“Лікаря поклич!”
Орлик лист біля гетьмана на крісло кладе і виходить. Гетьман ротмістрові рукою знак дає: “Будь ласка. Сідай!”
Посланець вибачається, що лиш за першим разом сідає на краєчку крісла біля вікна.
Приходить хірург. Змінює мокру хустку, прикладає щось до боку. Не вгодив. Гетьман нервується. “Геть!”
Царський посланець уважно кожне слово, кожний рух нотує собі в тямці.
“Читай же бо, Пилипе!”
Орлик розломлює велику печать і читає царське письмо.
Цар гетьмана закликає до себе негайно. Пише, що хитрий швед замість на Москву несподівано на Україну звернув. Гетьманові треба до царського війська з усіми своїми силами прибувати. Козацька кінниця переслідуватиме неприятеля ззаду і нападатиме на його обоз. Гетьман стане на її чолі й буде заправляти тими “дєйствіями”.
Гетьман слухає царського листа й усміхається гірко. Йому тепер на коня?
Царський посланець притакує головою. Він, мабуть, теж не може собі уявити Мазепи з мокрими хустками і плястрами, як він сидить на коні і турбує ворога на тилах.
Орлик читає далі. Цар сповіщає гетьмана, що Шеремет'єв і Меншиков “сь русскимь войскомь находятся близь Стародуба, готовьіе встречать идущаго вь Малороссію непріятеля”.
“Хай Бог допомагає їм на добре діло. Жалію, що участі приймати не можу і, мабуть, побіди на свої очі вже не побачу. Бог не благословив… Коли б я тепер особою моєю гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь ,дабьі на сіє время внутреннее между здешнимь непостояннымь народомь не про-изошло возмущеніе'… Так і напиши його величеству, Пилипе… Що ж там далі? Читай!”
Орлик пробігає дальші рядки, робить великі очі й підносить брови вгору. “Чому ж ти не читаєш? Спішись. Бачиш, я хворий. Насилу слухаю. Болить”.
Орлик читає “радісную вість про велику побіду царського війська біля Лісного в кровопроливній нічній битві при участі самого царя. Лєвенгавпт, найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведів полягло, до трьох тисяч Карлового війська попало в полон з пушками і хоругвами. Обоз у руках побідників. Лєвенгавпт з недобитками втікає, без усяких припасів, без амуніції, його переслідують побідоносні війська царські”…
Орлик складає лист і зі страхом дивиться на Мазепу. Той лежить недвижно, як труп. Хустка насунулася на очі, уста сціплені, не дихає. Царський посланець встає, витягає шию в напрямі ліжка, ніби питається: “що тепер?”
Орлик навшпиньках виходить зі світлиці і кличе посланця за собою. “Хірурга! Скоро до гетьмана хірурга, хай негайно іде з п'явками і банками, з блюментростовою мастю!” — дає накази в сінях, а до посланця говорить: “Не дадуть чоловікові спокійно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди, куди! Це ж живий труп”.
“Його величество не знав, що з Іваном Степановичем так погано. Доповідали, що це проходячії болі, що він так цілі роки хворіє”.
“Проходячії болі!.. Вмерти чоловікові не дають. От що”.
“Жаль такого доброго й розумного гетьмана. Доложу його величеству цареві”.
НОВИЙ НАКАЗ
Сильно стривожила гетьмана Мазепу вість про царську побіду під Лісним. Вісім тисяч шведів полягло на полі бою, а майже три попалося в полон. Ось що значить хоробрий вояк. Гине, а не здається.
Тим і потішився гетьман. Не міг зрозуміти Карла. Чому він на Лєвенгавпта не заждав. Були недалеко від себе, тоді, як Лєвенгавпт стояв біля Шклова. Сполучитися і вдарити на москалів. Чому він того не зробив, а несподівано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Україну? Поверх десять тисяч втрати, а як до того додати мало що не 15 тисяч козаків, котрих гетьман приневолений був послати останніми часами цареві, так вийде втрата тисяч 25! Це вже не жарт, це дуже змінює рахунок — перехилює важку на бік Петра.
Розуміють це гетьманові старшини. Похнюпили носи, не налягають на нього, щоб спішився до Карла. Але зате цар кидає його туди.
Цар безнастанно настає на гетьмана Мазепу, щоб він з останками свого війська приставав до нього.
Дивно й підозріло. Сил у гетьмана мало. І в краю його треба, бо анархія росте. Цар повинен це розуміти. А все ж таки кличе. Посол за послом іде — від нього, від Меншикова, від Шеремет'єва, від київського губернатора. Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дістати його в свої руки? Мабуть, що так. Особливо тепер, після того, як Улашин з листом від Понятовського до Мазепи попав у царські руки. Це також безголов'я. Понятовський, резидент короля Станіслава при боці Карла XII, пише до гетьмана лист і посилає його так необачно, що посланець з листом попадає в руки царя. Божевільні. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припікали огнем. Лихий зна, що він вибалакав на муках. Щоб не сказав, самого листа досить. Писаний документ не те, що доноси Кочубея. Діло куди гірше.
Гетьман стривожився дуже. Такої скрути не тямить. З усіх боків обскочили його.
Переказують, нібито цар дуже ласкавий до нього, ніби він ніяким доносам і доказам не вірить і дійсно хоче бачити гетьмана біля себе, як старого досвідченого вождя й одинокого свого союзника. Але покладайся на те! Це можуть бути звичайні московські хитрощі, щоб тільки гетьмана заманити до себе.
Не піде. Ніяк не піде. Перед ним одинокий шлях—до Карла. Кличе Орлика й Войнаровського до себе.
Орлик мовчазливий і сумний. Його морочить погане прочуття. Не опускає гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться поміж власними міркуваннями і поміж впливом, який має на нього гетьман.
Войнаровський сліпо дядькові вірить. Знає його ум, піде заради нього в огонь і в воду.
“Новий наказ,— і гетьман показав їм царський лист.— Кличуть мене в головну царську квартиру”.
“Не їдь!” — аж крикнув Войнаровський.
“Як поїдеш, загубиш себе й Україну!” — доповів Орлик.
Гетьман глянув на них: “І я так собі гадаю,— сказав.— Але як мені відпекатися від них? — Думав. А по хвилині: — Пилипе, пиши!”
Орлик приладив папір і затесав перо. Гетьман диктував:
“Історія з Улашином, котрий нібито віз лист від Понятовського, мого брата, тепер резидента Станіслава Лєщинського біля короля Карла, це звичайна лукава вигадка ворогів його величества і моїх. Таким чином гадали вони зрушити царську віру до мене й посіяти нову на Україні ворожнечу. Ніякого брата Понятовського я не мав і не маю. Що ж до наказу, щоб я кидав усе і їхав до головної квартири його величества царя, так Бог найкраще бачить, що воно не можливе. Хіба що в домовині привезуть мене туди, що, мабуть, і станеться в недалекому часі. А коли б мене Господь і підняв з того одра недуги, на котрому я тепер лежу, то й тоді їхати мені з України не порадію. Тут безладдя завелось і росте з дня на день. П'яниці і бродяги, всякий небезпечний народ Бог зна що робить по полках — полтавському й миргородському, і лихо це перекидається у полки чернігівський та стародубський, у котрих до тепер смирно було. Якщо я виїду до царської головної квартири, то свавільники нападуть на міста і між поспільством знайдуть собі однодумців. Полковники і полкова старшина нарікають і кажуть, що, як їх поведуть у Стародубщину, так це буде остання погибіль їх родинам і руїна їх добра та їх маєтків, бо тоді поспільство кинеться вбивати і грабувати людей чесних і заможних… Це ти напиши їхньою мовою і їх канцелярським стилем та ще додай, що гетьман зауважує можливість скорого нападу Станіслава на Україну, до чого, щоб недопустити, він просить його величество царя прислати декілька тисяч регулярного російського війська для оборони”.
Скрипіло Орликове вправне перо. Гетьман глядів крізь вікно. Табір шумів. Він мав свої турботи — харчі, горілка, чоботи і білизна. Турбувався малим. Великому — і турбота велика. У високе дерево громи б'ють.
“Скінчив?” — питає гетьман Орлика.
“Кінчаю, милосте ваша, ще лиш останній пункт”.
“Остаток повинен бути кріпкий. Кінець діло хвалить”.
“Кінець діло хвалить,— повторив Войнаровський, дивлячись крізь вікно.— Невже ж тії там думають про це?”