“Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину”,— додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, барчистий, як ведмідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.
Зала оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить.
“Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника”,— гукає сотник Покотило.
“Цитьте! Прислуга”,— заспокоює його товариш з Максимового полку.
“Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!”
“Треба раз показати зуби! Хай знають наших”.
“Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що”
“Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак,— спльовує крізь зуби.— Тю!”
“Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то, ще чого доброго, своїх бити накажуть, поки самого на лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут уже не гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило”.
“Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче”.
“Відомо… Хоче…”
Збиралися в гурток і говорили тихіше. “Цар обіцяє гетьмана комайдантом над усею кавалерією зробити”.
“А гетьман?”
“Не хоче. Кавалерія — то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж .вести цілу кавалерію царську”.
“Авжеж…”
“Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! ,а тусь мені!'… І — запала клямка”.
“Не пустимо гетьмана до царя”.
“Хай залишається з нами”.
“Як буде, так буде, постоїмо вкупі”.
“Або постоїмо, або поляжемо — але разом, як під Термопілами спартанці”.
У залу увійшов царський полковник Аннєнков, що в Батурині з московською залогою біля гетьмана стояв, ніби для більшої безпеки гетьмана, а на ділі, щоб за його рухами стежити.
Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Аннєнков, почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення.
“І того чорт приніс”.
“Ще його бракувало”.
“Або ми, або він”.
“Забагато два гриби в борщ”.
Орлик заспокоював старшин: “Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче послати. Лишіть!”
Заспокоївши, підійшов до Аннєнкова. Той стояв посередині зали, розкланюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед того чужого зібрання робити.
“Пане полковнику,— сказав Орлик,— будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає”.
Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився: “Слава Богу, тепер ми самі свої”.
“Ще є один чужий між нами — німець”.
“Цей від своїх певніший”.
“Сумно”.
“Але правдиво, панове”.
* * *
Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Аннєнков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив його на рундук. За хвилину гукнув візник: “Гей да, тройка” і на вулиці тоненьким голосом завищав дзвіночок. Аннєнков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.
Тоді в сінях почувся луск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей — на сторожі гетьманської особи.
Гетьман іде!
Хто сидів, піднявся з місця. В залі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов залу, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоров'я його і родини, спішився.
“Панове товариство,— почав, стаючи біля стола.— Попросив я вас, не зважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас”.
На хвилину замовк, ніби надумувався, що далі казати. За той час хто оподалік стояв навшпиньках підходив ближче.
“Наближається важкий момент”.
Всі насторожили вуха.
“Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав, і чого, сподіюсь, хочете також і ви”.
Над залою мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки.
“Може, нам Бог допоможе, що виборемо собі волю”.
“Дай-то Боже!” — залунало кругом.
“Боротьба не легка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам”.
“Авжеж, нікому, як не нам”,— відповіли йому.
“Батурин — резиденція моя. Ворог недалеко стоїть. Боюсь, чи оставить він його в спокої”.
“Хай спробує. Поломить зуби”,— відповів Чечель.
“Батурин так легко не здамо”,— додав батуринський сотник Дмитро.
“Які в нас сили?—питався гетьман і став вичислювати на пальцях.— Маємо чотири сердюцькі полки: Чечелів, Покотилів, Денисів і Максимів, до того частина трьох городових полків: лубенського, миргородського і прилуцького. Завтра ще дещо з сіл і пригородків прибуде. З мешканців Батурина, сподіюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гадаєте, видержите облогу?”
“Город, ваша милосте,— відповів коротко Чечель,— не здамо. Це ми вам обіцяємо кріпко”.
“В добру волю не сумніваюся, але чи стане сил?”
“Облога довго тривати не може,— зауважив Кенігзен.— Король Карл над Десною стоїть. Москалі або підуть йому назустріч, або подадуться взад. Великої сили під Батурин не кинуть”.
“Як ваші гармати?” — повернувся до Кенігзена гетьман.
“Їх не багато і здебільшого старі. Але гармаші добрі”.
“А муніція?”
“На двадцять днів хватить, коли не стріляти даром”.
“Про двадцять днів і бесіди нема. До тижня сподіюсь поспіти на відбій — з його милостею королем. А харчі?”
Батуринські урядники стали обчислювати, скільки в магазинах збіжжя, скільки його приблизно в торговців і доставців, скільки можна завтра з близьких млинів привезти. “Муки маємо досить, сіль є, до того каша й сало. Якщо облога не потриває довго, голоду не боїмося”.
“То й добре. А мури й вали?”
“Поправлено дещо,— говорив підступаючи Чечель.— Рови прочищені й наповнені водою, вали підновлено, палісади теж. Маємо дещо бочок зі смолою, кипятку наваримо скільки завгодно — приймемо ворога гідно”.
Гетьман думав. Ніби зводив усе докупи, що чув.
“А люди? — спитав і повів кругом очима.— Як гадаєте, певні вони? Бо не потребую вам казати, що при кожній облозі не цей ворог страшний, що перед городом, а той, що в ньому. Хатній ворог найгірший. Якщо ви непевні в своїх людях, то краще городу не замикати. Заберу військо, оставлю тільки сторожу з міщан, хто хоче хай виходить на село,— кажіть!”
Зірвалися, як буря.
“Ваша милосте. Ми за людей своїх голови дамо. Не осоромимо гетьманської столиці. Ворогові її не здамо. Ваша милість можуть спокійно від'їхати до війська”.
“Стоїмо як мур!” — заявив Кенігзен по-німецьки.
Загомоніло в залі. Старшини перекидалися словами, підходили до гетьмана, впевняли його в своїй силі і в охоті боронити столицю. Ті, що не так певно дивилися в будучність, усувалися назад, знаючи, що перевага по стороні перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довірював своїм людям, .обіджав їх.
“Ми нічого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут або віз, або перевіз. З москалями ані в тин, ні в ворота. Вкупі нам не жити. Розлучімся раз”.
Гетьман дав знак рукою.
“Хто з вас противної гадки, панове,— питався,— хай голоситься”.
Не відозвався ніхто.
“Тоді, Чечель, віддаю тобі мою резиденцію, борони її. А ви, панове товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог дасть, що відніметься тая чаша від вас, може, ворог не буде мати сили й часу облягати цей город, а як ні, то не забувайте, що твердині боронять не так мури і вали, траншеї і бастіони, як згода і єдиномишленність його оборонців, як послух, який винні обложенці свому командантові. В твої руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю”.