Мазепа – Богдан Лепкий

Забути! Провідник мусить забути про все, забути, що він чоловік. Треба бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цілі вести. Треба не бачити нічого, крім мети. І чим більша вона, тим більша тінь від неї паде. Велика, чорна тінь, в котрій губиш себе, серце, чуття усе, що було любе тобі. Страшна тая тінь… Самійлович, Петрик, Палій. Палію, лицарю невгнутий, як жаль тебе! У снігах коротаєш свій вік. Прости… Ти діло своє добре робив, прийшла пора, треба було усунути тебе, бо стояв на заваді до великої цілі. Важкий провідників талан, треба бути злим, незрозумілим для багатьох, не любленим товпою, самотнім. Доки жила мати, розуміла мене. Багато болю на серце своє брала, багато переймала жури. Покинула мене…

Хтось постукав у двері. Гетьман долоні від очей відняв. Так стукала мати, відвідуючи його. Наслухує… Ні… Причулося. Чи одно причувається тепер. В тім шумі всякі голоси чути. Навіть Мотрі. О..! Як на арфі грає, ніби позасвітний спів, з другого берега співа. Велика ціль розлучила їх, упала довга, чорна тінь. Вона остання розуміла його — як ніхто. Була йому всім — гарна, добра, розумна, спосібна відчути кожне дрижання душі, як ніхто. І розлучила їх одна велика ціль, рівно дорога для нього і для неї. Не зв'язала, а розлучила їх. І тепер він сам. Сам зі своїм задумом останнім. Для нього посвятив усе. Невже ж не довершить його?.. Мусить! Чуєш, товпо, чуєте, ви старшини, що радите через стіну,— мусить!

Недаром посвятив стільки літ, витратив стільки сил, позбавив себе найбільшої радості в світі — мусить. Чуєш, ти там, що полчища свої посилаєш на смерть, гадаючи, що нема сильнішого й мудрішого від тебе! Не сподійся гетьмана Мазепу запрягти до теліги своєї — він має свою ціль, для котрої посвятив усе, не покине її…

Хто ж це стукає у двері другий раз? Мабуть, Орлик. Хай підожде. Гетьман відпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розуміють того. Люди смішні, його своєю мірою мірять. Поскакали б раз усіма шляхами думок, котрими він пробігає десять разів у день, бачили б який це труд. Куди там їм?

Гетьман сідає на ослоні. Кожна кістка болить, кожний волосок, нерви, як натягнені струни. Почуває себе, як звір, обскочений хортами. Цар не дає спокою. До нього йди. Кінницю провадь. Треба тебе, щоб бачило військо, що ти кріпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так кріпко, як цар з нами. Гадає, що старий Мазепа, свій розум виснажив, можна піддурити його… А старшини? Ті, як хлопчики нетерплячі. Забаглося їм шведа. Гадають, Америку відкрили. Підождіть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому місці поставив. Від Бог вдасть…

Третій раз хтось постукав у двері.

Гетьман встав.

Як же ті крижі болять…

Відчинив двері.

“Увійди”!..

Орлик.

“З чим приходиш, Пилипе?”

“Ваша милість спочили?”

“Трохи. Решта в гробі”.

Орлик мовчить.

“Що скажеш?”

“Старшини”…

“Хочуть балакати зі мною. Поклич їх тут. Стривай! Хто там є?”

“Апостол, Ломиковський, Горленко”. “Хай увійдуть!”

“Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввійшов? Знаю, знаю. І те знаю, що Інфлянт у Стародубі і де Карлова квартира знаю. І багато дечого ще”.

Обезоружив старшин. Не знають що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усміхається глумливо. “Цар, чи там Меншиков, народу у стародубському полку з сіл, городів, хуторів, млинів, навіть з церков проганяє — правда?”

“Правда, милосте ваша”.

“І ви турбуєтеся?”

“Як же не турбуваться?”

“Гніваєтеся на мене, на регіментаря вашого, що я ще тут”.

“Не гніваємося, а журимося, милосте ваша”,— перебиває Ломиковський.

“Гадаєте, Мазепа збожеволів”.

“Того ми ніяк не гадаємо”.

“Гадаєте. Знаю. Не від Орлика, бо він не мав часу мені сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню”.

Дивиться на старшин. Ті опускають очі. Гетьман бере Ломиковського за ґудзик, приневолює голову піднести вгору. “Знаєте, що я вам скажу?”

Чекають.

“Коли ви віри не маєте до мене, не покладаєтеся на мій розум і досвід, так я собі Орлика беру і їду геть. А ви робіть, що хочете з собою. От що!”

Перестрашив їх, як дітей.

“Знаєте, до чого те все провадить?”

Мовчать.

“Бачили тих козаків, що супліки від своїх полків привезли?”

Притакують.

“Далеко ми такою дорогою зайдемо — правда? В регіменті мусить бути лад, послух мусить бути. Раз я післав якусь частину — мусить іти. Інакше — годі. Як послуху нема, то не буде й волі. Не захочуймо, до чого неспосібні. Слухаймо московського кнута — і пропадаймо”.

Гетьман видимо хвилювався. Сів на ослін, рукою по столі тарабанив. “Скажіть самі, що мені тепер з тими людьми робити?” Дивився на них.

Апостол відкашельнув. “Послами від полків прийшли, послів не карають”.

“Посли вони чи козаки мої? Ось як ви розумієте діло. Та не про них річ. А про ті сотні з полків, миргородського, лубенського і прилуцького, що я їх генералові Інфлянтові на підмогу післав, а вони до втікачів пристали і разом з ними вертають, супліки до мене вперед посилаючи? Супліканти!.. Як мені такі частини назад до армій приймати? Вони ж наказу не сповнили? Добре, як що ми не підемо з царем,— додав тихіше,— а коли б не те? Що сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така поведінка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не треба, бо він не цар і не король, а тільки гетьман. Я таким гетьманом не буду”.

Замовк на деяку хвилину. Ніхто не перебивав, говорив далі.

“Я вам сказав, може, більше, ніж треба було, а вам ще мало. Палець подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажіть!”

Мовчали…

“Кажіть же бо!”

Не відзивався ніхто. Гетьман встав. Став серед світлиці, в колі старшин. Шепотом говорив до них: “Я вже вам подав пункти того договору, що стане між нами і королем шведським. Його вже, мабуть, вистилізував граф Піпер, може, хочете знати, до чого добалакався зі Станіславом? Будь ласка. І того не затаю перед вами”.

Гетьман добув з похідної скрині, що під його ліжком стояла, універсал короля Станіслава: “Прочитай їм, Пилипе!”

Орлик прочитав, старшини заспокоїлися.

“Що ж, продає вас гетьман полякам? Нехтує православною вірою, заводить унію, народ шляхті в хлопи перестає?”

“Дякуючи Богові — ні”,— відповів Апостол.

“Як же гадаєте? Довіряти Мазепі чи ні?”

“Кому ж довіряти, як не милості вашій?”

Дякували і хвалили його великий політичний хист.

“Коли гак, то чого ж ви тоді бентежитеся, панове?

“Журимося, як би нам скоріше зійтися зі шведом на кордоні і не пустити московського війська на Вкраїну”.

“Лишіть журу мені. Або я вас проваджу, або шукайте собі другого вождя”.

Попри вікно майнула чорна тінь. Їздець…

“Посланець якийсь”.

“Так пізно”.

“Може, від царя”…

Прощались з гетьманом і переходили до канцелярії. Не спішаться спати. Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в Гетьманщину ввійшов, а гетьман не спішиться назустріч.

Гетьман позіхає: “Які скучні, крім одного Орлика. Так він ще молодий. На кого ж я оставлю це велике діло, якщо Господь покличе мене на суд?”

Гетьманові робиться страшно. Забуває про чорну тінь, що пересунулася попри вікно. “Не піддаватися старості і втомі. Витримати на позиції аж до кінця. Не здавати її.

Покликав Кендзєровського.

“Хто там такий?”

“Царський посланець з письмом”.

“Постели мені. Спати хочу. Не здужаю”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: