Військо його від вродливого маршала Реншільда до останнього візника в таборі з відмороженими ногами і десятьма пальцями на руках цілою душею ненавиділо короля за ті надлюдські труди, за рани й болі, за довголітню розлуку з жінками й дітьми, за смерть братів і другів, але рівночасно цілим серцем любило його за розкіш побід, за забуття про старість і про неміч, за те, що сам герой героєм робив останнього із своїх чурів.
Це був "король"!
Біля нього їхав "малий принц", Макс Віртемберський, більше хлопчик-студент, ніж офіцер-вояка. Він не сидів у сідлі, а стояв у сріблистих стременах, щоб показати себе більшим, ніж був. Дитячими очима, але самовпевнено й гордо розглядався довкола, буцімто ніхто й нікого тут більше й не бачить, лиш його.
А між тим усякий глядів, коли не на самого короля, так на генерал-майора Маєрфельта, що ніби підсвистуючи і таким чином струшуючи іней з горішньої варги, світом і собою вдоволений, їхав на чолі славних драгунів, або на обершта Гротгузена, з чорною, ніби сажею припорошеною перукою і з лицем, подібним до довго не мащеного юхту, або на маршала Реншільда, гарного, як грецький бог, що зіскочив з верхів Олімпу і забіг аж над Десну.
Було дивитися на кого!
Ексцеленція Піпер, з поморщеним обличчям, як яблуко, спечене на блясі, з роздутими ніздрями, як у породистого, хоч заїждженого коня, не діждавшися, щоб король плескав у долоні, підсадив конем до майора Раєргавза Гольштайнця, зі сивими, щітинистими вусами, і, вказуючи на Реншільда, питався:
— Знаєте, що він собі гадає? Ні?.. Так послухайте, я вам скажу: він гадає собі, що король, ви, я і всі ми тут на те тільки й виступили в похід, щоби він мав нагоду почванитися своїм лицем, як у маркитантки, як у нашої покійної Кароліни.
Генерал Левентавпт, з темними, як табака, чоловічками, провадив недобитки своєї армії з-під Лісної і, роздумуючи сотий раз над причинами програної битви, нюхав табаку.
Гостроносий Гермелін навіть на коні не міг усидіти спокійно. Підскакував у сідлі, озирався, чи його відділ посувається справно і вряди-годи лаявся без причини.
Кватирмайстер Гілленкрок водив пальцем по гриві коневі, ніби рисував якісь, на останній кватирі початі й недорисовані плани. Деколи тільки озирався на чуру, що їхав за ним з ящиком, повним воскових моделів усяких твердинь.
Вірний камердинер короля Карпа, Гультман, скакав на старому дереші боками шляху. На кульбаці тримав перед собою щось, ніби дитину. Був це шкурою оббитий ящик, а в ньому срібна умивальниця, кілька позолочуваних тарілок, кілька ложок, ножів і вилок, три чарки старої, дорогої роботи і статуетка недавно погибшої королівської собаки. Усе зі срібла. Дорогоцінностей отсих Гультман за ніяку ціну не повірив би нікому. Це ж були останні признаки багатого королівського двора, остання розкіш, з якою його улюблений король не розставався. Скільки труда, прохань, а навіть сліз пішло на те, щоби їх урятувати перед тою ненажерливою машиною, що чеканила низької проби шведську, теперішню монету!
Біля Гультмана бігли на залізних ретязях королівські любимці, собачки Тірк і Снусгане. Гультман насилу вдержував їх при собі, бо тії, хоч як привикли до старого слуги, а все ж таки рвалися до молодого пана, котрий не раз сам клався на долівці, щоб собак не зганяти з постелі.
Рудаве від далеких пожеж небо жовкло й сіріло. Сонце ніяк не могло перебитись крізь густу опону імли. Вітер свистав тоненьким голосом якусь загадочну, ніким не зрозумілу пісеньку, а поважний, чоловіколюбний пастор Рабініюс і знаменитий похідний провідник Нікляс Гріпендіх спорили на тему, чи великий це гріх в офіцерському товаристві де-небудь на кватирі слухати будь-що-будь цікавих histoires galantes [62], чи ні.
Баталіони шведські з хоругвами, пошматованими в безнастанних боях, подібними до крил старих, гірських вірлів, під звук бубнів, що гаркотіли, як непевні, злісні собаки, посувалися вперед.
Шведські вояки забули про відморожені руки й ноги, про відлітаючі свої носи, порвану одіж і чоботи без підошов, про недіспані ночі й холодні та голодні дні, коли летіли назустріч невідомому, куди провадив їх король.
Гетьман, побачивши короля Карла, торкнув острогами Мишака і чвалом, якого не посоромився б і наймолодший осавул, поскакав йому назустріч.
Король зняв свою високу шапку і низько кланявся, згинаючися в сідлі.
Реншільд дав знак: баталійони здержалися в ході, і оба вожді обмінялися товариським привітом.
Навіть найближчі не чули тих латинських речень, котрими вони перекидалися з уст до уст. Бачили тільки, як король, ніби несміливо й соромливо, стискав малу руку свого союзника, а гетьман усміхався, показуючи дрібні, рівні, здорові зуби,
Довгу хвилину розмовляли вони так із собою, ніби перечилися і не могли дійти до ладу. Аж гетьман притакнув головою, вволяючи бажанню короля.
Тоді Карло покликав Реншільда до себе і короткими словами дав приказ.
За хвилину виявилося, в чім діло.
Король двигнувся вперед, а за ним під бунчуком їхав гетьман з своїми численними старшинами. За тим пишним, блискучим, аж. мерехтливим гуртом ступали останки вірного козацького війська, а за ним табір, далі сани й повози з старшинськими жінками й дітьми, а щолиш тоді шведська армія.
— Не довірюють нашому братові, — шепнув до Ломиковського Апостол.
— Добре нам так, — відповів нерадо Ломиковський. Але Орлик заспокоїв їх:
— Король гетьманові вірить, але хоче його мати в свойому найближчому товаристві як союзника, з котрим міг би радитися кождої хвилини, і як хазяїна краю, котрого границі переступив.
— А так! — відповів Апостол і підкрутив вус, на котрого химерних карлючках висіли ще химерніші ледяні борульки.
Козацькі старшини зрозуміли честь, яка припала гетьманові, а через нього й їм. Зрозуміли це й козаки, і їх воєнний дух на хвилину піднявся.
Так бадьоро ступали за гетьманським бунчуком, ніби їх було не три з лишком, а шонайменше тридцять тисяч з горою.
Старшинська жінота забула про кривда яка їй сталася через гетьманський приказ не лізти королеві на очі.
Невже ж королеві не цікаво було б побачити таких гарних і так гарно вбраних пань? Старіється наш Іван Степанович! Йому-то після пригоди з Мотрею, може, вже й відхотілося жіноцтва, але король, котрому, мовляв, ще й третій десяток літ не стукнув! А що, як кажуть, не любить жінок, так це тому, бо не попав на свою, на призначену від Бога. Шведки біляві, а може, йому якраз чорняві українки припали б до вподоби. Бо й як же могли б не подобатися ті коси чорні, аж сині, ті личка білі, як алебастр, очі, як терен, то знов як фіалки, а уста, як кармазин. Він же не сліпий і не дурний!
Наші пани не тратили надії, що при найближчій нагоді познайомляться з королем і його офіцерами, людьми заграничними, бувалими й чемними до жінок. Біда тільки, що мови нашої не вміють, а воно так легко по-нашому балакать.
Деяка з наших пань журилася тими маєтками, які в дворі свойому залишила. Дещо забрала з собою, але що! Цінніше лишала, а менше вартісне брала. В поспіху чоловік розум тратить.
Та ще соромилися старшинські жінки, що п'яні козаки на драбинястих возах, як барани, під кожухами лежали, бо гетьман свойого слова не зрушив, і кого ранок п'яним у таборі застав, того тепер, ніби мерця, на марах везли.
По самій середині козацького табору, на кріпких, шкурою критих возах, по дві пари добрих коней при кождому з них, везли гетьманський скарб. По боках скакали вибрані Чуйкевичем щонайвірніші і найповніші козаки, з блискучими шаблями і з зарядженими пістолями, готові боронити до смерті отих двадцяти сотнарів золота і того срібла, як млинське каміння, про котре собі люди дива розказували і на котрі хто заздрим, а хто й приязним оком спозирав, міркуючи, що коли в гетьмана є такі маєтки, то й його людям нема що боятися біди.
Гетьман теж не мав чого боятися за свої скарби, бо доручив він їх не кому другому, а сотникові Мручкові, котрий учорашнього вечора в сутичці з москалями показав себе рівно хоробрим, як і хитрим.
Мручко не кляв і не сердився, як звичайно, тільки то притикав до рота, то відіймав від нього свою коротку під золотою шапочкою люльку і пильно розглядався довкола, чи лихий не наднесе якого московського під'їзду. Але їхати можна було спокійно, бо навіть сам цар не зважився би-тепер напасти на шведів, котрі йшли, не думаючи навіть, куди і як далеко, а знаючи тільки одно, що йдуть за своїм найвищим вождем на нові бої і по нову славу. Довіряли йому, як грецький готогіт свойому богові війни.