Полтава – Богдан Лепкий

Меншиков ніби тих слів не чув. Знімаючи якийсь волос зі свойого зеленого каптана і ніби весь тим ділом зайнятий, говорив півголосом, споййно і рівно, як щось найзвичайнішого й найбуденнішого в світі:

— Підеш негайно в Гадяч. Якщо тебе по дорозі спинятимуть рускі, то покажеш подорожний лист, який тобі наша походна канцелярія зготує, а як мазепинці, то скажеш, що князь Меншиков тебе силою з Батурина забрав і що тепер ти назад у службу свого пана гетьмана вернути хочеш. Скінчивши це речення і ніби дорешти провіривши чистість свойого каптана, він нагло зирнув на Гірчицю і гукнув:

— Розумієш?

Гірчиця стрепенувся.

— Розумію, світлосте ваша, — відповів, вилупивши очі. Усмішка вдоволення пробігла по обличчю княжім. Князь любив, щоб його боялися люди.

— Бачу, що тебе розуму вчити не треба, — сказав ласкавіше, щоб осмілити перестрашеного Гірчицю.

— Біда навчила, — притакнув Гірчиця, силкуючися скрити свій перестрах.

Меншиков присунувся до нього, добув золоту табачницю, вдарив по накривці оперстененим пальцем, взяв щипту таба-и і, всуваючи її до обох дірок тонкого носа, говорив монотонне:

— Прибувши щасливо до Гадяча, або дійсно поступиш на службу до бувшого гетьмана, або примістишся у якогось певного чоловіка, свояка чи знайомого, — мабуть, таких у Гадячі маєш?..

— Маю, світлосте ваша, — притакнув Гірчиця.

— А примістившися, розпитаєшся та довідаєшся, коли й куди Мазепа ходить, в днину чи поночі, самотреть чи з конвоєм і… (тут зробив коротку паузу) і, вибравши добру нагоду, при помочі Божій покажеш, що умієш.

Гірчиця чомусь-то вп'ялив очі в лискучі носики княжих чобіт. Те, що почув, було надто несподіване для нього. Боровся з собою, з останками честі й моралі, але чув, що не видержить бою. Всесильний Меншиков брав над ним верх, і Гірчиці сором було не тільки за себе, але чомусь-то, і то, може, ще більше, за князя. Не міг глянути йому в очі. Князь знову стукнув пальцем об верхняк табачниці і потягнув носом.

— Робити треба вважно й мудро, щоб не осоромити себе, — цідив слова крізь зуби. — Діло важне й нелегке.

— Нелегке, — повторив Гірчиця.

Він бачив, як нараз носики княжих чобіт пригнулися, лискучі халяви зморщилися, підошви заскрипіли, — князь встав і пустився по хаті. Походивши добру хвилину, приступив до стола, взяв лист паперу, зложив його вдвоє і перерізав ножем:

— Ніж найповніший інструмент, — сказав ніби про себе, а все ж таки значущо, і з-під ока зиркнув на Гірчицю.

Цей мовчав, не спускаючи зіниць з блискучих княжих чобіт.

— Чого мовчиш? — почув нараз грізне питання, зірвався на рівні ноги і перестрашено дивився на Меншикова. — Чого видивився на мене, як теля на мальовані ворота? Не хочеш, так кажи. Десятьох на твоє місце знайдеться. Шляхтич, а гірше хлопа боїться. І чого? Ну, і чого? Мазепа проклятий і відлучений від церкви, як паршива вівця від стада. Вбити його не гріх. Розумієш?

Гірчиця низько поклонився:

— Розумію.

— Ну, так, — відсапнув Меншиков. — Так, тоді, значиться… — І не докінчив, тільки приглядався ножеві, котрим „розтинав лист. Обертав, ніби бавився ним. — Так тоді чого ж ти захитався?

— Бо я ще в такому ділі не бував.

— Діловий чоловік не цурається ніякого діла. Задурно нікому не платять.

— Авжеж… — притакнув Гірчиця, бо боявся, щоб мовчанням не дратувати князя.

— А за те, якщо ти гаразд свою роботу зробиш, то милість царська не мине тебе. Дістанеш рангу і кондицію, про яку тобі навіть не снилося. Спитай Носа, він тобі скаже, як його величество цар нагороджує своїх людей. І грошей не пожалуємо. Не менше тисячі дістанеш. Ще тобі мало?

— Довільно, милосте ваша.

— Так, значиться, підеш?

— Піду, — відповів Гірчиця рішучо. Меншиков кинув ніж на стіл.

— Куля теж добра, тільки треба вміти стріляти, — говорив, мов про себе. А звертаючись до Гірчиці, остерігав його: — Але ти мені вважай, щоб тебе який чорт не підвів на лукаве діло, щоб ти, замість служити цареві, не пішов на службу царепредателя, бо тоді не минула б тебе найжорстокіша кара, як не мине вона Мазепу і ціле його гадюче кодло.

— Ніколи того не буде, відповів покірно Гірчиця. Я коли кому служу, так вірно!

— Пам'ятай! — кинув йому Меншиков і плеснув у долоні. — Покликати мені писаря Сливу'.

Зігнута над паперами постать всунулася крізь двері, не розпростовуючи спини.

— Напишеш походний лист на ім'я сего чоловіка, — приказував Меншиков, — але напишеш такою мовою, щоб його наші й черкаси могли розуміти. Тут тобі стіл і бумага.

Писар присів на краєчку лавки, як птах перед відлетом на гілляці, і писав: "Божиєю милостию пресвітчійшаго і великодержавнійшого государя нашого, царя, великаго князя Петра Алексієвича, всея Великия, Білия і Малия Россії самодержця. Їм милостем, господином сиятельнійшим князем і благородним бояром, господином думним стольником, полковником, офіцером, страпчим, дворяном і всякаго чина правительствуючим велико россійского ратним і служивим людем єго царскаго пресвітлаго величества. Под реєментом ясневелможнаго єго милости панам. Іоана Ілліча Скоропадскаго, обоіх сторон Днепра новоізбранного гетмана, їх милостем, мосці паном полковником, паном сотником, атаманом, войтам і всякой кондиції людем, поволь-ность услуг наших залецивши, відомо чиним, іж оказатель сего свидительнаго писання от'єздит… і т. д."

Зимний піт виступив на лоб писця. Він весь письмовник умів наізусть, а все ж таки боявся, щоб не пропустити якого слова, бо Меншиков звик був кулаком на спині робити коректуру. Та, на щастя, світлшший якось не дуже-то й приглядався до письма, перебіг очима, підписав і казав прибити печать.

Скрутиш і всунеш за халяву, говорив, вручаючи письмо Гірчиці. — А пройшовши територію під нашим регіментом находящуся, бумагу сію уничтожиш, щоб і сліду від неї не осталося.

— По приказу вашої світлості.

— А тут тобі на витрати в дорозі! — як псові, охлап кинув Гірчиці пригорщу срібла.

— З Богом!

XXV

Був пізній вечір. Гадячани лягали спати, як нараз загомоніли дзвони.

Не на тривогу, бо дзвонив не найбільший "Пилип" сам, лиш усі нараз, як на Великдень, — а все ж таки затривожився Гадяч.

В таку пізню пору, і дзвонять? Завтра будень, не свято — що за причина?

Зривалися і бігли до воріт.

— Не чули, сусідо, чого це дзвонять?

— Кажуть, гетьмана вбили.

— Івана Степановича? Боже ти наш!

Всіми вулицями на замок перли.

Замкові ворота зачинено. Сторожа не впускала товпи, котра з кождою хвилиною більшала й голосніше гула.

— Чому не пускаєте людей? Правди під решетом не скриєш! Весь город знає, що гетьмана вбили!

— Хто?

— Старшини. Іван Степанович старшин до царя не пускав.

— За волю України стояв, а старшинам щоб тільки їх маєтки!

— Ми їм дамо маєтки! Пускайте, іродові діти, а то розвалимо браму!

Дзвони втихли, та не тих народ. Товпа могутніла і хвилювала, шуміла. Ніби ворог облягав замок. Вже й каміння понад голови летіло. Сторожа ледве подалася крізь бокові ворітця, бо не могла стримати напору людської хвилі.

— Плечима підважуй! Ануте враз!

Декілька плечей підсунулося під браму, яку обложені з другого боку загатили возами, скринями, колодами, чим могли… Облога.

— Розступіться, люди! Бачите, коваль тарана несе! Коваль з синами й челядниками двигав дубчака здоровезного, розгойдав ним і гепнув, аж луна замковими мурами побігла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: