— Або буде дощ, або погода, — поважно доповів Люксембург. — Мерсі, мосцє Рачок.
— Keine Ursache, Herr Luksemburg [115]. І подали собі долоні.
— От щоб ми здорові, а там якось воно буде.
— Все воно якось є. Все хтось вгорі, а хтось удолині.
— І все з горішних сходів сміття на долішні змітають.
— А тоді й на смітник вивозять.
— На смітник.
І посумніли оба.
— Рачок! — гукнув нараз Люксембург. — Не люблю дивитися на тебе, як зробиш таку сумну міну. Нагадуєш мені малпу у клітці.
— А мені малпа нагадує тебе.
— Марний з тебе софіст, небоже. Видко, що в академії не вчився.
— Ти знов руба стаєш?
— Не люблю смутку на обличчю блазня. Хто яку ролю приняв, хай не випадає з неї. Тамті героїв, а ми їх весельчаків. Так хотіла доля.
— Знаєш, Люксембург, з тобою нема що нині балакати. Твій дотеп змерз.
— А твій розум розмокся.
— І коли б не тая тепла ніч, я пішов би геть.
— Все якась ніч людей при купі тримає.
Рачкові засвітилися очі.
— Знаєш, брате, ти цікавої теми торкнувся, а саме: що тримає людей укупі?
— Що? Страх, любов і — інтерес. От, приміром, шведи тримаються Карла, бо люблять його.
— Як пси діда у вузькій вулиці.
— Не перебивай, люблять! Це не є любов хлопця і дівчини, ані чоловіка й жінки, ані навіть любов приятелів, а вже ж таки шведи пропадають за своїм королем. Це факт. Москалів тримає цар страхом. Якби вони не боялися Петра, то покинули б його, як козаки покидають гетьмана.
— А що лучить Мазепу і Карпа?
— Інтерес. Гадають, що їм по дорозі, і тому разом ідуть.
— А нас?
— Також інтерес. Кождий з нас серед нормальних людей почуває себе покривдженим і самотнім, і тому шукаємо свого товариства. Чоловік страшний самолюб.
— Так сказати — свиня.
— Чого зараз свиня? Самолюбство є одним із стимулів поступу.
— Смішне!
— Дурний ти. Рачок! Коли б чоловік не любив себе, то не бажав би, щоб йому було краще, а що любить, так і зі шкури вискакує, щоб здобути кращі услів'я існування.
— А що поступ відбувається спільними зусиллями людських гуртів, так тоді самолюбство, сиріч егоїзм провадить до альтруїзму, — правда?
— А так!
— Ну. вибач, ті терміни виключають себе.
— Як і безліч других, а все ж таки вони співділають. Ціле наше життя, братчику, це оден великий circulus viriosus [116], а ми, як замотиличені, крутимося в ньому, як ті білі мишки на колесі в клітці. Бачив?
Рачок замахав рухами.
— Лиши; Балакаймо про друге, більш реальне і близьке, а то збожеволіти можна.
— А невже ж ти певний, що ми ще не божевільні? Люди при здорових умах не тягалися б за Мазепами й Карлами, а сиділи би дома.
— І дерли б пір'я, або теребили бульбу.
— А хоч би й пір'я дерти, все ж то якась корисна робота, а яка там користь з отсеї волокити, та ще в характері весельчаків на похоронах. Але нам, малим і нікчемним, заманулося хоч пальцем одним доторкнутися великого і світлого, хоч полизати ложку, котрою другі їдять. Хіба ж ми при здорових умах? Всі ми божевільні, всі до одного біля Карла й Мазепи. Одні ідеєю, жадобою слави — або я знаю чим! — а другі заразилися від них. І ціла тая війна, і всі загалом війни — це одно велике божевілля, та що ти порадиш, брате! Чоловік так привик до своєї нікчемної ролі, що почував би себе найнещасливішим з людей, якби йому не дали її грати. І не тільки ми, всі вони до своїх роль привикли, як актори в театрі.
Рачок затулив Люксембургові уста.
— Ради Бога, говорім про щось друге! Приміром, скажи ти мені, чи не чув що нового?
— Нового й доброго — ні! Ах, правда, Мручків осавул зі своєю дівчиною оженився.
— Ну, це ще не таке важне діло. А все ж таки добре, що хоч тих двоє пібралося, бо другі наші пари… — і оба блазні стали реготатись. Вичислювали на пальцях: гетьман і Мотря — то одна.
— Мотря і Чуйкевич — то друга.
— Войнаровський і Обидовська — то третя.
Здвигнули раменами й розвели руками.
— Боже, Боже, у яке ми товариство попали, мосцє Рачок?
— У яке товариство попали ми, принце?
— Ми, що не любили жадної жінки в світі?
— Ми, що нас жадна жінка не любила.
— І не буде.
— Бо… обійдеться!
— Обійдеться, — повторив Люксембург, і лице його скривилося від смутку.
— Не роби сумної міни! — гукнув на нього Рачок. — Так є і так мусить бути, і кришка! Лоб догори! Ми все ж таки люди… Говорім про ситуацію воєнну.
— Робім воєнну нараду, — згодився Люксембург. — Отже, primo [117]: як стоять армії?
— Оскільки з розмов гетьмана і його людей міг я зрозуміти, москалі скріпилися. Князь Долгорукий стоїть квартирою у Ніжині. Шведи опустили Прилуки, і він пісдав туди генерал-майора Гінтера, котрий їх і заняв. І тепер на наших задах стоять москалі від Ніжина до Прилук. В Прилуках полковникує Hoc, той, що Батурин зрадив.
— І ви на це нічого? — схопився Люксембург. Рачок здвигнув раменами.
— Що можемо ми? Тепер рішає ваш король.
— Але ж Hoc зрадив гетьмана!
— Хто його не зраджує? — зі смутком відповів Рачок. — Навіть Апостол.
— Цей сліпий з химерними вусами?.. Що ж він?
— Заслугується цареві. Недавно захопив частину нашого обозу, а з ним Гамалія і свого зятика. Обох з жінками.
— Хто б подумав? Здавалося, такий чесний козак!
— Може, він і чесний, так інтерес, брате, інтерес!
— А шведи?
— Їм, як знаєш, не повезло в Рашевці.
— Не повезло! — обурився Люксембург. — На 500 шведів Шереметєв пустив чотири драгунські полки і два баталіони царської гвардії. Nec Hercules contra plures! [118] Але правда, що Крайца в Лохвиці не захопили?
— Бо завчасу утік.
— Будь певний, що не злякався москалів, але в Лохвиці мав під своєю охороною скарби Мазепи і жінки козацьких старшин. Ані одними, ні другими не смів рискувати, і тому перейшов Хорол, потім Псьол у Савинцях і, відбиваючись від москалів, прибув щасливо до Решетилівки.
— Ого! — дивувався Рачок. — Як бачу, ваша милість роблять Гілленкрокові конкуренцію, з голови, як з карти, назви рік і городів вичитують.
— Іноді з нудьги загляну до стратегічної карти. Тільки хісна, що трохи географії чоловік навчиться. Але прости, що перебив. Продовжай!
— По ревдачі в Рашевці і в Лохвиці мусіли й інші шведські частини, як ось у Камишні, Зуєві і в Люшенці, кидати свої загрожені позиції й посуватися в напрямі головної армії, котра, як вам відомо, розложилася здовж правого берега Ворскли, маючи головну квартиру в Великих Будищах.
— А Шереметєв?
— Його квартири в Голтві.
— Голтва, Голтва, де вона та ваша Голтва? От жаль, що не маємо карти! Чи далеко вона від нас?
— День піхотного маршу.
— Ого! Так ми значиться у кліщах!
— Щось ніби так, але не жахайся, — заспокоював Рачок свого товариша. — Поки не сплинуть води, ніяких більших воєнних акцій не буде.
— А коли вони сплинуть?
— Мабуть, не скорше червня, а до того часу не одно може змінитися.
— Не бачу можливості великих змін. Король Станіслав не надтягне, а на татар Карло не дуже-то й ласий, хіба б запорожці прийшли.
Рачок повеселішав.
— На них і я чекаю. Нагальний, але хоробрий народ.
— Чув я багато про них і читав дещо, цікаво побачити тих ваших лицарів степу. Мабуть, вже й посольство вибралося до них.
— Еге ж. І Мручко туди поїхав, а як він їх не приведе, то не приведе ніхто.
— Так тоді дожидатимемо весни і запорожців, скорочуючи наше нудне життя такими дискурсами, як нинішнім, за котрий я вашій милості складаю сердечну подяку. Мерсі, мосіє Рачок!
— Keine Ursache, Herr Luksemburg!
Стиснули свої дрібні долоні й, позіхаючи, розійшлися.
XXXVII
Кінчився місяць март.
На долах стояли ще води, ріки розливалися широко, потічки шуміли дзвінко, в ярах і балках, як розстелені полотна, білілися сніги, але на могилах, на берегах крутих і на пригорбах високих прозябала вже трава і всіляке квіття розвертало пелюстки до сонця.