Але сотник Мручко не довірював нікому, він у першу чергу покладався на свої власні очі.
Тому-то й спльовував так сердито, бо густа рання імла ніяк не хотіла піднятись над полями, а через імлу навіть його зіниці не бачили далеко. І приходило Мручкові на гадку, чи не чорти це такої мряки навівають, щоб приподобатися свойому любимцеві цареві-антихристові і піти йому на руку.
Тоді-то старий сотник витягав файку з рота і гукав: "Бережись!", а його голос мав таку силу, що не тільки люди здригалися, але й коні кидали собою на боки, мов наполохані таким несамовитим криком: "Бережись!"
Десь далеко, напереді, ніби за ріками й за горами гомонів шведський оркестр, а на здогін його трубам, обоям і кларнетам летіла козацька пісня.
Ой у лузі та й при березі
Червона калина, —
починали щокращі співаки, а тоді тисячний гурт підхоплював:
Породила та й удовонька
Хорошого сина.
Та ще вони не докінчили тих слів, як відгомін притакував їм: "…хорошого сина".
І тоді знову ті самі щокращі голоси починали:
Ой ви, галси, галки-чорноперки,
Підніміться вгору…
І знову тисячі здорових грудей підхоплювали:
Ой ви, хлопці, славні запорожці,
Вертайтесь додому.
"Вертайтесь додому", — ніби з насміхом повторював відгомін з-поза Десни.
Раді б галки вгору піднятися,
Туман налягає, —
Раді б хлопці вернуться додому,
Гетьман не пускає.
"Гетьман не пускає", — доповідав гомін.
Сотник Мручко слухав, і злість його брала.
— Також не мали кращої пісні! — гукнув. — А собаки б вам марша на гобоях грали!.. Бе-ре-жись!
І з його вовчого горла добувся такий несамовитий вереск, що деякі з старшинських жінок із перепуду мало не повилітали з повозів. Гадали, що сотник Мручко крізь імлу самого царя побачив…
За козацьким табором а перед шведськими гарматами, обтуленими в полотна, щоб не ржавіли, їхали у якійсь старосвітській повозці королівський блазень Люксембург і Мазепин карлик Рачок.
Оба в баранячих кожухах вовною наверх і в футряних шапках дивного фасону, як якісь дивної породи звірки. Розмовляли з собою, нахилившися близько до себе, щоб не відповідати на жартки й дотепи як козаків, так і шведів, що переганяли їх повозку і кидали за ними соломою.
— Знаєте, пане-товаришу, — почав Люксембург доволі вправною, хоч тільки кухонною латиною, — знаєте, що світ куди більший, ніж я собі колись у лоні моєї покійної мамуні міркував.
— І дурніший, — відповів поважно Рачок.
— І дурніший, — притакнув, зітхаючи, королівський блазень.
— А все ж таки, — почав Рачок, — замалий він для худих ніг нашого короля і для скорих чобіт Петрових. Гляди, й оба ті панове стукнуться лобами, і буде великий крах.
— Ой, буде! — притакнув Люксембург.
— А якщо ваш штуцер не розчерепить свойого лоба об твердий череп Петра і побіжить дальше, якби чорт за ним гонив, то за рік-два він оббіжить весь світ і що тоді?
— Верне до Стокгольму і — знову буде голови телятам рубати.
— Можливо, бо всі ми вертаємо туди, звідкіля вийшли, і це називається життям.
— Всі ми весельчаками на дворі його милості короля Невідомого.
— І королевої Долі.
— Всі ми походимо в прямій лінії від батька Прйпадка.
— І від матері Конечності.
— Тільки нашим панам здається, що вони з Божої ласки.
— Кому?
— А кому ж би? Моному шведському demigenie [63] і вашому українському homme d'etat [64]. Мій спати не може, бо не має грошей, а ваш, мабуть, тому, що має. "З Божої ласки", — і навіть спати не можуть! А ми з вами тільки з ласки наших родителів, і спимо, як сусли.
— Бо совість маємо чисту.
— Отож то і є: совість маємо чисту. А вони дивляться на нас, як на блазнів.
— А ми так само глядимо на них.
— Тільки не показуємо того по собі.
— Бо не треба. Пощо їм ілюзію псувати. Дурний гадкою багатіє.
— Вони турбуються, товчуть собою, як Марко по пеклі, відпарюють собі на кульбаці відомі частини тіла, а ми спокійнісенько та любісенько, ніби справжні панове, їдемо в нашій кареті та нюхаємо табачку.
— На ваше здоровля, принц Люксембург.
— На ваше, мосці пане Рачок!
Насилували до носових дірок жовтуватого порошку і чхали на весь світ.
А за ними гуділо 60 канон і кілька соток возів з ящиками куль і бочками стрільного пороху, з оружжям, провіантами і з покаліченими, полуживими вояками.
— Мій demigenie, — почав, вичхавшися, Люксембург, — дурак.
— Бо не любить жінок, — докінчив Рачок.
— Ваша милість зволили вгадати. А ваш homme d'etat немудрий, бо їх любить.
— Значиться, люби чи не люби, а все на дурня вийдеш. Круть чи верть, а все тобі і в черепку смерть… Супроти того осушім пляшину, бо я за горілкою гину.
— А я гину від тонкого шведського пива. Пили, а Рачок підспівував:
— Коли б не та горілочка, не тая сивуха, не позбувся б я довіку доброго кожуха.
— Проспівайте ще раз, — просив його Люксембург.
— А невже ж ви розумієте по-нашому?
— В Упсалі по-вхраїнському не вчили, але ви дуже гарно співаєте, з чуттям. І голос у вас дійсно прегарний, як у хриплої куртизанки.
— Це ви мені не перший признаєте, принце. А може б ми так заспівали в дуеті?
— Не зважуся, жаль псувати вражіння.
— Так тоді заграйте щось на скрипці.
— До ваших послуг, ласкавий добродію.
Люксембург добув з-під кожуха скрипку і заграв Бахову сарабанду.
Маленькі, змерзлі пальчики совгалися по струнах, як дитячі ноги по леду. З-під тих пальців добувалися тони дрижучі, смішно трагічні, як обличчя блазнів, скакали по їх вивернених кожухах, сідали коням на гриви і поринали в імлі.
Політував сніжок. Як лебединий пух, сипався на дорогу, столочену тисячами чобіт і підков, пориту глибокими слідами гарматних коліс.
Історичний плуг стосотними лемішами орав українську землю, щоби краще родила.
Дрібоньке скигління скрипки губилося в тупоті людських і кінських ніг, в крику погоничів, в гуркоті гармат і в зойках ранених, що разом з своїми здоровими товаришами довжезним вужем сунулися в імлисте, біле, зимне Невідоме.
Сніг вигладжував за ними дорогу…
"Бе-ре-жись!"
XII
Тріск сухих полін у печі розбудив Одарку. Розплющила великі зіниці, глянула кругом і сіла. Але якась зимна, суха рука, як у старої чарівниці, налягла їй на груди.
— Не рухайся, цить-бо! В тебе ще незгоєна рана, — почула скрипливий голос, як немащена чумацька мажа.
— Рана? — і Одарка коміть головою впала на подушки. Свідомість будилася і гасла, як забутий огник на степу.
Дмухала на його, роздувала. Невже ж вона дійсно ранена? Ким? Коли? Де?
Кошлява рука обтулювала її кожухом, і велика згорблена тінь лазила по стіні. Смішно кивалися косинки волосся під хусткою, зав'язаною в тюрбан. Довгий, гострий, закарлючений ніс торчав, ніби клюв хижої птиці. Полум'я плювало червоними плямами на долівку і на стелю…
Кров… Одарка почула біль. Млісно-солодко зробилося в роті, а по мозку розіллялася мазь.
Криві зимні пальці підсувалися до її зубів.
— Пий, дитино, пий, це тобі на здоровля. Між зуби хтось сокиру всував.
— Не хочу, лишіть мене, йдіть геть!
В горло вливався потік, булькотіло.
Заллють її, заллють…
Та не залляли. Ущухав жар, що палив тіло, і топилися леди, що морозили кров.
Тепло весняного сонця розливалося по жилах.
Бачила голубе небо, цвітучі вишневі сади в Гірках і долочки на всміхнених щічках Векли.
Хотілося вставати й бігти туди. Скорше, скорше, бо за хвилину знову повіють тумани і не побачить нічого! Не бачила. Летіла стрімголов глибоко кудись, глибоко, у безодню.
— От морока мені з тією окаянною дівкою. Покаяніє якесь! — скрипіло колесо немащеної мажі. — Чи мало то всілякої біди на світі, та ще такою клопочися. "Як неживою застану, то й тобі зроблю кінець", — верещав. А кінець би їм усім зробило. Жити спокійним людям не дають… Пий, доню, пий, це тобі на здоровлячко вийде…
І знову зимна, тверда сокира сунулася між дрібні Одарчині зуби. І знову потік булькотить крізь горло, і знову ясно робиться в очах.