Мазепа – Богдан Лепкий

“Їй-Богу, вмерти зі сміху можна, як тая дівка шлейф за собою волочить!” — гукав товстий ротмістр.

“Гляньте, люди, на бюст у нашої Явдохи. Помилуйте, таж це гори, а не що!” — кричав його товариш.

Жінота, вирвана з нормального життя, перейшовши всі етапи воєнної деморалізації і попавши в одаліски офіцерських гаремів, затрачувала сором і під впливом надмірно вживаного алкоголю попадала в вакхічний настрій.

“Наплювать на Карла, на чорта з його довгоногими шведами, хай здраствують наші красавиці, хай живе любов!” — лунало раз у раз. У відповідь роздавались жіночий виск, писк, регіт, все перемішане в безтямний гармидер тонів, у хаос рухів, наглих, пристрасних, диких, від яких людині нормального життя крутиться в голові і робиться млосне на серці, а які серед війни стають нічим більше, як лиш звичайним, так любим вояцькому серцю інтермеццом.

Десь і музики взялися, і в Богом і людьми забутому Городку над річкою Снов почалася Вальпургієва ніч.

* * *

Коли Войнаровський доїздив до Городка, привітав його цей пекельний гул, який буває тільки там, де багато війська та ще кінниці.

Здалеку видно було безліч усяких вогнів і світил, від яких аж луна била, ніби Городок горів. Трохи згодом почулося іржання коней, тривожне й жалісне, ніби коні турбувалися війною і жаліли за жолобами своїх рідних стаєнь. Під'їхавши ще ближче, Войнаровський почув цей для всякого табору так характеристичний шум і гам, в котрім криється передсмак битви, бажання побіди і страх перед погромом. Як людина військова, бувала в походах, почув приспішений удар свого серця, пригадалися недавні воєнні переживання і пригоди, котрі всякий згадує так радо, коли вони з теперішності перейдуть у минуле. Пригадалися турботи й небезпеки, тривожні питання “що робити, щоб видістатися з халепи?” і те задовілля, до нічого в світі неподібне, коли небезпека скінчиться і ти з товаришами на постої розговорюєш про неї.

Але весь цей настрій псувала гетьманському небожеві свідомість важкого завдання, якого він піднявся.

Їхав, щоб виправдати гетьмана, відвести від нього всі підозри і вивести світлійшого в поле. Але разом із цим ставав закладником у руках Меншикова, і коли б не вспів від'їхати від нього, заки відомим стане перехід Мазепи на бік шведів, на нього в першу чергу впаде гнів і помста невблаганного царя. Передумував ціле те важке й важке діло. Бачив небезпеку, котра котилася, як лавина, рухом прискореним і нестримним. Відчував критичне положення гетьмана, котрому досить зробити один схиблений крок, щоб скотитися в пропасть. Гетьман людина хитра, розумна, бувала, але ж і діло скрутне. Чи вспіє він у слушний час дати щонайпотрібніші розпорядки і перейти на другий бік? Коло нього москалі, і навіть у Батурині стоять московські драгуни. Чи пустять вони його? І невже ж можна довіряти такому розстризі, котрий за гроші готов зробити все, невже ж можна знати, що сталося з Бистрицьким? Може, він уже потрапив у руки царських людей, може, цар має вже безсумнівні докази гетьманської зради, може, вже й пороблено всі кроки, щоб недопустити до неї? Хто знає, чи він, Войнаровський, не їде до Городка, як до своєї тюрми. Приїде, а Меншиков аж у руки сплесне: “Маю тебе!” Гетьманський небіж не дивився чорно на світ, але ж годі йому було, наближаючися тепер до квартири князя Меншикова, дивитися на світ рожево. Мусив сказати собі, що потрапив у дуже небезпечну гру, у котрій вигляди на виграння зникаюче малі, а небезпека програної дуже й дуже велика. Роздумував над тим, як йому виправдуватися, яких аргументів уживати, щоб зменшити вину. Числився з найгіршим, бо було б справжнім чудом Божим, коли б усе те добре скінчилося.

З такими думками в'їздив Андрій Войнаровський у квартиру князя Меншикова. їхав гетьманським повозом, перед ним — сторожа, за ним — вози з прислугою і дарунками для Меншикова і для царя.

Припізнившись, рад був заночувати в заїзді або у якого хуторянина під містом, але забагато мав з собою людей, возів і коней, щоб можна це було зробити непомітно для московських варт, котрі стояли на всіх мостах і роздоріжжях, задержуючи всякого проїжджаючого й прохожого, бо у всякій людині вбачали москалі шведських шпигів і Карлових агітаторів, котрі волочилися по краю з його прокламаціями.

Бідний цей край і безталанний народ, котрому доводиться переживати таку війну!

Войнаровський, хоч виріс в атмосфері пансько-шляхоцькій, щиро полюбив Україну, бажаючи їй кращої будучності і турбуючися її теперішньою незавидною долею. Він так перейнявся ідеями й думками свого знаменитого дядька, що за їх здійснення готовий був до всякої жертви. Щоб там не сталося, поїде до Меншикова, зважатиме на кожне слово, скільки хитрості в ньому, прикличе на поміч, зробить усе, щоб рятувати справу. Їдьмо!

* * *

Світлійший князь Меншиков якраз підносив до своїх рожевих уст тую з черги чарку, після котрої починало йому куритися з чуба, коли почув доклад про приїзд гетьманської карети.

“Пс-ст!” — і забава ущухла. Тих, що перейшли поза межу тверезої приличності, виведено зі світлиці, жінки подались до бічної кімнати, від котрої зачинено двері, світлійший вибіг на рундук. Був певний, що гетьман після його останнього листа поспішив до нього.

Побачивши замість гетьмана його небожа Войнаровського, здивувався, але свого невдоволення не виявив, навпаки привітав гостя дуже ввічливо, бо нічого так не боявся світлійший, як закиду, що не вміє поводитися з “людьми”.

“З якими ж добрими новинами приносить вашу милість Господь?” — запитав.

“Нічого доброго вашій світлості не привожу.— відповів Войнаровський,— крім приязного поздоровлення від мого дядька, котрий впевняє вашу світлість в своїм великім до вас поважанню і в своїй непохитній вірності його величеству цареві”.

“Спасибі, спасибі! Що ж він, Іван Степанович? Видужав? Скоро побачимо його?”

“Про видужання й бесіди бути не може. Мій дядько вже на божій дорозі. Не знаю, чи, вернувши з Городка, застану його між живими. Коли б не це, не висилав би мене Іван Степанович до вашої світлості, лиш потрудився б сам. Дуже він собі до серця бере, що не може ставитися на наказ його величества і що Господь не дозволяє йому прикласти своєї руки до побіди над нашим спільним, так дуже небезпечним ворогом”.

Войнаровський говорив скоро, не задумуючися над тим, що говорить. Він почував у собі вроджену нехіть до брехні й облуди, але виправдувався перед самим собою тим, що ціль освячує способи і що кожна дорога добра, котра до доброго веде.

“Жаль доброго Івана Степановича,— відповів Меншиков,— така розумна, така образована людина. Дуже нам його тут треба, дуже. (Ой дуже,— погадав собі Войнаровський). Невже ж він дійсно так небезпечно хворий? Чи нема ліку на його недугу? Може, гетьманові хірурги не досить свідомі своєї штуки?”

“Іван Степанович, як вашій світлості відомо, здавна терпить на подагричні й хірагричні болі, а тепер ці терпіння спричинюють ще й епілептичні припадки, котрі винищують його останні сили. Дядько від десяти днів уже й спати не може, змарнів, обезсилився, ні радості ніякої, ні цікавості до життя не проявляє, нетерпеливо на митрополита жде, щоб поєднатися з Богом”.

“Не тратьмо надії. Може милосердний Бог дозволить йому оглядати нашу побіду. Будемо сподіватися, а тепер, будь ласка, не погордіть нашим хлібом-сіллю”.

Меншиков провадив гостя туди, де забавлялися його вищі офіцери. “Живий живе гадає,— виправдувався, ідучи.— Особливо ми, нащадки Ареса й Белони. Не відаючи завтрашнього, нинішним сп'янюємо себе”.

Войнаровського обдало сопухом поту, горілки, тютюну і юхту. Повітря було густим, він мало не впав, а накурено так, що годі було людей в диму впізнати. Стирчали вифіксовані вуса, тряслися розкуйовджені перуки, блистіли білки п'яних очей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: