“Мабуть, що знає. Наш чоловік казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну їхав, коло Мени дігнав його Аннєнков з листом від пана гетьмана, що пан гетьман у Батурині і він подався туди. По дорозі стрінувся з Голіцином, доїхали до Обмачова і тут до них Соболевський підійшов”.
* * *
Мотря одягнулася і пішла на замок.
В городі панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати.
На галереях, що бігли вздовж мурів, стояли озброєні люди, старшини зазирали крізь прорізи в мурах. Особливо пильнували шляху від Обмачова. Але й інших сторін замку не занедбували.
Кенігзен спокійно ходив від гармати до гармати, провіряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному коні пробігав вулицями, даючи накази старшинам, щоб кожний був біля своєї частини.
Знали, що князі Меншиков і Голіцин наближаються до Батурина, але ніхто не міг знати, чи за ними не надтягає військо. І в Батурині стояли москалі. Дехто радив, щоби їх перебити. Чечель не згодився. Відставив тільки сердюцький відділ, щоб пильнував казарми, і вночі наказав забрати амуніцію. Москалі перестращилися і з казарм своїх не виходили. Їх офіцери сиділи тут, як у арешті.
Коло полудня з найвищої вежі залунало: “Їдуть! Їдуть!” Чечель вибіг туди.
На виднокрузі появився невеличкий відділ драгунів, а за ним — дві карети, кілька возів і знову два-три десятки їздців. їздці й карети поспішали. Найдальше за півгодини будуть під містом. Гармаші зайняли місця біля своїх гармат, заклацали курки мушкетів, їх дула, як гадючі язики, висунулися з мурів. Сердюцькі відділи уставилися біля воріт.
“Їдуть! Їдуть!” — понеслось по городу.
Хвилина ще більшої тривоги і — тишина. Город притаївся.
Чечель усе ще стояв на вежі й дивився, чи за князями не надтягає війська. Ні.
Зійшов. Усе готове. Хай приходять.
Як же ліниво проходить цей час! Здається, й зовсім не проходить, а на місці стоїть.
Чого ж тая валка зупинилася на шляху? Перестроюються чи відбувають нараду? Може, завернуть?
Чому ж бо вони вже раз не їдуть, а стоять?
Ось кілька їздців відділилося від валки й поскакало вперед, підбігли мало що не до самого городу, стають, коні тупцюють на місці, їздці озираються, їм подають якісь знаки з карет і вони повертають управо. Озирають вали, дивляться на мури, бачать озброєних сердюків, котрі кидають їм якісь глумливі слова вділ, ніби викликають на герць.
Це, мабуть, князі послали їх на звіди. Вертають, звідомлення дають.
Карети рушають з місця, але, проїхавши яку сотню сажнів, знову стають.
Чому ж вони не їдуть?
З батуринського подвір'я вискакує два московських драгуни, біжать до свого команданта, щось йому передають.
На мурах шум: “Чому ми їх не перебили?”
Чечель пробігає вздовж мурів і заспокоює сердюків і міщан. Поки не надтягнуть московські сили, небезпеки нема. Це тільки Меншиков з Голіцином їде. Гадав, що гетьмана застане.
“Не пустити його!”
“Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя”.
“Не пустити! Не пустити”!
“Не пускаймо троянського коня!” — каже хтось із козацьких старшин.
“Не пускаймо, не треба, по що!”
Від валки два сурмачі під мури під'їжджає, за ними — полковник Аннєнков.
Сурмачі сурмлять,— мабуть, Аннєнков переговорювати хоче,— “слухайте, слухайте, не шуміть!”
На мурах тихне. Козаки збираються у тому місці, куди під'їжджає Аннєнков.
Під'їхав, стає, гукає. Його не чують.
“Ближче! Ближче!.. Тихо там, чуєте, Аннєнков щось балака!”
Царський полковник під'їхав ще ближче, долоні до рота, як трубу, приложив, кричить: “Козаки і ви, мешканці города Батурина!”
“Голосніше, голосніше!”
Аннєнков кричить, аж йому очі з лоба вилазять: “Чого це ви зазброїлися, мов проти ворога?” — питається.
“Бо приятелів не сподіваємося”,—відповідають йому з мурів.
“Чого ви це позачинювали ворота, чому не пускаєте князів і мене?”
“Бо не треба вас тут”,— відгукують йому.
“Відчиніть сей час, пустіть князів у місто, а з ними й царських ратних людей”.
“Пусти вовка в кошару. Не треба, не треба”.
Аннєнкову жили на шиї набігають. Такої сміливості від хохлів він ніяк не сподівався. Видимий бунт. Батурин з Мазепою у змові.
Аннєнков хоче повернути конем і вертати до Меншикова й Голіцина. Надумується. Спробує ще раз — може вговорить.
А на мурах між тим новий шум: “Чого тут ждать? Пали!”
Старшини насилу здержують козаків. Так не можна. Аннєнков на переговори прийшов. Не годиться. “Змести їх усіх, московську залогу перебить, менше ворога, менша небезпека. Пали!”
Кенігзен наводить пістолю: “Послух або смерть”.
Нерадо заспокоюються.
“Тихо там! Аннєнков знов балака”.
Аннєнков кричить: “Козаки і ви, чесні мешканці города Батурина!”
“Голосніше, не чуємо!”
Аннєнков аж вищить: “Отямтеся, не гнівіть їх милостей князів і не стягайте на себе страшного гніву його величества царя. Відчиняйте ворота по добру! Раджу вам”.
Козаки гомонять. Дехто каже, щоб відчинити, нема чого боятися, це ж жменька людей, нічого вони не зроблять.
“Пощо? — відповідають другі.— Щоб побачили, як ми за-зброїлися? Не треба”.
“Утретє взиваю вас,— гукає Аннєнков,— щоб ви відчинили ворота. Чому не пускаєте нас?”
З мурів відповідають йому: “Бо гетьман не велів нікого в город впускати”.
“Може, шведів не велів гетьман впускати, а не нас?” —питається Аннєнков.
“Не шведів, а москалів”.
“Москалів? Чому?”
“Бо через них українцям чиниться велике знищення, через них не мало вже сіл і міст попропадало”.
“Цілі міста й села москалі попалили, а людей помордували”.
“Не пустимо! Гетьман не велів!” — гукають.
“А де ж гетьман?” — питається Аннєнков.
“До Коропу поїхав”.
Аннєнков повертає свого коня, трубачі їдуть за ним. їх проводжають з мурів насміхом і глумливими словами:
“Їдьте до чорта в зуби!”
Аннєнков прискакує конем до карет. Щось князям каже, руками розкладає, нараджуються, не знають що робити.
Аж Меншиков стає у повозі, підносить руку, кулаком Батуринові грозить. Його гарне обличчя поганіє — одна злість. Голіцин заспокоює світлійшого, тягне за рукав, просить сідати.
Карети завертають. Передня сторожа робить зворот уліво, жене вперед, карети за нею, задня сторожа повертається на місці, і ціла валка посувається зразу тим самим шляхом, що перед годинкою приїхала, а пізніше скручує в напрямі Коропа.
Вартові на вежах стежать за москалями. “До Коропа поїхали, гадають гетьмана застати там”.
“Боже, провадь, дідько, пхай!”
* * *
Батурин заспокоюється… Від'їхали… Може, вже й не вернуть. На шведа підуть. Гетьман Батуринові на відбій поспіє.
Город не тратить надії. Така вже вдача людська, що і в найгіршому все собі якоїсь надії шукає, дурить себе.
Не дурить себе Чечель. Знає він, які наслідки матиме нинішня розмова. Батурин виповів послух цареві, обідив його любимця Меншикова й київського воєводу Голіцина, котрому цар довірив догляд над цілою Україною, зробив його ніби своїм намісником. Батурин не пустив царського полковника Аннєнкова до свого полку, Батуринові москалі не можуть того простити. Чечель скликав своїх старшин на раду.
Прийшли всі схвильовані, тим хвилюванням, яке викликає в людях усвідомлення дуже відповідального вчинку.
“Панове товариство! Козаки й батуринці виповіли цареві послух”.
“Двом панам годі служити”.
“Або слухаємо царя, або гетьмана”.
“Або Москва, або Україна”.
“Гетьман нам регіментар, його накази для нас святі”.
“Не перечу,— відповів Чечель.— Я тої самої мислі. Але ж не дурім себе надією на помилування царське”.
“Цар не милує нікого. Не помилує і нас”.
“Так тоді знаєте, що воно значить? Коли гетьман не поспіє нам на відбій, так за днів кілька сподіваймося московського війська”.