Продрог був. Від довшого часу не досипляв ночі, або голодував, або, допавши доброї страви, їв надміру, чув, що мозок його не думає звичайно. Морозило його. — пальці були гарячі, ніби вуглями водив по голові.
Оповідання про мерців, вовкулаків і опириць, яких наслухався ще дитиною, пхалися до голови, боролися, бо кожде з них хотіло пригадатися скорше.
Чув, що ноги дрижать, хотів схопитися, взяти каганець, вернути до світлиці і двері від мерця затріснути наглухо. Не міг. Здавалося, що вона встане, і студені руки закине йому на шию. "Бажав моїх обіймів живої, милуй мертву!"
"Не дивитися, не дивитися на неї!" — гадав собі.
Але в цей мент якась невідома сила приказувала: "Дивись!"
Боронився, — годі! Щось голову обертало в цей бік, де на постелі лежало біле, прегарне, ніби з мармуру вирізьблене обличчя…
Нараз — воно оживає…
Ось дриґнули повіки, ось біля вуст появилася черточка, ненависно-злісна.
— Во ім'я Отця і сина…
Хотів перехреститися, рука не піднімалася. Тільки мурашки побігли йому по жилах.
"Не дивись!"
"Гляди!"
"Мусиш!"
"Хотів живої, милуй мертву!"
Які ж у неї очі: Це ж не очі живої людини. Безодня в тих очах. Потягнуть тебе вглиб…
Що?.. Вона встає…
— Опириця! — верескнув Павло Петрович, вхопив голову в руки, напругою сил відірвався від лави і з божевільним вереском опав свого коня.
— Опириця!
— Ха-ха-ха! — лунало за ним.
А він гонив лісами, не знаючи, де й куди.
XIV
Одарка, не надумуючись довго, зірвалася з постелі. Взула чобітки, вбрала кожух, хусткою голову обкрутила. Вже хотіла вийти дверми, але пригадала собі, що стара, може, де причаїлася в сінях або на подвір'ю і не пустить її.
Треба вилізти вікном, але перше треба забезпечити двері. Скоро! Скоро!
Притягнула ослін і поставила між двері і стіну в ширину алькиря. Якраз надався. Дверей і сам чорт не відчинить, хіба сокирою порубає.
А тепер вікно. Вихопила кілки, відчинила і вискочила на доріжку, на котрій стояли сани. Коні з наїженою проти вітру шерстю, притулені до себе, дрижали біля дишля.
Наховстала, поправила хрестики, взяла віжки і вже хотіла крикнути "Вйо!", коли побачила, що на санях хтось лежить.
Жаром обдало її… Москаль… Пропало все… Один лишився, щоб пильнувати коней.
Але чому ж він не зірвався, коли його старшина з божевільним вереском гонив у ліс… Що таке? І чому ж він не рухається, хоч бачить, що вона добирається до коней? Невже ж замерз?.. Та що б не було, треба втікати з того місця. У неї за поясом пістоль, буде боронитися, коли прийде до того.
Скочила в сани і повернула кіньми.
Москаль почвалав гайта, Одарці треба брати вісьта. Потрясла віжками, коні врадувалися, що не потребують мерзнути на лютому морозі, пустилися вітром по лісовій доріжці. 3а плечима Одарки лежав невідомий. Не знала навіть, чи живий він, чи мрець.
XV
Кінчився ліс. Крізь дерева прозирало більше поле. На ньому іскрився сніг. За полем, у долині, мерехтіли огники, далеко-далеко, ніби зорі крізь густу імлу.
Село чи ворожа стежа? А може. цілий московський відділ розложив табор?
Їхати туди чи завертати?
Завертати не було як. Кождої хвилини могла наспіти погоня. Як не Павло Петрович, так солдати за кіньми стануть гнати.
Це одно, а друге, Одарка чула, що знемагає. Треба ж до людей, до теплої хати. Як обімліє тут посеред поля, тоді й всьому кінець.
Що б не було — вперед!
І вона принаглювала коні до бігу, хоч вони і без того летіли, ніби птахи. Сани неслися по замерзлому снігу, не як на полозах, а мов на крилах.
Вітер свистав наскучливо сумну пісню, то плакав, то реготався, як божевільний, а по голові Одарки пробігало сто гадок.
Що вона скаже, як попаде до своїх, до таких, що з гетьманом тримають?
А що ж би, як не правду? Розповість усе, як було.
А як до москалів?
Тоді хоч не хоч мусиш брехати. Покаже рану, що нібито її хлопи завдали за те, що з москалями тримала і подавала вісті про рухи гетьманських військ.
А цей, там, за її плечима?
Коли мертвий, так вона скаже, що в сутичці з хлопами погиб, а як живий, тільки мертвецьки п'яний, то придумає ось таке: вихопилася полуживою з рук хлопських харцизів і втікала в ліс до баби знахарки. Не застала її. Зате побачила сани і, не надумуючися довго, вскочила до них, щоб спасати життя. Отак і дісталася тут…
Кілька разів озиралася, але цей хтось за її плечима не давав знаку життя. Лежав прикритий кожухами з головою.
Здержувати коні не було як і коли. Одарці здавалося, що за нею женуть, що їздці вже ось-ось. Била віжками і кричала на коней не своїм голосом. Вйо!
Огники то вискакували, то ховалися між деревами, як вовки у байраках.
Це не вояцькі вогнища, а світло в хатах — село.
Що б не було — вперед!
Вже чути, як лають собаки. Одна до місяця виє, наче солдат сурмить.
Переїхала місток, скрутила в бічну вуличку, побачила відчинені ворота й увігналася туди.
В хаті вже спали. Застукала в двері, вийшов хазяй. Протирав заспані очі, ніби не вірив собі… Дівка серед ночі привезла щось.
— Приймете мене? — — А ти хто така?
— Яз Гірок, від Векли, коли чували.
— Бував я в Гірках і Веклу твою знаю.
— Так і мене бачили, мабуть.
— Може, й бачив. Заходь.
— Спасибі вам. Але зі мною ще хтось є. Сама не знаю хто.
— Як же так? Привезла і не знаєш кого?
— Розкажу вам і правди не затаю, поможіть знести, ради Бога. А коні спрячте, щоб не торчали на виду. Господар покрутив головою:
— Гм. Тут щось не теє. Щоби ти мене, небого, у біду не ввігнала. Тепер і так небезпечно на світі.
— Богом клянусь, що нічого злочинного не зробила.
— Векла хазяйка чесна, так і тобі повірю… Іване! — гукнув на сина. — А ходи-но ти тут! Вийшов парубок, здоровий, як дуб.
— Знесемо до комори того там, а тоді бери сани і їдь загумінками до омшаника. Коні поміж наші постав, а сани зарий у сніг та ще гноєм прикрий!
Одарка підступила до саней і підняла кожух.
Під кожухом лежав її Сидір.
XVI
Село лежало осторонь від шляху. Не бачило ще ні москалів ні шведів, тільки неясні чутки доходили про війну. Говорили, що лютер з антихристом б'ється і що від того велика біда може прийти на народ християнський.
Але, може, Бог дасть, що тая буря мимо слобідки пройде, як бувало давнішими роками.
По хатах і загородах видно було. що милував їх Господь і хоронив від того зла, яке звичайно приносить з собою війна. Хати були здебільшого старі, загороди великі, сади теж чималі. Мабуть, народ у дереві і в бджолах кохався, бо пасік видно було кілька.
Хазяїн, до якого попалася Одарка, колись козакував, під Конотопи ходив, але це часи давнезні.
Минулося, забулося, а все ж таки осталась охота до пригод і цікавість до того, що діється у світі.
В добрі руки попалася Одарка. Старий Гліб Борисів заживав у своїй слободі великої поваги, як патріарх в роді. Всі односельчани родилися на його очах. Були йому, як діти. а він їм, як батько. Нічого в слободі не сталося без його поради і проти його волі. Щоб видали старого, донесли, доповіли, що він переховує когось у себе, об тім і бесіди не могло бути.
Захована від світа слобідка жила своїм стародавнім життям, не турбуючися багато про нові здобутки і про нові людські гріхи. Навіть суддів тут інших не знали, крім своїх власних. "Усіх нас грішних Бог колись розсудить", — мовляв старий Борисів і з тим Божим судом всі числилися більше, ніж з людськими суддями.
Від першого ранку була тут Одарка. ніби донька або невістка. Поралася коло печі, подавала страву й підмітала хату. Хазяїн здержував її у роботі, але вона хапалася до всього, бо хотіла віддячитися за приют і за гостину. Скоро вертало здоровля, і на блідих щічках стали злегка процвітати рожеві чічки. Сидора примістили в коморі, до якої входилося поза мисником біля печі. Треба було тільки присунути цей мисник до дверей, і ніхто й не догадався, що там є вхід.
В небезпечних часах люди забезпечали себе, як могли.
Старий Борисів, козакуючи колись, навчився лікарської штуки — вмів гоїти рани і від шаблі, і від кулі. Вмів і сторощені кості складати, що краще не поскладав би їх докупи навіть гетьманський хірург.