Весняні роботи скінчені, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський ридван котився поміж двірськими ланами і незамітно, бічною брамою, заїхав перед кам'яні сходи старосвітського, недбало утриманого двора. Видно, властителька не дуже то добре хазяйнує і зайвого гроша на обнову палати не має. “Чи не схоче знов позичити в мене? — погадав собі гетьман.— Га, що ж? Кум кумі рад… Як попросить, то дам. Сприяє мені тая гарна паня”.
Гетьманові хотілося після побуту в Жовкві, де він мало що не кожної днини зустрічався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про інших москалів і не згадуючи, хотілося йому тепер яку годину-дві побалакати з гарною і умною княгинею, котра так живо нагадувала йому тую двірську й великопанську атмосферу, до якої він від дитини привик.
Був це інший світ, неподібний до того, в якому переживав цар і яким гадав ущасливити своїх земляків — і неземляків, котрих він сподівався все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство будить у культурній людині протест і охоту боротися з нею, таку реакцію почував у собі гетьман, про політичні його плани навіть не згадуючи. Вони були природним випливом тієї стихійної реакції, а заразом скріпляли її.
Без насильства не збудуєш і не перетвориш держави. Це ясно. Насилуй собі своїх людей — але яке тобі діло до нас? Ми ж інший народ, і насильство твоє над нами стократ гірше й кари гідніше, бо воно знущається над нашим почуттям національним. За нами найсвятіше право боронитися, не перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природі, щоб зберегти свій рід і гатунок. Яке діло Україні, що ти хочеш утворити нову, московську державу?
Княгиня Дольська розуміє ті гадки й почування, вона сприяє не лиш гетьманові, але й Україні, і тому він радо побалакає з нею, бо зі своїми все ще боїться говорити щиро, все ще не хоче розкрити карт. З Дольською безпечно.
* * *
На жаль, гетьман завівся у своїх сподіваннях.
Двір був майже пустий. Привітав його старий служка й попросив до зали, в якій гетьман побачив якогось шляхтича, химерного чоловічка, що, здавалося, навіть у кунтуші добре ходити не вмів. Ані вильотів вправно не закине, ні вуса не підкрутить з фантазією, тільки дурнувате підсміхається.
“Ваша милість, пан гетьман, не пригадують собі мене?” — питає.
Гетьман уважно глянув на шляхтича:
“Не тямлю, щоб я мав приємність стрічатися з вами”.
“А я мав честь бути представленим вашій ясновельможності. Я отець Августин, тринітарського ордену чернець, вашої милості покірний слуга і підніжок”.
“Ви — отець Августин? Ні, жартуєте, добродію. Я вже всілякий маскарад видав, але щоби хто міг перекинутися з умного тринітарія в придуркуватого шляхтича, того я ще не бачив”.
Отця Августина ніби хто медом помастив.
“А все ж таки я, simplex servus Dei, не хто другий, лиш отець Августин”,— відповів і подав условлений знак, по якім про еrrоr іn реrsona і мови не могло бути.
Від отця тринітарія довідався гетьман, що княгиня сподівалася його, гетьмана, але не нині, так і поїхала кудись, і що коли б навіть післанця по неї зараз пустити, то що лиш завтра, під вечір, можна би сподіватися її. А що гетьман мусів за яку годину-дві їхати далі, щоб ще перед нічкою наздогнати царевича Олексія, так треба було і без княгині прийняти звіт тринітарія з поїздки до короля Карла.
Звіт цей не відбігав далеко від того, що привіз Залевський, вони ніби порозумілися, щоб виторгувати дещо від гетьмана в користь Польщі і католицизму.
Гетьман дав тринітарієві таку саму відповідь, як і Залевському, і просив його, як тільки княгиня повернеться, порозумітися з нею і ще раз поїхати до Карла.
Чернець дуже уважно вислухав гетьмана, ніби кожне слово його карбував собі в думці, а тоді, перепрошуючи і застерігаючись на всі боки, натякнув, що поїздка така коштує силу грошей, котрих, на жаль, ані в нього, ані в княгині немає:
“Княгиня вже й свої дорогоцінні брильянти заставила, і тепер вона турбується, яким би то способом викупити їх, щоб не пропали”.
“Гріш — річ набута,— відповів гетьман.— Щоб ми здорові були, для доброго діла не пожаліємо м а м о н и”.
А в душі погадав собі: яка то сила в тій марній мамоні!
Без неї він зданий був би на ласку й неласку царя. Як багато грошей, тоді й пан хороший, а без гроша дурна і наймудріша голова.
Чернець згорнув дукати, подякував і запевнив, що в нього тепер другої гадки немає, крім тієї одної, якби-то найкраще послужити його милості пану гетьманові. Гетьман подякував за тую дбайливу прихильність і просив поздоровити княгиню.
“Її милість, княгиня, вельми високо собі цінить знайомство і приятельські стосунки з ясновельможним паном гетьманом, об його душевній ф о р м а ц і ї і благородного ума е к с ц е л є н т н і й е д у к а ц і ї , висловлюючися заєдно з найбільшою реверенцією”.
“Не з більшою, ніж я про її милість, княгиню”.
“Її милість княгиня будуть дуже боліти, що не бачилися з ясновельможністю вашою”.
“Не менше болію я, що не бачив княгині”.
* * *
Гетьман розпрощався, і непочемний шляхтич відпровадив його до карети з тою самою нібито дурнуватою усмішкою, з якою перед годиною привітав його, а яку звичайно носять на своїх тупих і безвиразних обличчях підупавші панки та всілякі збіднілі свояки-резістенти, що тримаються клямок з півмисків повних на дворах, поки що не цілком ще підупавших і тільки повільно й незамітно падаючих у низ своїх високих і добротливих протекторів.
“Цей vеnеrаbіlis раtеr роль свою грає summa cum laude,— думав гетьман, віддаючи себе в обійми м'яко вистеленого нутра своєї карети.— Такий артист варт доброї заплати. Наші ченці не менше хитрі від усяких єзуїтів і тринітаріїв, але потрібної е д у к а ц і ї не мають. Доказ — історії доносів на Мазепу”.
ПО ДОРОЗІ
Дорога була безпечна, бо перед виїздом гетьмана з Жовкви перейшла туди його передня сторожа і очистила старанно всі ходи й переходи, всі шляхи і стежки від усякого підозрілого й ненадійного елемента. До того день, кілька здорових і добре озброєних гайдуків — можна було їхати безпечно.
Дощ уйнявся, весняні хмари розвівалися, як дими по битві, молода зелень аж хапала за очі.
Гетьман жалував, що не застав княгині. Все воно краще мати діло з панею, ніж з її служкою, хоч би навіть з таким хитрим і дотепним, як отсей тринітарій.
Мудра княгиня Дольська! Вміє вона підібрати відповідних людей, грачів, не партачів. Можна бути певним, що її посли не пошиються в осли, діла не попсують.
Гетьман був рад, що вигляди на новий союз України зі Швецією прибирали конкретні і корисні форми. Останній побут з царем і Меншиковим у Жовкві впевнив його, що з Москвою не заїдеш далі, ніж до чорта в зуби. Петро, навіть побитий, буде ще для України ворогом дуже небезпечним. У нього вже нині війська поверх сто тисяч (крім козацтва). Правда, що воно ще не добре, не рівня знаменитій армії шведській, але все ж таки куди краще від давнього, котре ані оружжя доброго не мало, ані бойовим духом не відзначалося. “Нъть попеченія о томъ, чтобьі непріятеля убить, одна забота — какъ бы домой поскоръе”,— писав про московське військо московський чоловік Посошков. “Дай Богъ великому государю служить, а саблю изъ ноженъ не вынимать!” — це було бажання пересічного московського лицаря.
І тепер ще дух московської армії не піднявся високо, але Петро переводить реформу, котра згодом і духа зреформує.. Вояка дає не земля, а чоловік, бойовий вишкіл кращає, дисципліна поправляється, воруження теж, мобілізація справніша, устрій “тила” відповідніший. За літ кілька у нього буде 200 тисяч справного і карного, на заграничний лад вишколеного і зоруженого війська. І що тоді станеться з Україною? Що значитимуть супроти цієї бойової сили наші сміливі і хоробрі, але мало карні полки, котрі своїх виборних і всяких других прав ніяк позбутися не хочуть?
Гетьман чув, що це, мабуть, останній момент, коли ще можна врятувати загрожену автономію України, а властиво останки тієї. Проґавиш цю нагоду — і вона вдруге не верне. Україну поневолять, а там і винародовлять її.