Полтава – Богдан Лепкий

— Благаємо вашу королівську милість, — загомоніло кругом, і Карпові люди обступили свого короля, "залізну голову".

Цей зніяковів, кланявся безрадно, уста його дрижали, але довго не міг зважитися на слово. Аж промовив:

— Я перед ворогом ніколи не втікав.

— Ми також ні, — озвався Гілленкрок. — Але ж тут ворогом природа, іншого поки що не бачимо. Не ворог, a vis maior [112] зневолює нас до відвороту. Impossible [113].

— Це каже Гілленкрок? — здивувався король.

— Так, це кажу я, що мало коли говорю… В цей мент заскрипіли двері, й увійшов гетьман. Король звітався з ним і зробив місце поруч себе.

— Панове, — почав, — хочуть відступати, а властиво завертати з дороги. Якої гадки ваша світлість?

Гетьман глянув по зібранню, яке затаїло в собі дух і благало його очима, щоб притакнув.

— Є сили вищі від найсильніших людей, — почав півголосом гетьман, — і з ними змагатися годі.

— Значиться?

— Треба нам вертати за Ворсклу і дожидати весни. При теперішній відлизі ніяка воєнна акція не є можлива. Наглої зміни погоди ніхто передбачити не міг і ніхто за відворот не відповідає. Це прямо один із тих несподіваних припадків, котрим краще зійти з дороги, ніж противитися. Головою муру не переб'єш.

Всі відітхнули вільніше. Ніби змора, що давила-їх, щезла кудись. Тільки король сидів прибитий. Зробився ще менший і ще марніший. Підпухлі очі пройнялись великим смутком. Тонкі пальці дрижали. Видно, боровся з собою. Почувався самотнім серед своїх людей. Навіть Гілленкрок і Мазепа були другої гадки, ніж він, а Левенгавпт завзято мовчав. Мовчав і Гермелін. Але король навіть у них не бачив нині своїх однодумців. Скорше милосердя читав в їхніх очах. Поправляв рукою комнір, котрий його чомусь-то давив, ніби віддих спирав. Розщібнув горішний ґудзик. Рани з відморозі пекли.

"Чому Елеонора не пише? — прийшло йому нараз до голови. — Може, хора? Післати б чоловіка туди…"

За вікном шумів дощ, як водопад.

Хотілося почути когось близького, рідного, свого.

Важко так довго бути одиноким! Може, той свій зрозумів би його скруту. Світ і люди проти його. Налягають, щоб спроневірився собі, щоб замість вперед, ішов назад. Чому Елеонора не пише?..

Скляними зіницями дивився на окруженця, і, мабуть, перший раз зрозумів, який він їм чужий. Немов крізь сон почав:

— Дощ, вода, Талес з Мілету, панта рей, ляпалії, мої панове, ляпалії! Під ногами все-таки земля. Гінстерсфельд перетягне гармати. Він підносить коня. Коли я маю своїх трабантів, то зайду, де схочу. Чоловік сильніший від дощу і від гармат…

Це вже не балакав вожд і король, але герой з якоїсь скандінавської заги, котрий за тридев'ятою горою і в тридесятім царстві-государстві шукає незвичайних пригод, не жахаючись ні води, ні огня, ні ніякої ворожої сили.

Серед головної квартири сидів тепер не Карло XII, лиш легенда про нього, легенда, що має іноді силу, більшу від дійсності.

У таборі дійсно крутився десь Гінстерсфельд, котрий на плечах притаскав на москалях добуту гармату, а козаки розказували про київського хлопчика Михайлика, котрий підсадився під Золоті Ворота і поніс їх геть. Пригадувалися палядини Карла Великого й гетери Александра, і крізь шум дощової води лунав звук золотого рога. Дійсність .зникала з очей, мерехтіла заграва слави, невідомий голос питався Кардових лицарів: "Невже ж ви дійсно злякалися дощу і зневірилися в геній свойого вожда?"

Левенгавпт тер рукою очі, Реншільдові кутики уст до болю дрижали. Інші похнюпили лоби.

Піпер глянув на них і зрозумів, що це оден з тих моментів, коли король невідомим для нього способом побіджує супротивні гадки своїх генералів. Забувають про себе і йдуть сліпо за ним.

Тому перебив мовчанку і почав:

— Ваша королівська милість дозволять собі сказати, що тут не про нас діло. Ми за своїм вождем і паном підемо крізь огонь і воду на неминучу смерть. Не дамо осоромити себе трабантам. Але невже ж ми маємо право забувати про тих, що осталися нині за нами? Якщо повінь розділить їх від нас, москалі кинуться на них і винищать без пощади. Тому-то як перше радив я відступати за Дніпро, так тепер прошу і благаю вашу королівську величність: спасаймося і вертаймо за Ворсклу.

Король наче зі сну збудився.

— За Ворсклу? — спитав, ніби ніколи і не чув того імені.

— Так, через Коломак, Мерлу за Ворсклу, поки ще леди не сплили доостанка, поки вода не забрала останнього моста, поки ще де-небудь видно хоч шматок суші, котрою можна пройти.

Король все ще хитався, ніяк не міг рішитися сказати "так" або "ні".

Чого ж ті води ревуть і ревуть, невже ж це справді потопа? А коли би так захопити ті кораблі, що їх цар у Воронежі будує, і на них поплисти в Чорне море? Чи хоч оден у тому зборі про те саме гадає?

Глянув… ні!

— Рішення лишаю панам! — сказав і вийшов, схилений і наче переломаний у колінах.

XXXV

Піперові неважко було переконати загал, що відворот неминучий, відворот скорий, зараз-таки, бо це одинока дошка спасення.

І люди були, мабуть, тої самої гадки, бо жаден полк, жаден баталіон не противився і не нарікав. А гармаші, так ті навіть не окривали своєї радості, що їм ще поталанить якось спасти свої гармати.

Розлетілися кінні штафети на всі боки, заметушилися серед ночі села і оселі, в котрих розтаборилися були шведи, і на світанку почався відворот.

Доки сіріло і доки не виїхали в чисті поля, не виглядало ще так страшно. Але як розвиднілося і дощ трохи ущух, кров стялася в жилах. Як далеко оком не глянеш — вода й вода. Вчорашньої дороги і не шукай, нема! Хіба лиш який поторощений віз торчить понад хвилі, або хребет погибшої конини ледь-ледь визирає з води, а над ним гайвороння кряче. Тільки і сліду із учорашнього походу. Нині треба іншого переходу шукати.

Це вже робота козаків, що краще від шведів ті сторони знали. Роз'їжджаються вони направо і наліво, забігають до самотніх хуторів на пригорбках, розвідуються, питають і перечаться, куди безпечніше пройти. Деякий смільчак, що не досить вважно на ті розшуки пішов, загнався у таке, що насилу добувся, скупавшися з конем по самі вуха. Провідників дістати важко. Мешканці або перед шведами заздалегідь в сторону Харкова побігли, або перед водою поховалися на горища та на стріхи хат і звідтам щось таке беле ндять, у чому толку ніяк не ді б'єшся. Очам своїм вір і більш нікому. Як побачиш серед мутних і брудних розливів смужку чистішу і яснішу, так знай, що це ріка і що так на ній лід блищить. Тільки вважай, бо лід здувся і береться водою. Одинцем то ще пройдеш або й переїдеш, але як ускочиш більшим гуртом, то лід заломиться, і крига тебе придавить, коли вода не понесе з собою. Так само і на містках. Треба їх було переїздити та переходити по двох-трьох, бо підмулені були, і палі, на котрих стояли, хиталися, як зуби у старечих щоках. Не оден переплатив тоді свою сміливість і неввагу здоровлям або й життям. Не одного Бог вість куди занесуть ті весняні рвучкі води, що так напрасно втікають тепер із України. Ніби на півночі хтось гать велику пустив, щоб сполокати і в Чорне море занести шведів і їх союзників.

Від Коломака до Будищ було декілька мостів, довгих і високих, які тільки помостами знімалися понад водою. Карні відділи переходили по них щасливо, але всяка колотнеча і суматоха кінчилася звичайно тим, що люди і коні летіли шкереберть у воду. А це лучалося нерідко, бо всякий, бачучи, як вода підступає, спішився скорше пройти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: