Мазепа – Богдан Лепкий

Гетьман переїхав попри фронт і покликав до себе Танського.

“Полковнику Танський!”

“Слухаю вашої милості!”

“Під чиїм ти регіментом стоїш?”

Танський здивовано глянув, але подумав хвилину і відповів: “Під регіментом його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи”.

“Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться мені, не дуже кріпка пам'ять!”

Не дожидаючи відповіді, гетьман махнув на прощання булавою, військо відповіло голосним криком, в котрому годі було дослухатися слів, бо москалі одне кричали, а козаки інше, і гетьман, попрощавшись з Меншиковим, повернув у свою карету.

Меншиков повернув конем до війська, а Ломиковський і царевич подались до того відділу, що супроводжав гетьмана.

Орлик їхав біля гетьманової карети.

“Пилипе,— говорив до нього через вікно гетьман,— уважай на Олексія. Я його навмисне не попросив до своєї карети, хоч дощ і хоч жаль мені, що змокне хлопчисько”.

“Він дійсно нужденне виглядає. Ніби жаліється кожному: miser et pauper sum”.

“Бачиш? Навіть сином царя невелике-то щастя бути”.

Дощ-капусняк накрапав чимраз густіше. Орлик поставив комір від своєї довгої непромокаючої бурки.

“А не запросив я царевича до своєї карети раз тому,— говорив далі гетьман,— бо знаю, що цар того не любить; він хоче, щоб син привикав до воєнних трудів, а по-друге,— тут Мазепа притишив свій голос,— бо мені треба буде повернути незабаром убік та поступити до одного двора. Розумієш?”

“Розумію, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того не зауважив”.

“Не інакше”.

“А якщо він спитається, де поділася вашої милості карета?”

“Так скажеш тоді, що гетьман поїхав іншим трохи дальшим шляхом, але кращим і для важкої карети певнішим, і що під вечір нажене вас”.

Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьманові усякі викрути на гадку.

Якраз тоді царевич минав гетьманову карету, бо Меншиков завернув був його на хвилину з дороги (мабуть, якісь тайні інструкції давав).

Мазепа оком знавця обкинув худорляву стать царевича, що творила сильний контраст до гарного, рослого і здорового коня.

“Півтора нещастя,— сказав, похитуючи головою.— Але на коні сидить не найгірше. Тільки, мабуть, йому і байдуже, чи це кінь, чи корова”.

“Царевичеві, мабуть, цілий світ байдужий”,— потвердив Орлик.

“Того сказати не можна. Він тільки іншими очима дивиться на світ”.

“Це люди з двох інших планет”.

“Але сонце для обох — Росія”.

Орлик задумався. Нараз, повертаючися до гетьмана, сказав:

“У нас багато таких, що свого сонця не бачать”.

“Заліниві,— відповів гетьман,— щоб дивитися на нього. У звірят, які в печерах живуть, заникають очі. Так і в них. Нехай собі сонце світить десь там у полі, їм до нього байдуже”.

Карета перехилилася вбік і мало не перевернулася. Машталір здержав коні. В'їхали у велику баюру.

Гетьман озвався до Орлика:

“Нема нічого злого, щоб на добре не вийшло. Кажи Ломиковському, хай бере задню сторожу вперед і хай ціла валка їде. Нам доведеться польовими ,дорогами об'їздити це прокляте болото. Розумієш?”

“Розумію, милосте ваша”.

Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла хвилину, а коли ціла валка, до останнього козака, сховалася в лісі, машталір повернув кіньми, виїхав на польову доріжку і пігнав до села, що лежало в придолинку, поміж гайками. Перед селом, у великому саду, стояв двір княгині Дольської.

Весняні роботи скінчені, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський ридван котився поміж двірськими ланами і незамітно, бічною брамою, заїхав перед кам'яні сходи старосвітського, недбало утриманого двора. Видно, властителька не дуже то добре хазяйнує і зайвого гроша на обнову палати не має. “Чи не схоче знов позичити в мене? — погадав собі гетьман.— Га, що ж? Кум кумі рад… Як попросить, то дам. Сприяє мені тая гарна паня”.

Гетьманові хотілося після побуту в Жовкві, де він мало що не кожної днини зустрічався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про інших москалів і не згадуючи, хотілося йому тепер яку годину-дві побалакати з гарною і умною княгинею, котра так живо нагадувала йому тую двірську й великопанську атмосферу, до якої він від дитини привик.

Був це інший світ, неподібний до того, в якому переживав цар і яким гадав ущасливити своїх земляків — і неземляків, котрих він сподівався все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство будить у культурній людині протест і охоту боротися з нею, таку реакцію почував у собі гетьман, про політичні його плани навіть не згадуючи. Вони були природним випливом тієї стихійної реакції, а заразом скріпляли її.

Без насильства не збудуєш і не перетвориш держави. Це ясно. Насилуй собі своїх людей — але яке тобі діло до нас? Ми ж інший народ, і насильство твоє над нами стократ гірше й кари гідніше, бо воно знущається над нашим почуттям національним. За нами найсвятіше право боронитися, не перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природі, щоб зберегти свій рід і гатунок. Яке діло Україні, що ти хочеш утворити нову, московську державу?

Княгиня Дольська розуміє ті гадки й почування, вона сприяє не лиш гетьманові, але й Україні, і тому він радо побалакає з нею, бо зі своїми все ще боїться говорити щиро, все ще не хоче розкрити карт. З Дольською безпечно.

* * *

На жаль, гетьман завівся у своїх сподіваннях.

Двір був майже пустий. Привітав його старий служка й попросив до зали, в якій гетьман побачив якогось шляхтича, химерного чоловічка, що, здавалося, навіть у кунтуші добре ходити не вмів. Ані вильотів вправно не закине, ні вуса не підкрутить з фантазією, тільки дурнувате підсміхається.

“Ваша милість, пан гетьман, не пригадують собі мене?” — питає.

Гетьман уважно глянув на шляхтича:

“Не тямлю, щоб я мав приємність стрічатися з вами”.

“А я мав честь бути представленим вашій ясновельможності. Я отець Августин, тринітарського ордену чернець, вашої милості покірний слуга і підніжок”.

“Ви — отець Августин? Ні, жартуєте, добродію. Я вже всілякий маскарад видав, але щоби хто міг перекинутися з умного тринітарія в придуркуватого шляхтича, того я ще не бачив”.

Отця Августина ніби хто медом помастив.

“А все ж таки я, simplex servus Dei, не хто другий, лиш отець Августин”,— відповів і подав условлений знак, по якім про еrrоr іn реrsona і мови не могло бути.

Від отця тринітарія довідався гетьман, що княгиня сподівалася його, гетьмана, але не нині, так і поїхала кудись, і що коли б навіть післанця по неї зараз пустити, то що лиш завтра, під вечір, можна би сподіватися її. А що гетьман мусів за яку годину-дві їхати далі, щоб ще перед нічкою наздогнати царевича Олексія, так треба було і без княгині прийняти звіт тринітарія з поїздки до короля Карла.

Звіт цей не відбігав далеко від того, що привіз Залевський, вони ніби порозумілися, щоб виторгувати дещо від гетьмана в користь Польщі і католицизму.

Гетьман дав тринітарієві таку саму відповідь, як і Залевському, і просив його, як тільки княгиня повернеться, порозумітися з нею і ще раз поїхати до Карла.

Чернець дуже уважно вислухав гетьмана, ніби кожне слово його карбував собі в думці, а тоді, перепрошуючи і застерігаючись на всі боки, натякнув, що поїздка така коштує силу грошей, котрих, на жаль, ані в нього, ані в княгині немає:

“Княгиня вже й свої дорогоцінні брильянти заставила, і тепер вона турбується, яким би то способом викупити їх, щоб не пропали”.

“Гріш — річ набута,— відповів гетьман.— Щоб ми здорові були, для доброго діла не пожаліємо м а м о н и”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: