Мазепа – Богдан Лепкий

Гетьман випив одним духом і поставив чарку на стіл. “Доволі! Чую, старшини надходять. Треба мені до них”.

“Воєнна рада?”

“Щось таке, Мотре. Ще раз спасибі вам за нинішній вечір”.

“Спасибі за все гарне й добре”.

“Ми ще не прощаємося, правда?”

“Не знаю, може. На раду не піду”.

“Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рішення заждіть”.

“Для мене вже вирішене все”:

“Як?”

“Ви перейдете за Десну. Я остануся тут”.

“В Батурині?”

“З тими, що боронитимуть його. Ідіть, ясновельможний, вас ждуть нетерпеливо. Прощавайте!”

“Не відходіть, Мотре!”

“Ні… До побачення!”

ПРОЩАННЯ

Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Від неї багриться вода в Сеймі, ніби хто крові до неї долив.

В бурю і громи з Батурина на Гончарівку скачуть коні і біжать вози.

До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматний осаул, німець Кенігзен, сотник Дмитро, деякі сотники городових полків — лубенського, миргородського і прилуцького і чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі.

“Але ж бо ллє!” — каже Чечель, вітаючись з Кенігзеном. “Еs gіеbt іn Stromen,—відповідає добродушний німець, з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля.— Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!”

“Козаки чорта тобі добудуть. Ходім!” У дверях до бенкетної зали Кенігзен пускає Чечеля наперед.

“Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка”,— відповідає Чечель, усуваючись набік.

В залі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не сподівались нїчного зібрання, що лиш тепер закладають свічки в павук і в свічники.

“Не жаліти свічок,— приказує Войнаровський.— Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить”.

“Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину”,— додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, барчистий, як ведмідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.

Зала оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить.

“Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника”,— гукає сотник Покотило.

“Цитьте! Прислуга”,— заспокоює його товариш з Максимового полку.

“Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!”

“Треба раз показати зуби! Хай знають наших”.

“Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що”

“Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак,— спльовує крізь зуби.— Тю!”

“Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то, ще чого доброго, своїх бити накажуть, поки самого на лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут уже не гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило”.

“Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче”.

“Відомо… Хоче…”

Збиралися в гурток і говорили тихіше. “Цар обіцяє гетьмана комайдантом над усею кавалерією зробити”.

“А гетьман?”

“Не хоче. Кавалерія — то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж .вести цілу кавалерію царську”.

“Авжеж…”

“Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! ,а тусь мені!'… І — запала клямка”.

“Не пустимо гетьмана до царя”.

“Хай залишається з нами”.

“Як буде, так буде, постоїмо вкупі”.

“Або постоїмо, або поляжемо — але разом, як під Термопілами спартанці”.

У залу увійшов царський полковник Аннєнков, що в Батурині з московською залогою біля гетьмана стояв, ніби для більшої безпеки гетьмана, а на ділі, щоб за його рухами стежити.

Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Аннєнков, почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення.

“І того чорт приніс”.

“Ще його бракувало”.

“Або ми, або він”.

“Забагато два гриби в борщ”.

Орлик заспокоював старшин: “Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче послати. Лишіть!”

Заспокоївши, підійшов до Аннєнкова. Той стояв посередині зали, розкланюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед того чужого зібрання робити.

“Пане полковнику,— сказав Орлик,— будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає”.

Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився: “Слава Богу, тепер ми самі свої”.

“Ще є один чужий між нами — німець”.

“Цей від своїх певніший”.

“Сумно”.

“Але правдиво, панове”.

* * *

Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Аннєнков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив його на рундук. За хвилину гукнув візник: “Гей да, тройка” і на вулиці тоненьким голосом завищав дзвіночок. Аннєнков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.

Тоді в сінях почувся луск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей — на сторожі гетьманської особи.

Гетьман іде!

Хто сидів, піднявся з місця. В залі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов залу, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоров'я його і родини, спішився.

“Панове товариство,— почав, стаючи біля стола.— Попросив я вас, не зважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас”.

На хвилину замовк, ніби надумувався, що далі казати. За той час хто оподалік стояв навшпиньках підходив ближче.

“Наближається важкий момент”.

Всі насторожили вуха.

“Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав, і чого, сподіюсь, хочете також і ви”.

Над залою мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки.

“Може, нам Бог допоможе, що виборемо собі волю”.

“Дай-то Боже!” — залунало кругом.

“Боротьба не легка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам”.

“Авжеж, нікому, як не нам”,— відповіли йому.

“Батурин — резиденція моя. Ворог недалеко стоїть. Боюсь, чи оставить він його в спокої”.

“Хай спробує. Поломить зуби”,— відповів Чечель.

“Батурин так легко не здамо”,— додав батуринський сотник Дмитро.

“Які в нас сили?—питався гетьман і став вичислювати на пальцях.— Маємо чотири сердюцькі полки: Чечелів, Покотилів, Денисів і Максимів, до того частина трьох городових полків: лубенського, миргородського і прилуцького. Завтра ще дещо з сіл і пригородків прибуде. З мешканців Батурина, сподіюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гадаєте, видержите облогу?”

“Город, ваша милосте,— відповів коротко Чечель,— не здамо. Це ми вам обіцяємо кріпко”.

“В добру волю не сумніваюся, але чи стане сил?”

“Облога довго тривати не може,— зауважив Кенігзен.— Король Карл над Десною стоїть. Москалі або підуть йому назустріч, або подадуться взад. Великої сили під Батурин не кинуть”.

“Як ваші гармати?” — повернувся до Кенігзена гетьман.

“Їх не багато і здебільшого старі. Але гармаші добрі”.

“А муніція?”

“На двадцять днів хватить, коли не стріляти даром”.

“Про двадцять днів і бесіди нема. До тижня сподіюсь поспіти на відбій — з його милостею королем. А харчі?”

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: