— Vanitas vanitatum [65], — як відгомін, повторив за ним Люксембург.
— Навіть найбільшого з людей цей самий кінець чекає.
— Великі люди до історії переходять.
— Нами граються за життя, а ними по смерті, така тільки різниця,
Гетьманський блазень накинув на себе плащ короля Кар-ла. Тягнувся за ним, як за королевою коронаційна капа. Рукави звисали до самої землі, з ковніра торчав носик, як картопелька.
Люксембург глянув на свого товариша, і його сумне обличчя на хвилину роз'яснилося.
— Величаво!
— Правда?
— Ще тільки скиптра і королівського вінця бракує.
— Пощо? Маєстат в особі, а не в інсігніях [66]. Інсігнії може хто-будь до рук прибрати. Боюсь, щоб якраз таке зі скиптром Карла XII не сталося.
— Гадаєте?
— Щось воно мені так здається. Подумайте, його престіл дев'ятий рік пустує. Вже й місце прохололо, на котрім він сидів, а нема, мабуть, таких підданих на світі, щоб любили дивитися на пусте сідало свого володаря. Сидіти на престолі — це головне завдання монарха, І то не як-будь сидіти, а кріпко, довго, достойно, з гідністю, з якою ніхто інший у цілій державі не сидить. Отако… — І він сів на кріслі, закопилив губи, очі пустив у стовп і всміхався тією безмовною усмішкою, яку часто-густо можна було бачити на обличчі короля Карла.
Дев'ятий рік товчеться ваш вінценосний по світі, як Марко по пеклі, а сідало його пусте. Був — і нема, і коли ж то він верне? Чому не вертає? Може, відрікся своєї батьківщини? Мабуть, він так турбується і Швецією, як пес п'ятою ногою?.. Всіляко думають собі шведи. А між тим від короля, блудного лицаря, все ті самі листи приходять: "Присилайте військо і гроші". Ясна річ, що без війська і без грошей навіть найбільший герой воювати не може. але ж нема такої криниці, в котрій не бракло би води, як будеш її ведром безнастанно тягнути. Можна вівцю стригти, але якщо ти шкуру з неї стягнеш, так і вовна не поросте. Ваш король шкуру зі Швеції
здирає.
— А Хмельницький що з Україною робив?
— Правда. Великої жертви він від неї бажав, але ж і Україна велика, а до того всякому було відомо, за що батько Богдан бився. Він чужих земель не захоплював, як Карло, а свої відбивав, волю народові добуваючи. Боюся, щоб шведи не перевернули порожнього королівського престола або не посадили на ньому когось другого.
— Кого б то?
— У Карла є сестра, Ульріка-Елеонора. Можуть віддати її.
— За кого?
— За кого? Коли б я шведською дипломатією заправляв, то поза плечима Карла посватав би її за Петрового сина, за царевича Олексія, і його посадив на шведському престолі. Так і покінчилася б війна шведів з москалями.
Люксембург сумно покивав головою.
— Не знаєте ви шведів, мій пане. Вони того ніколи не зроблять. Скорше останній швед ноги задре, ніж свого короля зрадить. Такий це народ.
— Глупий! Люксембург здригнувся.
— Не кажіть того, коли хочете зі мною дальше дружити. Макіавель! — і Люксембург став голосніше і скорше перебирати по струнах своєї скрипки.
Гетьманський блазень зрозумів, що непотрібно вразив свого товариша.
— Га, що ж! Не наша річ турбуватися долею народів. Нас до цього діла не кличуть. Наша річ розвеселювати своїх хлібодавців, і ми це робимо по змозі наших сил. Гадаю, що завдання наше сповняємо куди краще, ніж усі їх міністри й генерали. Любимо їх, — правда?
— Я свого — так.
— Я теж. Мій старий гетьман такий гарний, хоч старий. Рука в його, як у гарної пані. Мала;, довга, біла, мов з мармуру викута. І стать яка! А які складні рухи! Кождий зворот голови, мов добрим малярем придуманий. Люблю дивитися на нього.
— Любите його за те, чого вам Господь відмовив.
— Можливо.
— Я теж до свойого прив'язався, як собака до пана. Сам не знаю за що. Нерозгадана в його вдача. Буває, цілими тижнями слова доброго не скаже. Думає або у книжках риється. Філософів читає… Чули ви про Ляйбніца?
Рачок подумав хвилину і спитав:
— Монади?
— Не лиш те. Цікаві його "Нові досліди", звернені проти Лока. Лок каже: "Нема нічого в дусі, чого б не було у змислах". А Ляйбніц додає: "Крім духа".
— Гадкою, як мечем, рубонув. Люблю добрих рубак і бистро думаючих людей. Ляйбніц до них належить. Він одним махом хотів розтяти цей гордійський вузол, який заплутали Дескарт своїм дуалізмом, Спіноза монізмом, а Лок емпіризмом, а все ж таки не втяв Панько шилом.
— Ваша милість, як бачу, також філософують.
— Поволеньки. Мій старий любить іноді з мудрим чоловіком побалакати.
— Себто балакає тоді з вами, — що?
— А так. Бо другі звільнені від обов'язку думання. Добувають слави і маєтків, а ти думай за них. Хтось же думати мусить. Думка, як час, простір і рух, хоч не вловима, але все-таки вона є і своїх прав домагається.
— Добре сказано.
— Гадаєте, ні? Думка перелогом лежати не може. А все ж таки Рей від Ляйбніца хитріший.
— Хто таке Рей? Не чув я про нього.
— Наш брат шляхтич. І шляхоцька філософія у нього.
— Має свій систем?
— А все ж що має: Carpe diem [67].
— Себто?
— Не оглядайся на других, а збирай солодощі життя, де і скільки можеш, не думаючи, звідки воно береться і пощо.
— Так, так. Звідки і пощо? Це найгірші слова, вони нам затроюють життя. Щасливий той, що вичеркнув їх зі свойого лексикону. Жий, не питаючи, звідки це життя береться і пощо воно?.. Та, на жаль, я тієї штуки не вмію.
— Гадаєте, що я її навчився? Тому-то й завидую Реєві, його життя чесної людини… Тю!
— Що таке?
Рачок вправним рухом кинув королівський плащ назад на спинку крісла.
— Людською кров'ю від тієї мантії заносить.
— А ви хотіли б, щоб жіночими пахощами пахло? Мій пан об жінки не треться.
— А мій, хоч старий, не гордує ними. Це чорт, не чоловік. Як Фавст Мефістові, так він, мабуть, запродав чортові душу ради жіноти.
— Чув я про це, що він до жінок, а жінки до нього липнуть.
— Як мухи до меду. Нерозгадане діло. Візьміть хоч би останній його роман.
— З Мотрею?
— Так, з Кочубеївною. Це щось неправдоподібне. Дівчина, як ланя, як сама Афродита, а влюбилась в старого Зевеса.
— Видно, що він справжній Зевес на вашому Олімпі.
— Ах цей Олімп! Важко на йому й Зевесові сидіти. Дуже важко. Боюсь, щоб Ворскла не перемінилася у Стигс.
— Що за Ворскла?
— Така річка, що над нею лежить Полтава.
— А Полтава?
— Город над рікою Ворсклою.
— Спасибі, вже знаю. Але звідки вам ті два імена на гадку прийшли? Невже ж немає у вас Києва і Дніпра?
— Ворожбити про Полтаву толкують. Кажуть, що на її поля огненний дощ упаде.
— І ви, такий образований чоловік, вірите ворожбитам?
— Я нікому не вірю, навіть собі. Зневірився, — але якраз тому й боюся, щоб зневіра не обхопила також і других. Вона, як морове повітря, у воздусі висить. Навіть король ваш. говорять. не спить по ночах, а очі його мутніють, як осіннє небо. Не завважали ви того?
— Ще й як. Його королівська великість дійсно змінився останніми часами. Іноді пізно, опівночі, як кіт, навшпиньках підкрадаюся до його ліжка, а він не спить. "То ти, Люксембург?" — питає. "Я, мій милостивий пане", — кажу. "Сідай і розказуй що". Сідаю на ліжко в ногах і розказую йому казки, як дитині, щоби заснув. А він лежить горілиць і вдивляється у стелю, словечком не перебиваючи мені. Так нас застає ранок… Мушу вам зрадити одну тайну. Мій король, хлопцем бувши, нічної самоти боявся. Біля його ліжка світло по ночах горіло і паж біля нього спав. Чи цей страх до нього тепер не вертає? Погано, як до людини вертають звички його діточих літ.
— Чому?
— Кажуть, що під кінець життя чоловік хоче бути таким, як був спочатку… Кінця боюся.
— Всі ми боїмося кінця, забуваючи, що він міститься в початку.
— Себто, що його нема?
— І бути не може… Панта рей [68].
— Вірите в невмирущість?
— В ніщо тепер не вірю. кажу це вам, але так думаю собі, що або є життя і тоді воно вічне, безнастанне, невгаваюче, або все це, що ми вважаємо життям, лиш омана якась, привид, сон, котрий нам від тисячів літ сниться, а властиво не нам. а комусь невідомому, що лежить на ложу вічності і грається тими страхітними снами, які ми називаємо світом і життям, — грається нашою бідою.