Мазепа – Богдан Лепкий

Пізнала Івана Носа, старшину прилуцького полку, котрий перед кількома роками підлабузнювався до неї, а на котрого вона й дивитись не хотіла.

“Чого вам треба?” — спитала.

“Бачу, йде самотня жінка, провести хотів”.

“Опікуни!.. Тривога, город облоги дожидає, а він на лови на жінок виходить. Останки сорому згубив!”

“Мотре Василівно! Не такого слова я від вас сподівався, Гадав рятувати вас з того пекла, яке тут зчиниться за днів кілька. Послухайте мене. Тікайте, шкода вас, їй-Богу, шкода. Я вас люблю. Підемте звідси геть. Заведу вас у безпечне місце, заховаю перед людським оком, берегти вас буду, як свого власного ока. Не відтручуйте мене, не робіть безталанним. На що ви ждете, Мотре? Вони вже не вернуться. Між вами й ними непрохідна прірва. Маєте згинути або попасти в московські руки — ходіть зі мною, спасайтеся, поки час!”

“Так говорить старшина, котрого гетьман залишив для оборони городу? Підлий|”

Хотіла йти. Зупинив.

“Бачите стилет? Як не пустите…”

“Одно слово, Мотре. Ти не дитина, знаєш, що після нинішнього нам далі не жити”.

“Чому?”

“Ти пожалієшся Чечелеві на мене, він мій невблаганний ворог”.

Мотря надумувалася хвилину.

“Нікому не скажу”,— відповіла.

“Не вірю. Нам треба побалакати по доброму. Маю щось дуже важне сказати”.

“Що?”

“Нині ні. Завтра, як стемніє, жду тебе біля старих воріт”.

Мотрі на саму гадку, що завтра знов має стрінутися з тим чоловіком, мороз пішов по тілі, але погадала собі, що, може, він дійсно має їй щось важне сказати, і — згодилася.

“До завтра нікому нічого не кажи. Слово дай!”

“Чесне слово даю”,— відповіла.

Хтось здалеку надходив. Ніс шапку аж за ніс насунув і скрутив у бокову вулицю. Мотря побігла додому.

Довго вснути не могла. Несподівана зустріч з Носом збентежила її. Нахаба. Як він смів, що він собі гадає, за кого він її держить? Пощо вона давала слово? Найкраще з таким чоловіком зразу зробити порядок. Напав її, в городі, котрому грозить облога…

Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може, щось дійсно важного почує.

Заснула аж над раном. Спала кам'яним сном, досипляла кілька невиспаних ночей.

* * *

Було недалеко до полудня, як чура постукав у двері: “Пані, вставайте негайно, пані!”

Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутряні мешти, вийшла.

“Що такого?”

“Меншиков з князем Голіцином їдуть”.

“Де?”

“Ще їх не видно. Але наш чоловік з Обмачова на коні прискакав, вони там ночували чи спочивали і з Соболевським розмову вели”.

“Нікчемний зрадник,— крикнула Мотря.— Не такий страшний ворог, як свої… Знає князь Меншиков, куди гетьман поїхав?”

“Мабуть, що знає. Наш чоловік казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну їхав, коло Мени дігнав його Аннєнков з листом від пана гетьмана, що пан гетьман у Батурині і він подався туди. По дорозі стрінувся з Голіцином, доїхали до Обмачова і тут до них Соболевський підійшов”.

* * *

Мотря одягнулася і пішла на замок.

В городі панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати.

На галереях, що бігли вздовж мурів, стояли озброєні люди, старшини зазирали крізь прорізи в мурах. Особливо пильнували шляху від Обмачова. Але й інших сторін замку не занедбували.

Кенігзен спокійно ходив від гармати до гармати, провіряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному коні пробігав вулицями, даючи накази старшинам, щоб кожний був біля своєї частини.

Знали, що князі Меншиков і Голіцин наближаються до Батурина, але ніхто не міг знати, чи за ними не надтягає військо. І в Батурині стояли москалі. Дехто радив, щоби їх перебити. Чечель не згодився. Відставив тільки сердюцький відділ, щоб пильнував казарми, і вночі наказав забрати амуніцію. Москалі перестращилися і з казарм своїх не виходили. Їх офіцери сиділи тут, як у арешті.

Коло полудня з найвищої вежі залунало: “Їдуть! Їдуть!” Чечель вибіг туди.

На виднокрузі появився невеличкий відділ драгунів, а за ним — дві карети, кілька возів і знову два-три десятки їздців. їздці й карети поспішали. Найдальше за півгодини будуть під містом. Гармаші зайняли місця біля своїх гармат, заклацали курки мушкетів, їх дула, як гадючі язики, висунулися з мурів. Сердюцькі відділи уставилися біля воріт.

“Їдуть! Їдуть!” — понеслось по городу.

Хвилина ще більшої тривоги і — тишина. Город притаївся.

Чечель усе ще стояв на вежі й дивився, чи за князями не надтягає війська. Ні.

Зійшов. Усе готове. Хай приходять.

Як же ліниво проходить цей час! Здається, й зовсім не проходить, а на місці стоїть.

Чого ж тая валка зупинилася на шляху? Перестроюються чи відбувають нараду? Може, завернуть?

Чому ж бо вони вже раз не їдуть, а стоять?

Ось кілька їздців відділилося від валки й поскакало вперед, підбігли мало що не до самого городу, стають, коні тупцюють на місці, їздці озираються, їм подають якісь знаки з карет і вони повертають управо. Озирають вали, дивляться на мури, бачать озброєних сердюків, котрі кидають їм якісь глумливі слова вділ, ніби викликають на герць.

Це, мабуть, князі послали їх на звіди. Вертають, звідомлення дають.

Карети рушають з місця, але, проїхавши яку сотню сажнів, знову стають.

Чому ж вони не їдуть?

З батуринського подвір'я вискакує два московських драгуни, біжать до свого команданта, щось йому передають.

На мурах шум: “Чому ми їх не перебили?”

Чечель пробігає вздовж мурів і заспокоює сердюків і міщан. Поки не надтягнуть московські сили, небезпеки нема. Це тільки Меншиков з Голіцином їде. Гадав, що гетьмана застане.

“Не пустити його!”

“Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя”.

“Не пустити! Не пустити”!

“Не пускаймо троянського коня!” — каже хтось із козацьких старшин.

“Не пускаймо, не треба, по що!”

Від валки два сурмачі під мури під'їжджає, за ними — полковник Аннєнков.

Сурмачі сурмлять,— мабуть, Аннєнков переговорювати хоче,— “слухайте, слухайте, не шуміть!”

На мурах тихне. Козаки збираються у тому місці, куди під'їжджає Аннєнков.

Під'їхав, стає, гукає. Його не чують.

“Ближче! Ближче!.. Тихо там, чуєте, Аннєнков щось балака!”

Царський полковник під'їхав ще ближче, долоні до рота, як трубу, приложив, кричить: “Козаки і ви, мешканці города Батурина!”

“Голосніше, голосніше!”

Аннєнков кричить, аж йому очі з лоба вилазять: “Чого це ви зазброїлися, мов проти ворога?” — питається.

“Бо приятелів не сподіваємося”,—відповідають йому з мурів.

“Чого ви це позачинювали ворота, чому не пускаєте князів і мене?”

“Бо не треба вас тут”,— відгукують йому.

“Відчиніть сей час, пустіть князів у місто, а з ними й царських ратних людей”.

“Пусти вовка в кошару. Не треба, не треба”.

Аннєнкову жили на шиї набігають. Такої сміливості від хохлів він ніяк не сподівався. Видимий бунт. Батурин з Мазепою у змові.

Аннєнков хоче повернути конем і вертати до Меншикова й Голіцина. Надумується. Спробує ще раз — може вговорить.

А на мурах між тим новий шум: “Чого тут ждать? Пали!”

Старшини насилу здержують козаків. Так не можна. Аннєнков на переговори прийшов. Не годиться. “Змести їх усіх, московську залогу перебить, менше ворога, менша небезпека. Пали!”

Кенігзен наводить пістолю: “Послух або смерть”.

Нерадо заспокоюються.

“Тихо там! Аннєнков знов балака”.

Аннєнков кричить: “Козаки і ви, чесні мешканці города Батурина!”

“Голосніше, не чуємо!”

Аннєнков аж вищить: “Отямтеся, не гнівіть їх милостей князів і не стягайте на себе страшного гніву його величества царя. Відчиняйте ворота по добру! Раджу вам”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: