Вечеряли мовчки.
Мотрі нагадувалися гарні вечері в Бахмачі, нагадався святий вечір, колядники, вертеп. Ціле життя — вертеп. Доля людьми, як ляльками, суває і вертить, а їм здається, що вони грають свою роль по власній, непримушеній волі. Дожидаючи нині приїзду гетьмана, вона уявляла собі зовсім інший вечір, а вийшло ось що.
Душа бунтувалася, це ж примус, це насильство, не піддаватися долі, силою іти проти неї. Не піддаватися смуткові, радості бажати! Життя — це боротьба, бій за щастя, як не за своє, то за інших, своїх.
Сердилася на себе, на той сумовитий настрій, котрому піддалася.
За вікнами гуділо. Грали осінні вітри. Тріщали старезні липи в садку. Бувають липи, що мають двіста-триста літ, чому ж чоловік живе так коротко?.. Мотря відганяла від себе такі гадки.
“Будьте нині нашою хазяйкою, Мотре, — просив гетьман.— Гостіть нам. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрію, подати щонайкращого вина”.
Войнаровський сам пішов до пивниці і сам налив чарки старим, пахучим вином.
“Вип'ємо за добрий успіх нашої справи. У ваші руки, Мотре!”
Чоломкнулися чарками. “Так. Жаль такого вина. Скільки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба післати по Чечеля, Кенігзена і по сотника Дмитра. Хай приходять зі своїми офіцерами, з певними, з самими найпевнішими”.
Войнаровський пішов ключникові давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його:
“Про Орлика забув. І по нього пошли, по нього в першу чергу. Не натішився він жінкою і дітьми, та нічого не вдієш — треба”.
“Я сам по Орлика конем поскачу”,—- відповів Чуйкевич. “Гаразд. Скажи йому, щоб жінка й діти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Іди”.
Чуйкевич вибіг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.
“Непривітний вечір”,— почала Мотря.
“Ніч,— поправив гетьман.— Але завтра знову буде день, може, й гарний”.
“Дав би то Бог”.
“Дасть”.
Пускався дощ. Лупотів по покрівлі, ніби сто бубнів у Ковалівці грало.
“Дощ”.
“Злива”.
Не могли розпочати розмови. Безодня відчинялася поміж ними. Боялися зазирнути туди.
“Мотре Василівно,—почав гетьман, вдивляючись у неї своїми темними зіницями,— ви не маєте жалю до мене?” Збудилися приспані гордощі колишньої Мотрі. “Я? Жалю? За що?”
Підняла голову, сміливо глянула на нього. “За тії гарні хвилини, що пережила в Ковалівці і в Бахмачі? Дякуючи їм, я нині інша людина”.
“Спасибі, Мотре!”— і стиснув її руку. Не боронила і не втікала з нею, як колись. Безпечною почувала себе.
“Як мало статися — так сталось”.
“Може, так і краще”.
“Так краще, як є. Добре, що й ви тієї гадки. Легше мені буде. А то совість не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вірте, не хотів”.
“Вірю”.
“Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю”.
Загуготіли громи.
“Пригадав собі грім, що не прогримів”,— зауважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.
“Восени— громи”,—зауважила Мотря.
“Буває, що і серед зими гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне…”
Жалівся. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.
“Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене — і є”.
“Для тої другої годиться нам позабути про все”.
“Робити кривду собі й найближчим нашому серцю”.
“Хоч би й так”.
“Так ви жалю не маєте до мене?”
“Ніякогіського,..”
“Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре”,— і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними — нараз затремтіли, вихопилися з його долоні, і — Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не змогла.
Капали крізь тонкі, білі пальці.
“Мотре, сонце моє!”
“Пане мій…!”
Ще один грім, ніби камінь покотився в провалля, і Мотря зірвалася на рівні ноги.
Ні, так не можна, так не годиться… “Простіть, я стільки перебула… Не видержало серце… Прошу не дивуватись… Пройшло… Хай ваша милість не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа”.
Всміхалася. “Літа минуть, забудеться усе, останеться діло, велике, святе”.
Похитав значучо толовою: “Коли б осталося”.
“Щоб там і не сталося, а робити треба. Пане гетьмане, Мотря своє діло зробить”.
Хустинкою очі обтерла.
“Пройшло, бачите? Пройшло. Я сміюся. За ваше здоров'я, ясновельможний, за успіх вашого діла!”
Вихилила чарку до дна.
“Завтра теж день. Ціла низка днів, дощових і погідних, турботних і веселих,— так минає життя. А діло перетриває нас. Будемо жити в ділі, хоч умремо в житті… Правда, пане гетьмане? Ви не кинете діла?. Доведете його до краю? Діло ведіть! Не було Ковалівки, ні троянд, ні Мотрі — нічого не було. Є тільки діло”.
Сумно дивився на неї.
“Гадаєте, дурманю себе? Оп'янюю? Нічого подібного. З душі кажу. Я вже себе в руках тримаю. І не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька, матері, усього, що пережила. Пройшло… Чому ж ви не п'єте свого вина? Гадаєте, гірке? Солодке воно і кріпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п'ю”.
“Мотре!”
“Гадаєте — вп'юся? Ні, міру собі знаю. Мене до чарки не тягне. Лише такий мент, такий дивний момент! Хто знає, чи побачимося знову… Пийте ж на добрий спомин, на вічную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю зійшло або до неба полетіло, як легка хмарка на голубому блакиті, ось-ось, ще видно її, як мрію, як зітхання, а за хвилину не буде нічого, лише синій-синій блакит. Пийте!”
Гетьман випив одним духом і поставив чарку на стіл. “Доволі! Чую, старшини надходять. Треба мені до них”.
“Воєнна рада?”
“Щось таке, Мотре. Ще раз спасибі вам за нинішній вечір”.
“Спасибі за все гарне й добре”.
“Ми ще не прощаємося, правда?”
“Не знаю, може. На раду не піду”.
“Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рішення заждіть”.
“Для мене вже вирішене все”:
“Як?”
“Ви перейдете за Десну. Я остануся тут”.
“В Батурині?”
“З тими, що боронитимуть його. Ідіть, ясновельможний, вас ждуть нетерпеливо. Прощавайте!”
“Не відходіть, Мотре!”
“Ні… До побачення!”
ПРОЩАННЯ
Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Від неї багриться вода в Сеймі, ніби хто крові до неї долив.
В бурю і громи з Батурина на Гончарівку скачуть коні і біжать вози.
До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматний осаул, німець Кенігзен, сотник Дмитро, деякі сотники городових полків — лубенського, миргородського і прилуцького і чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі.
“Але ж бо ллє!” — каже Чечель, вітаючись з Кенігзеном. “Еs gіеbt іn Stromen,—відповідає добродушний німець, з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля.— Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!”
“Козаки чорта тобі добудуть. Ходім!” У дверях до бенкетної зали Кенігзен пускає Чечеля наперед.
“Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка”,— відповідає Чечель, усуваючись набік.
В залі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не сподівались нїчного зібрання, що лиш тепер закладають свічки в павук і в свічники.
“Не жаліти свічок,— приказує Войнаровський.— Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить”.