Полтава – Богдан Лепкий

— Це я й без тебе знаю, бо коли впав би, то москалі не відмовили би собі радості, щоби нас сповістити. Можна подумати, як погано вплинула би така вість на настрій нашого війська. Батурин ще держиться, так, але… — і гетьман зітхнув турботно. — Твердиня, як скриня, коваль замкне, а слюсар відчинить. Нема такої твердині, щоб ворог до неї підступом і зрадою не ввійшов.

— У Батурині зрадників немає.

— Зрада, як гадина, під камінням кублиться. Знічев'я підповзне до тебе і вжалить. Один зрадник сто тисяч вірних знівечить.

Замовкли. Під вікнами королівський блазень грав на скрипці сарабанду. Гетьман слухав хвилину.

— Щасливий. Має свою пісеньку і грає її на всілякі лади.

А подумавши, додав:

— Кождий з нас свою пісеньку має… Сарабанда… Король Карло тільки припадку боїться, а я — припадку і зради. Цеї останньої більше, ніж чого. Коли то ми, Андрію, перестанемо боятися зради?

Войнаровський не відповів нічого. Гетьман накрив чоло рукою. Мабуть, пригадав собі всі ті історичні моменти, коли зрада нівечила щонайкращі наші почини. З тих гадок вирвав його Чуйкевич. Прибіг з наглою вісткою, що в таборі тривога.

— З якого приводу? — спитав гетьман.

— Ще не просліджено.

— А все ж таки…

— Багато шведів приходить до нашого табору.

— Шведи не бунтарі.

— Але знеможеш сильно, — обносилися і знебулися, відморожені руки й ноги, уші й носи їм відлітають.

— На війні і голови летять.

— Шведські вояки страшать наших козаків, що король Карло неможливого від своїх людей у походах вимагає.

— Для доброго вояка нічого неможливого нема.

— Наших москалі бунтують.

— Де вони?

— До вартових підходять,

— Не допускати. Стрілять!

— Попів та черців підсилають, а як же до духовних осіб стріляти?

Гетьман згірдливо всміхнувся:

— Мабуть, замало церков побудував Мазепа і не щедрою рукою гроші на монастирі сипав. А може, царський страх від господнього сильніший.

Піднявся з фотелю і махнув рукою.

— Подати мені сивого коня. Поїдемо в табір!

— А охорона? — спитав Чуйкевич.

— Сотник Мручко з своїм відділом поїде. Він учора гарно списався.

Чуйкевич вискочив з двора, щоб сповнити приказ.

Гетьман повалився назад у фотель.

Королівський блазень все ще ходив попід вікна, виграваючи свою сарабанду. Звуки, як шпильки, вискакували зі скрипки і замерзали в повітрі. Останній проскрипів фальшиво.

Гетьман скривився.

— Скрізь фальш. Багато фальшу на світі… Бунтуються. Чого ж то їм заманулося? Втікати? А невже ж я їх тримаю? Хай ідуть до царя, до Саса, до самого чорта. Я біля Карла остану до кінця.

— Останемо, — доповів глухо Войнаровський.

— Гадаєш, вони того непевного кінця бояться? Куди там! Знаю я своїх людей. Козак в бою, ні смерті не жахається, а бунтується тому, бо бунт — це їх aitera natura [61]. Степовий народ, а степ безнастанно шумить і хвилює. Степ — це не задумані фйорди. Боюсь, що нелегко буде звести їх нам докупи.

— Це вже й тепер видно.

— А чим дальше в ліс, тим більше дерев. Як прийдеться харчі й підводи вибирати, то щолиш тоді зашумить наш народ. Цареві давав, а нам не схоче, бо не бачить, де чужий, а де свій. Двадцять літ я на свічнику стояв, а люди все-таки мене не знають. Але присилую я їх знати, — о, присилую! Раз воно статися мусить.

Бахову сарабанду заглушив голос трубки.

Гетьман схопився. Небіж поміг йому вдягнутись в теплу лисячу шубу з великим соболевим ковніром, подав шапку з червоним верхом. Гетьман вийшов на ґанок, збіг по кам'яних сходах і допав свого улюбленого коня.

Над ним замаяв зачагв букчук з золотою короною, заграла сурма, і невеличкий відділ спустився з Гірок на північ, де на полях між двома селами стояв козацький, нашвидку складений табір.

IX

Дорога була недалека. Не цілої півгодини їзди. Сурмач з двома козаками поскакав уперед. Трубкою дазав знак, щоб прохожі і проїжджі вступалися з дороги. Гетьман поспішав. В його душі кипіло. Бачив важкий історичний момент, на який зважився, витративши на підготовлення так багато часу й праці, і отеє тепер із-за безнастанної коверзи, із-за тієї шарпанини, до якої привикли люди, всьо рвалося, псувалося, розліталося, як цей диявольський віз, котрого колеса кожде в інший бік вертиться. Злість підступала до серця. Зчинити наглий суд, винних покарати на горло, — страхом, якщо не можна добротою приневолити людей, щоб послухали приказу моменту. Моменту, не його! Але чим ближче під'їздив до табору, тим менше тієї злості лишалося у серці, і гетьман не перший і не останній раз у життю нарікав на свою благість. Не вмів бути жорстоким, як Петро, а навіть, як іноді король Карло вміє бути жорстоким.

Гетьман здалеку вдивлявся у табір, обставлений на козацький лад возами і саньми, що пов'язані були з собою дишлями, ланцями і всякого роду мотуззям. Над возами порозпинано полотна і шкури, щоб захиститися від вітру, який віяв з півночі. За трьома обручами отсих возів та саней, як купи кертовиння, торчали на майдані землянки. Між землянками горіли огнища, а кругом них стояли і лежали козаки, пили, реготалися, грали в кості. До табору підходили шведи, цікаві побачити зблизька своїх союзників. Шведів не важко було пізнати по синіх каптанах з червоними відлогами і по блискучих ґудзиках та шкуратяних штанах. Вбрання це було сильно принищене, але вони все-таки, незважаючи на всю свою вбогість, тримали себе гордо. Між ними і козаками вив'язувалася обмінна торгівля. Одні других не розуміли. Говорили пальцями, рухами, очима. Козаки своїм звичаєм насміхалися з чужинців, які людської мови не вміли… "Говори до нього, коли він швед", — казали. Здалеку нічого тривожного не помічалося. Козаки, побачивши гетьмана, розступалися і здоровили його. Деякі шапками підкидали вгору і вигукували: "Слава!" Як звичайно. Щолиш посередині табору, кругом якоїсь повітки, перенесеної сюди з недалекого села, над якою на високій жердці маяла біла плахта, панував незвичайний рух. Кількох промовців вигукувало щось до товпи, товпа хвилювалася і ревіла, як море.

— Додолу з ним!

— Матері його ковінька!

— Один дурний писав, а другий дурень читає. Досить воловодили нами. Гетьте, чортові сини! Не цікаві вашого слова.

— Гетьман — кебетний чоловік.

— Кебетний і квапливий, але до шведа.

— І до спідниць.

— Ласохлист!

Здалеку годі було доступатися, у чому річ. З поодиноких слів, що їх заносив вітер від тієї повітки, виходило, що про гетьмана мова. Мабуть, одні обстоювали за ним, а другі обвинувачували його, що козаків до Лютра запровадив.

Раз одні брали верх, то знову другі, залежно від успіху промовців. Як котрому повелось щось дотепного повісти, так слухачі ставали по його боці; зате бесідника, що їх не вдоволив, силоміць стягали з колодки і подавали собі з рук до рук, незважаючи на те, чи старий він був, чи молодик, старшина, чи звичайний козак. Табір перетворився у вічевий майдан. Настрої з кождою хвилиною мінялися.

— Курзу — верзу, москаля везу! — гукав якийсь підстаркуватий козак до промовця, що обстоював за гетьманом: — Ага — поведе тебе у карвасар, вір йому!

— Тобі вірити, правда? — відгризався промовець. — У тебе товсте пузо, та зате в голові пусто!

— А в тебе, як в опудала, пика і сам ти худий, як тика.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: