Мазепа – Богдан Лепкий

Жертви, котрі покладеш тепер на рідному престолі, не пропадуть, їх прийме Господь, і вони, як не тепер, то в будучності, стануть на суді історії, як велеречиві свідки й оборонці твоїх прав споконвічних і твоїх оправданих бажань…

Гетьман заспокоївся. Тільки Батурин не давав йому спокою. Прочував, що йому в першу чергу прийдеться відповісти за вчинок гетьмана. Це ж його столиця, найсвідоміші й найвірніші йому люди. Між ними залишилася Мотря.

Чому не хотіла їхати з ним? Чи справді жаль було кидати матір, причину її горя?

Дивна й нерозгадана вдача. Як була, так і залишилася сфінксом, котрий манить до себе загадкою душі і тими питаннями, на які годі дати вдоволяючий отвіт.

Гетьман принаглив коня.

Побачив перед собою широку, бліду смугу Десни, на котрій злегка й несміливо стинався лід, ніби річка рада була вбрати на себе льодяний панцир, щоб по ньому перейшли козацькі коні й переїхали вози.

Погода не слухала її. Тонесенька шкаралуща льоду тільки при берегах трималася купи, а посередині топилася і спливала з водою.

Біля Оболоня, при лівому березі ріки, стояв великий пором, а недалеко від нього козацькі піонери кінчали будувати міст на чайках. Гетьман повернув коня. Довгу хвилину глядів на того різнобарвного вужа, що звивався шляхами й полями, хвилястий, неспокійний, повний вигинів, місцями порозриваний, ніби його хто порубав мечем, то знову грубий і лінивий, ніби проковтнув якусь поживу і травить її.

Гетьман підняв булаву. Голова вужа зупинилася. Вигини стали вирівнюватися, відірвані частини лучилися з собою.

П’ять тисяч людей, тисячі коней і возів здержувалися на наказ одного руху гетьманської булави.

Здовж шляху на конях скакали старшини, туди й назад, розносячи накази гетьманські.

Туловище довжезного вужа повернулося і звільна стало посуватися направо — в напрямі мосту. Досягнувши його головою, зупинилося і ніби завмерло.

Гетьман зліз з коня і перший увійшов на пором. За ним провадив чура його сивого коня.

Покойові зносили найпотрібніші клунки, з возу знесено декілька важких, залізом сильно кутих скринь.

Гетьман стояв на переді порому, до котрого з берега сходили і зіскакували його вірники. Пором захитався.

“Вже всі?” — запитав гетьман, оглядаючись на берег.

Там стояв задуманий Орлик.

“Може, ти гадаєш вертати?” — запитав його гетьман.

Орлик стрепенувся, скочив і підбіг до гетьмана.

“Ще час. Останній мент. Рішайся”.

“Я вже давно рішився, милосте ваша”.

“Так їдьмо!”

Поромщики перехрестилися і вхопились за линву.

Пором ліниво й ледве помітно став сунутися по тихій воді. Між ним а берегом лягала чимраз то ширша смуга.

“Уявляю собі,— сказав гетьман до Войнаровського,— що так по безбарвних струях мовчазливої Лети сунеться Хароновий човен”.

ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА!

Вже під час богослужіння в церкві помітна була тривога. Народ чекав, коли священик промовить слова “со миром ізойдім!” І в голосі священика почувалася якась непевна нотка. Відвертаючись від престолу і благословляючи народ, він тривожно дивився у двері, ніби ждав, чи не появиться в них небажаний гість.

Хто стояв ближче до дверей, не втерпів і виходив із церкви, не дожидаючи кінця.

Під церквою, на майданах і на вулицях збивалися люди в гурти й балакали.

Гетьман на досвітках з Батурина виїхав, забираючи з собою частину батуринської залоги. Чечеля командантом Батурина залишив.

Це заспокоювало людей, бо Чечель відомий був, як досвідчений і хоробрий вояка, як полковник, котрого слухали, боялися, але й любили козаки.

Батуринці привикли до того, що гетьман часто виїздив та виступав у похід і останніми роками він гостем у своїй резиденції бував. Але якраз тепер, коли і москалі, і шведи були так недалеко, і коли нікому невідомо було, що принесе завтра, всякому хотілося, щоб гетьман був тут.

Що лиш вчора пізнім вечером прибув, а нині вранці, дививсь, уже його нема.

Розійшлась чутка, що гетьман не до царя, а до шведа поїхав. В перший мент вжахнувся Батурин. Але Чечель та інші старшини заспокоювали людей. Казали, що нікому невідомо, що гетьман рішиться зробити, але що зробить, то, певно, й добре буде, конечне. Довідалися батуринці, що видано наказ, щоб на Сеймі міст зірвати, коли б московське військо надходило, і тепер уже ніякого сумніву не було — гетьман пішов до шведів!

Всякий розумів, що воно значить. Але, на диво, батуринці скоро якось освоїлися з тією гадкою, гетьманська столиця стала на сторону гетьмана. Добре зробив. Краще зі шведом, як з царем. Відомо було, що цар гадає скасувати гетьманщину, а тоді й Батурин утратив би права й привілеї столиці, а став би звичайним повітовим городком. Пощо триматися царя?

На вали, на замок!

І народ кинувся до роботи. Навіть жінки не дармували. Хоч неділя — копали, возили землю, двигали дерево й каміння. Скрипіли тачки і по цілому місту роздавався луск топорів і сокир. Спішилися.

До городу тягнулись цілі валки з поблизьких сіл і хуторів з утікачами, а з млинів — з мукою. Забувалися звичайні турботи, забувалися ворожнечі поміж поодинокими родами, всі як один ставали до роботи, щоб скріпити город і зробити його спосібним до оборони.

Московська залога, що стояла в своїх казармах під замком, на батуринському подвір'ї, і творила ніби окремий город у городі, живучи своїм доволі відокремленим життям, бо батуринці нерадо допускали царських людей до своїх хат і родин, здивовано і недовірливо дивилася на працю міщан і козаків, не знаючи, до чого воно йде. Гадали, що проти шведів скріпляють батуринці свій замок, і дивувалися, чому і їм не кажуть допомагати. Пояснювали собі тим, що їх командант Аннєнков виїхав, а його заступник не спішиться накладати на них роботу. Хай риють черкаси. Це не річ царських людей.

Ніч з неділі на понеділок минула на дальшій праці й на тривожному вижиданню. Не тільки на замкових вежах, але й кругом Батурина розставлено вартових, щоб, запалюючи бочівку зі смолою, дали знак, коли б наближався ворог. Але ворог не надходив.

Мотря весь день була на замку. Стрічалася з Чечелем, з Кенігзеном, з полтавським полковником Герциком і з генеральним осаулою Гамалієм, балакала то з регентом гетьманської канцелярії про те, де б краще заховати архів, то з городничим — про лад і спокій у місті. Її поява додавала всякому охоти, її слова будили запал і відвагу. Донька безталанного Кочубея була відома всякому й люблена усіма, її краса, її розум і серце єднали їй прихильність цілого міста. От і тепер казала вона відчинити свої багаті комори і щедрою рукою роздавала батуринській бідноті хліби. Як смерклося, відвідала маму.

Любов Хведорівна не нагадувала колишньої Кочубеїхи. Сильно постаріла і зробилася мовчазливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне вбрання і не фарбувала волосся, ані не підмальовувала собі рум'янців.

Мотря застала її в старому дворі Кочубеїв, як зі служанками краяла довгі пояси з тонкого льняного полотна ї скубала шарплі, щоб було чим осмотрювати рани.

“І ви теж працюєте, мамо?”

“Що люди, те й я… Що чувати в городі, Мотре?”

Мотря розказала городські новини.

“Скучаєш за мужем? Не скучай. Така вже доля козачки. Не натішиться своїм чоловіком. Краще гине на війні, як дома”.— І її руки почали ще жвавіше працювати.

“Як гадаєте, мамо? — почала Мотря.— Обложать москалі Батурин?”

“Вони вже нас давно облягають, цілу Україну обложили, якої тобі ще облоги треба?”

“А чого ви сподіваєтеся, мамо?”

“Нічого доброго я вже не сподіваюся, дитино, але робити треба. Мають нас різати, як худобину, боронімся”…

Змінилася Любов Хведорівна.

Пізно підвечір вертала Мотря від мами. В перевулку, під замковими мурами, хтось заступив їй дорогу. Хотів ухопити за руку, блиснула стилетом, став.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: