Мазепа – Богдан Лепкий

Московські офіцери хотіли показати себе перед гетьманським небожем “політично”, знайомилися з ним, шурали ногами, побренькували острогами, один наперед другого впевняли його в своїй радості по причині приїзду такого шановного гостя. Їх рухи були непевні, слова невідповідні, світлиця нагадувала розгойданий на хвилях корабель. Войнаровський силував себе, щоб сяк-так достроїтися до оточення, не плюнути на нього й не рятуватися втечею.

Меншиков посадив дорогого гостя біля себе, накладав страву на його тарілку, наливав горілки й вина, а сусіди з боків і з насупроти забавляли його новими вояцькими дотепами й анекдотами, від котрих в'янули вуха. Кожний закінчувався кріпкою сороміцькою лайкою від мами аж до Бога.

Сам Меншиков говорив мало. Він ще не перейшов був тієї лінії, поза котрою починається “наплєвать”,— тримався, пам'ятаючи, що з гостини гетьманового небожа прийдеться дати цареві звіт. Його гарне обличчя з легкою іронією і погордою гляділо на п'яних офіцерів. Невеличкий, дрібний, хоч дуже правильно збудований, він виглядав дивно поміж здоровенними, простакуватими постатями своїх підчинених.

“Жінки! — говорив підстаркуватий одноокий полковник,— жінки! — і мляскав язиком.— Одинока веселість і осолода нашого гіркого вояцького життя”.

“Жінки дрянь! — рішав його товариш.— Грязнії тряпки, от що!”

“Молодий — дурний”,— обстоював перший.

“Явдошка дрянь? По морді тебе, йолопа вісімнадцятого, богохульника гаспидського. Явдошка! А вийди до нас. Не бійся. Гетьманів небіж не вкусить тебе! Він делікатний пан, розуміється на гарних жінках. Виходи, сволоч якась!”.

Меншиков підсміхався. Знав, що Войнаровському відомі такі сцени. Одноокий полковник не втерпів. Виволік Явдошку, здорову, гарну молодицю, рум'яну від вина і поцілунків п'яних старшин, свідому своєї вроди й привабливості. Вбрана була в мережива й роброни, блистіла перлами й перстенями.

“Євдокія Івановна,— рекомендував полковник Войнаровському засоромлену молодицю.— Що я кажу, не Івановна, а — як твоє отчество, Явдошка?”

“Гаврилівна”,— відповіла і кокетливо ліве лице рукою заслонила.

“Євдокія Гаврилівна, честь маю відрекомендувати, прошу милувати її, женщина первостепенних чеснот. Одно те, як гуляє. Фу, чорт, як вона тобі гуляє! Пропадай, пропадай лицарськеє серце! Ноги які, а бюст. Гляньте на її бюст!”

Явдошка боронилася: “Не хочу, не покажу, гетьте-бо”,

“Явдошка,— накивував пальцем товстелезний генерал,— старайся, Явдошка. Наш брат вище себе не скочить, а ваша сестра буває і на престіл стрибне. Старайся, Явдошка, сволоч якась, не вдавай монашки. Гетера!”

Меншиков вважав відповідним сказати своє. Махнув рукою: “Не компрометуйте приличної женщини. Лишіть!”

Офіцери підняли сміх: “Генерал каже, що наш брат вище себе не скочить. А що ж тоді я?”

Натяк на незвичайне вивищення царського любимця, зроблений ним самим та ще тепер, здивував усіх. Меншиков нерадо признавався до того, чим він колись-то був.

“Другого Меншикова не буде”,— відповів товстий генерал.

“Одне сонце на небі, один світлійший на землі”,— додав одноокий полковник, а якийсь добре вже таки підпитий офіцер клякнув перед світлійшим і почав правити акафіст: “Ізбранний воєво-о-до”.

“Пашол проч, сволоч”,— перервав його Меншиков і відтрутив від себе.

Між тим атака на Явдошку продовжувалася. Молодиця привикла була до того, не соромилася москалів. Але, побачивши чужого, іншого типу, чоловіка, тверезого, з турботою на інтелігентному обличчі, отямилася і зрозуміла своє соромне становище. Останки не вбитого почуття людської гідності збунтувалися в ній. Блиснула палкими чорними очима, роздула ніздрі і рухом, несподівано скорим і сильним, відтрутила напасників від себе. Покотилися, як грушки, встали, пробували знов дістати її в свої руки, але вона, як лань, стрибала з кута в кут, розхристана, рум'яна, з високо хвилюючими грудьми, гарна, але страшна. Доскочивши дверей, оперлася плечима, підняла голову вгору, а руками стала зривати з себе вбрання, перли, оздоби. Кидала їх здивованим офіцерам в очі: “Ось твоє намисто, ось заушниці, на, маєш, подавись ними. Не хочу награбованого добра, палить мене. Геть з ним, геть!”

Чиясь рука обійняла її за стан. “Пускай, бо вкушу!” — Сичала, іскри сипалися з очей.

Хтось рачки підлазив до неї — побачила впору, плечима відчинила двері і, переступаючи назадгузь через поріг, кричала: “Бодай би вас перша куля не минула за мою кривду і сором, бодай би ви подохли”.

Затріснула двері й підперла їх з другого боку. Добувалися. Хотіли виважувати, але Меншиков не дав: “Довольно! Бачите, істерика сталася з бабою”.

“Фу, чорт! — нарікав одноокий полковник, — геть подряпала руку”.

Товстопузий генерал обтирав обрусом лице.

“Посуду стягнеш зі столу,— гукнув на нього Меншиков.— Що робиш?”

“Плюнула мені в лице”.

“Добре тобі. Не треба було перетягати струпи. Луснула”.

Хтось хотів іти.

“Куди?”

“Щоб не втекла”.

“Лишіть. Як хоче, хай іде. Досить назнущалися над людиною”.

“Людина? Сволоч жіночая”.

“Хто з ким пристає, таким сам стає,— відповів Меншиков. Був лихий на своїх генералів, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане вражіння, почав: — Довольно! Не пора на грища. Щоб ви мені тут більше баб не приводили. Каратиму. Від завтра — по вечері година розмови і — спати. Кожної днини може появитися ворог, ситуація поважна”.

Войнаровського ніби хтось із землі на якусь іншу планету заніс. Все те було таке далеке від думок і почувань, котрими він проймався, від турбот, котрі бентежили його. Одному був рад, а саме, що Меншиков не знає ще правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дійти до шведів, може, він щасливо й вернеться від них. Може, може..?

Як усякий чоловік, так і він хапався кожної стебелинки, щоб рятуватися з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, відпливши від берега, за часок знову вдаряє в нього, так по хвилині такого злудливого спокою новий прибій усяких тривожних запитань виводив його з рівноваги. Сидів, як на шпильках. Ось відчиняться двері й приведуть Бистрицького, ось залунає луск копит і заболочений кур’єр принесе вість із головної квартири про “ізміну” гетьмана Мазепи.

Що тоді?

Насилу вдавав спокійного, щоб не зрадитися перед світлійшим.

Цей ніби брав участь в офіцерській забаві, але насправді прошибав Войнаровського своїм зором. “Чого він приїхав? — питався самого себе світлійший.— Замість свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа справді вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Має він якісь затаєні гадки”. А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який настрій поміж козаками, чи не помітний вплив “возмутительних універсалів” шведського короля?

Войнаровський відповів уважно й обережно, бо з досвіду знав, що Меншиков хитрун і знавець людської душі, як кіт м'який, розніжений, гарний, але не від того кинутися на миш і погратися нею. Мишею бути небезпечно.

“Ще одно діло доручив мені дядько”,— почав Войнаровський.

“А саме?”

“Рад би він перед смертю закріпити за собою недавно куплені землі в Рильському повіті й дістати дозвіл заселювати їх прийшлими, вільними людьми”.

Меншиков здивувався. Чогось такого ніяк не сподівався почути. “Ваш дядько ще й на смертній постелі про свої маєтки не забуває”,— відповів, усміхаючися, ніби добродушно.

“Це вже його гріх,— виправдовував гетьмана Войнаровський,— але не будь за ним цього гріха, то й грошей на теперішні великі воєнні видатки не було би”.

“Правда, правда. От і недавно привіз нам Максимович дві тисячі червінців від нього. Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподійсь, не оставить свого небожа в убожестві”.

Сказавши це, глянув на Войнаровського, як на наслідника величезних гетьманових маєтків, а разом із тим прийшло йому на гадку; що того чоловіка не слід тепер із своїх рук випускати. Такої птиці з клітки не випускають.

“Ви втомлені,— звернувся нараз до гостя,— хочете спати”.

“Так, хочеться спати”,— повторив, не задумуючись, Войнаровський.

“Ось бачите, а я вас вночі розмовою забавляю”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: