Мазепа – Богдан Лепкий

Чуйкевич встав і відчинив двері. Зашелестіло виноградове листя на ґанку. Падали зорі. Сотник хрестився: “Свят, свят, свят. Господь Саваоф”.

Глянув на Мотрю і ніби засоромився: “Стара звичка, ще з діточих часів. Покійна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що душа якась летить. У битвах тисячі душ вилітають з тіла, і не хреститься ніхто, хіба шаблею, а серед миру хрестишся на вид падучої зорі”.

“Зміняються люди: інші в бою, а інші в час миру”,— зауважив Чуйкевич.

Сотник встав і поклонився хазяйці, дякуючи їй за вечерю:

“А за гарну розмову ще більша вам дяка”.

“Це я вам повинна дякувати за вісті”.

“Простіть, що кращих не привіз, лиш самі турботні”.

“Не ваша вина, пане сотнику”.

“Чим хата багата, тим рада, а наша Україна багата на турботи”.

“Розбагатіє і в добро,— відізвався Чуйкевич, щоб перебити сумовитий настрій.—Ще наша козацька мати не пропала”.

“І я так кажу,— відповів сотник,— як у бій іду, а поміж добрими людьми інші гадки приходять, жаль їхнього щастя”.

“Нічого не жаль для такого діла, як воля”,— сказала, встаючи з крісла, Мотря. Очі її горіли, на лицях цвіли рум'янці.

Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового припадку. Але Мотря говорила спокійно:

“Карло на Україну прийде, привітаємо його. Я перша вийду назустріч. Не з гарним словом, а з ділом. Забрав цар наших козаків, тепер на жінок пора. Невже ж жінки безсилі? Не всяка з нас любить веретеном крутити, деякій руці буде любіший меч”.

НА КВАРТИРИ

Листки облітали з дерев, птахи відлітали до теплих країв, бабське літо буяло над стернею. У повітрі дрижала безліч струн. Незримі руки грали на них. Пісню осінньої задуми, вічную пам'ять буйному процвітанню. Наближалася осінь.

“Знов розпочнуться дощі, болота, ломання костей, біль зубів. Гармати грузнутимуть по осі, мука для коней, і мука для людей. Підводи тягнуться довгим шнуром: а гей! а гей! Виснажена коняка паде, —посторонки, ззаду напирають вози. Переїхали — один, другий, десятий. З конини нема сліду. Поторощені кості хрупотять, як сухе гілляччя на нев'їждженій дорозі. Дощ за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне… З землі повстав єси і в землю перетворишся — болото. П а н т а р е й”.

Гетьман пільною доріжкою їде. Перед ним гайок. За ним село і селянська хата, в котрій від кількох днів має свою квартиру.

Звичайна, навіть не багацька хата. В дворах стає. Пограбовані, скрізь кров.

“Скрізь кров, трупи, кривда — гидко. Чоловік — звір”. Пригадав собі свій останній постій. Двір нічого собі. Ніби пани від'їхали кудись. Тільки двері розбиті, а в світлицях поторощені меблі, побиті дзеркала і скло. В одній — ні, ні! Війна погана річ! Її не виправдує ніщо. Хто починає війну, ступає Каїновими слідами. В одній кімнаті лежав дідич, дідичка і діти. Помордовані, накупі, як падлина, вивезена за село, під ліс. Під вікном вив пес. Він один плакав за ними. Донька горілиць лежала. Великі, сині очі кликали про помсту до неба…

Гетьман хоче забути ті очі. Він вийшов перейтися, втік перед війною, біжить у гайок, щоб забути військо, накази, тривогу. З природою хоче побути сам на сам. “А невже ж у природі мир? В природі вічний бій за корм, за право до життя. Звір звіра жере, рослина соки з рослини висисає, скрізь боротьба, насилля, кривда. Весь світ одна гидь!”

Шуліка стрілою з неба на землю упав. “Певно, миш зловив, поживиться. Закон життя. Сильніший слабшого нівечить, треба бути сильнішим”. Прискорює ходу, втікає перед власними гадками. Не пустимо тебе, не втечеш! Ти не безвинний, на наказ твій люди людей мордують!

“Хочу завести лад, щоб мир по війні настав”.

“Дуриш себе, мира не буде тут ніколи. Це край могил. Зі старих могил нові виростають, як діти з батьків. Це степ!”

“Хочу степ перетворити в поля, в хутори, в міста. Хочу людям людські закони дати, мир і добро”.

“Дуриш себе! Панувати хочеш, приказувати, стояти наверху, бо насподі важко. Не втікай перед нами, не пустимо тебе!”

“Геть!”

Стає і озирається позад себе. Бабське літо снується над полями. Повітря дрижить, міниться, як розтоплений опал. На виднокрузі дими. Села горять. Гуляють гультяї. Хто їх прибере до рук і де є та моральна підстава, щоб уговкати їх? Цар палить цілі великі простори, проганяє людей, робить перед ворогом пустиню. Злі люди те саме потрапляють. Зло заразливе, як хвороба.

Сімнадцять віків лицемірства, облуди. Говорять одно, а роблять друге, слова гарні, а вчинки погані. Каїнові нащадки. Дійшов до ліса, сів.

Сам один. За поясом пістоль. Стільки оборони. Добре так. Наскучили варти, шпиги, охорона. Хоче свобідно дихнути. Не від нині. Не годен. Все слухай когось. Слухай, що Меншиков скаже! Меншиков, воєвода, бояри, цар… Ось яка воля в гетьмана України!

Кинути те все: маєтки, почесті, булаву, і йти, до якогось скита, до пустельника, що між камінням ютиться. Збирати гриби, носити зимну воду з джерельця в лісовому проваллі і дожидати смерті. На світ дивитися, як на пекло. Всі чортові служать, свідомо чи ні, але служать. *

Пригадав собі череп людський, що стрінув раз у садку біля якогось двора, в котрім на квартирі стояв. Череп був сухий, білий, з білими, здоровими зубами. В ньому шершні гніздо собі звили. Мід зносили до нього.

Шершні людські в черепах ближніх своїх насолоду для себе збирають…

“Дуриш себе, що пекло в рай перетвориш, з чортів ангелів поробиш. Люди лиш силі коряться. Сила — їх Бог. Боги старинних народів силою сильні були. Не доросли ми, щоб слухати моральної сили. Любов, милосердя, правда… Що таке правда? Що для кого корисне, те його правда. Петрова правда,— береги морські в свої руки дістати, розбити пороги Дніпрові, пшеницю українську до Москви везти, їсти, пити, веселитися, колесувати, живцем шкуру драти, жарити тих, що не слухають його. Що кому вигідне, те для нього й правда. Гидко!” В селі клекотить, як у казані вариться. Мешканці втекли, а ті, що залишилися, по городах ютяться. Село, як муравлисько, в котре свавільний хлопець патик уткнув. Знівечив муравлину працю. Люди з діда-прадіда працювали, будували хати, управляли поля, плекали худобу. Прийшла війна і змарнувала те все. Насміялася над їх працею, над усім, що вони вважали важним і корисним. Війна — це глум над людським життям. Безліч змарнованих сподівань, безпощадне нівечення безцінних цінностей життя, варварство. Наскучило дивитися на згарища, на руїну, на трупи. Стирчать димарі, тліють недопалені сволоки й бальки, з-поміж них кості людські визирають, недосмалені кістки. Діти з порозбиваними головами, як неопірені горобці пустими хлопцями виверчені з гнізда і кинуті на стежку. Пощо воно? Нащо? Кому того треба? Людям чи людоїдам, апокаліптичним бестіям, що родяться в царських кублах? Петрові хочеться війни, хочеться нової держави, нової слави — для себе і для своїх нащадків від помийниці якоїсь, від жінки з товстелезним лоном. Правий син противиться неправому батьківському ділу. А ти, гетьмане України, будь знаряддям тупим і послушним у руках царя-антихриста. Ні, ні! Досить того, досить — аж забагато. Скінчити раз з руїною тією. Добути всіх сил, щоб побороти зло. З Москвою не договоришся до нічого. Вона Азія. Не по дорозі нам з ними. Або ми, або вони, миру між нами бути не може. Інша кров, інші вдачі, інші світогляди, не погодиш води з огнем ніколи. Добути останніх сил, покористуватися доброю нагодою і порвати цей дідьчий ланцюг, що прикріпив наш віз до московської теліги. Нині ще час, завтра, може, буде запізно. Нині вони Азія, завтра від Європи переймуть те, що їм потрібно, щоб поневолити Європу…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: