Полтава – Богдан Лепкий

Та москалям вже, мабуть, жидівські діти були немилі, — втікали, аж курилося за ними.

Мручко оглядав боєвище. Сопів, але вже не сердився. Мовчки ходив поміж трупами, що лежали, як снопи на скошеній ниві, і кивав головою. Зітхав.

— Тільки людей намордували і коней збавили так багато. Щоправда, худі вони, як жидівські собаки, але коні добрі, породисті, жаль худобини. Та й люди, хоч і москалі, а все ж таки люди, все-таки і в них якась там душа теліпається. Може, й між ними котрий був чоловік не найгірший, може, стару матір лишив, дівчину або жінку з дрібними дітьми. Роздивіться добре, козаки, чи не дише ще котрий, щоб забрати його в омшаник та осмотрити, може, вилежиться. А тих, що певно померли, стягнути на купу та викопати яму й поховати. Хай знають, що від християнської руки погибли!

І хоч як важко було копати глибоко заморожену землю, вирито широку яму, поскладано мерців, і Мручко перший кинув на них три заступи чорної української землі, перше на своїх, а тоді й на московських. Кидаючи на своїх, казав:

— За тую землю ви погибли. Нехай же вона вам легкою буде!

А кидаючи на москалів, приговорював:

— По землю нашу післав вас цар, ви сповнили його приказ, спіть же у ній спокійно.

Козаки вінком обступили могилу і мовчки прощалися з товаришами і з ворогами. Нині вам, а завтра нам, може, те саме буде.

Ніхто не промовив зайвого, зневажливого слова. Ангел смерті повіяв на них своїм студеним крилом.

Мручко над могилою пригнув коліно, може, згадував своїх погибших синів, може, гадкою забігав в майбутнє, досить, що відмінився всеціло. Споважнів і посумнів, ніби жартів ніколи й не знав. Знімаючи очі на небо, на котрім сонце вже стояло високо, говорив, ніби прочитував з книжки:

— Не гнівайся на нас, Божеє око, що ми зневажили тебе отсим каїнським ділом. Та Бог найкраще знає, що не з нашої вини воно сталося. Боронили ми землі й волі. Нехай же кров неповинна спаде на того, що наважився відібрати в нас одно і друге.

Сонце ясним оком глянуло на світ і озарило ще одну нову, високу могилу, котрих на Україні так дуже, дуже багато.

VII

Мручко не засидівся в пасіці. Хоч меду було ще вдовіль, поминків не справляв. Раз, що гетьман язика дожидався, а друге, що треба було поспішатися до Гірок, заки московські недобитки добіжать до свого табору та про все розкажуть. Отож, як тільки звечоріло. Мручко пустився в похід.

Вертали не тою дорогою, що прийшли, а за лісом перейшли річку по льоду і трималися другого берега. Вертало знову чотири десятки, бо хоч декілька тяжко ранених потайником перенесено в хутір, то на їх місце поступило до Мручка двох сотниченків Імжицьких і двох поповичів, здорових, як вилущки, а за ними ще й деякі з табунщиків Імжицького та трьох хуторянських парубків. Все народ годящий, жвавий, за котрий не погнівається гетьман. Вони вже здавна рвалися то на Січ, то до сотень, та батьки не пускали, бо ще не опірилися гаразд. Але відбувши хрестини під Мручком, втікли і без батьківського благословення.

Осавул Сидір їхав мовчки біля сотника.

— А де ж твій товариш подівся? — питався той. — Бачиш, радив я тобі, щоб до другого разу підіждати.

— Не хотіла послухати мене.

— Розставатися з тобою не хотіла. Так ти не сумуй. В Імжицького кривди їй не зроблять. Це якась не лиш гарна, але й відважна дівчина, амазонка. Не даром кажуть, що на нашій землі колись оці амазонки воювали. Може, і в твоїй Одарці душа котроїсь із них сидить.

Осавул не відповів нічого, лиш чув, що світ йому затьмарився, було зимно й темно.

Як доїздили до Гірок, Мручко висунувся вперед, спинив свій відділ і промовив коротко:

— Спасибі, товаридщі, що не посоромили себе й мене. І ворогові дали прочухана, і гетьманові язика ведемо, і не одного. Отак, гадаю, коли б ми свого рейментаря слухали, то й не посоромили би своєї слави козацької, молодецької.

Пускав дим з файки, як з димаря, важко зітхаючи, не від утоми, як більше від сумних гадок, що нічним туманом вповивали його сиву голову

Сотник Мручко привіз гетьманові язика більше, ніж було треба, щоб довідатися, що Батурин у великій опресії і що батуринці, як спасення, ждуть приходу Мазепи і шведів. З тої сутички, яку мав сотник з відділом московських ратників, неважко було догадатися, що цар має під своєю рукою доволі великі потуги, коли, кромі того, що облягає Батурин, може під'їздити союзну, шведсько-козацьку армію. Не маючи певності, куди вона піде, не хоче теряти з нею зв'язків, навпаки, його відділи підскакують до союзників, як собаки до травленої звірюки, безпокоять, бентежать, нервують. Мазепині козаки, чуючи неугавний гук гармат, гадали собі: чи не мій то город, чи не мою слободу обстрілює Москва? Цілу ніч виднокруг палав кривавою луною, а з шумі і в скиглінню вітру легко було дочутися зойків і ридання безжалісно мордованих людей. Жорстокість царя відома була цілому світові, тож і не диво, що Мазепині люди важко страдали, дрижачи о долю своїх залишених родин.

Більше всіх страдав гетьман, почуваючи на собі відповідальність за судьбу країни. Царя він знав краще, ніж хто-небудь інший. Не раз балакав з ним, чув його погляди на світ і на життя, знав, що він не лиш чужого, але й сина рідного не пощадить, коли цей стане на дорозі до здійснення його великодержавних планів. Що для Петра життя чоловіка? Що для його сотню городів перемінити в руїну і тисячу сіл стерти з лиця землі?! Якщо не встоїться Батурин, то незавидна його доля. Меншихов не пощадить нікого, покористується нагодою, щоб дібратися Мазепі до печінок. Меншиков — не лев і не тигр, а дикий кровожадний кіт, що в муках своєї жертви почуває якусь окрему розкіш.

І гетьман гірше всього дрижав о долю Батурина. Це його президія, там найвірніші його люди, там залишилася Мотря. Вона, певно, не сидить з заложеними руками. Коли б живою попалася Меншикову в лабети — Боже, не допусти до того!.. І гетьман, як лев по клітці, ходив по одній із саль свойого замку в Гірках.

Бахмач, Батурин, а тепер тії Гірки! А в майбутньому що? Пригадалося минуле Різдво. А яке ж буде сьогорічне? Пригадався Бахмач, вертеп, царська корона, що покотилася від коси смерті йому до стіп, "Certum, quia absurdum" [53], і гетьман усміхнувся гірко. Чиясь корона покотиться, мабуть, але чия?

І пригадалася Мотря… "Мотре, сонце моє!" — "Пане мій!" Як же воно далеке і як далеке всьо, що так близько колись лежало на серці!

З віддалі бачив усіх іншими, ніж зблизька. І Мотря іншою ставала. Це вже не дівчина, котру він полюбив останнім жаром душі, а його донька, котру рад був притулити до грудей за тисячі тих доньок України, що тепер страдали… Non est ad astra mollis a terns via! [54] Дай, Боже, сили, вихилити цю чашу до дна!.. Ти ne cede malis, sed contra auden-tius ito! [55]

Підемо на перебій! В огні залізо сталиться, у горю вдача народу.

Гетьман пішов до короля Карла. Чув, що їхня доля подібна до себе і що історія їх імена сплете навіки з собою, що вони оба довго-довго в своїх країнах остануть незрозумілими, загадочними, дивними, що їх не благословитимуть, а проклинатимуть цілі покоління, і щолиш колись, як століття минуть, роз'ясняться і близькими стануть їх фантастичні обличчя. Король нездужав, але з недугою крився. Вдавав, що почуває себе сильнішим, ніж коли. Народ це "rudis indigestaque moles" [56] Хочеш вести його, не показуй справжнього обличчя. Комедію грай на theatrum 57 світа — "vult ludi mundus, ludatur" [58].

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: