— А не один віддасть ще, — кінчив ті нарікання Маєрфельт, — бо що було, те ми вже знаємо, а що нас дальше в тому поході жде, того ніхто передбачити не може. І пощо те все? Невже ж справді на те, щоб, як сказав пан секретар Гермелін, щоб непрохана смерть могла колись на голову нашого короля вложити такий вінець, якого не вкладала ще жадному лицареві на світі?
— Щоб могла, — докинув Реншільд, — подякувати йому за те, що післав у ті зимні обійми стільки молодих, хоробрих душ, скільки не післав їй ні один з дотеперішніх вождів і завойовників світа. О, насититься вона трупами шведів на довгі й довгі часи, і мине не одно десятиліття, а вона, мов насичений смок, лежатиме спокійно. І зацвітуть тоді краї, розживуться народи, але що станеться з нашою безталанною Швецією, про те я навіть думати не хочу.
— Найкраще, коли вояк не думає, лиш слухає вожда, — сказав граф Піпер і пустив свої пальці млинцем.
Реншільд скипів:
— Авжеж! Думання треба лишити вам, політикам і дипломатам, бо ви другої роботи на тилах армії не маєте. Наша річ — кров свою пролити, а ви проливаєте чорнило; ми мечем, а ви язиками воюєте.
— Чого не зробить меч, те іноді мусить зробити перо, — відповів спокійно Піпер, — але чого ви, ексцеленціє, пане графе Реншільд, кидаєтеся на мене, того я ніяк не розумію. Я ж вам не попроганяв дівок з табору і не боронив королеві, щоби вас замість Мазепи зробив князем; дійсно, не знаю звідки гнів? Я до того причини не подав.
— Не смійте обиджати мене!
— Не обиджую нікого, а говорити маємо рівне право. Вам жаль тих кількох коней, що згибли в лісах між Іпуттю і Сожею, а я ніяк не можу забути хороброго Левенгавпта і його знаменитої армії, так безмилосердно й безпощадно лишеної на поталу судьби, на те, щоб цар Петро міг похвалитися побідою над найхоробрішим генералом короля Карла.
— Над найхоробрішим генералом! — крикнув, ніби свиснув, Реншільд і прискочив до Піпера. — Скажете, може, що це моя інтрига, що я із зависті довів до того, щоб знівечити небезпечного суперника, скажете, бо чого то ви не спосібні сказати, ви старий… — і віддалення між двома ексцеленціями зменшилося до тої границі, поза котрою нема вже місця для слів.
Але в цей мент відчинилися двері від сусідньої світлиці, показався високий білий лоб, окрилений двома жмутками неслухняного волосся, засинів споловілий каптан з мосяжними ґудзиками, заскрипіли високі, сильно в колінах вим'яті чоботи, і котрийсь з офіцерів крикнув: "Його величність король!"
Всі зірвалися на рівні ноги. Реншільд відскочив від Піпера, ніби грім ясний вдарив поміж них.
А король наблизився на середину гетьманської світлиці і, всміхаючися своєю загадочною усмішкою, кланявся кождому з своїх лицарів зокрема.
— Панове ще не сплять? — питався, ніби їх ножами колов. А побачивши порожню вазу і срібні чарки кругом неї, відвернувся: — Добраніч панам!
Сказав і вийшов.
II
— Так оце ми за Божою допомогою наш договір з королем Карлом заключили, — сказав гетьман, потираючи чоло рукою. — Що ж ти на це, Андрію?
Войнаровський просяв.
— Невже це правда, милосте ваша?
— Якраз перед хвилиною сфіналізували [22] ми його. Завтра перепише Гермелін начисто, а Піпер покладе своє ім'я і почепить печать завісисту [23].
Гетьман встав і випрямився, аж кості затріщали.
— Немало я всякого добра залишу своїм наслідникам, але цей лист пергаменту дорожчий буде від усього. Легую [24] ним волю й незалежність української держави.
— Вітаю вас, дядьку, з отсим подвигом і бажаю йому більшої сили й довговічності від князівства, добутого Виговським і Юрасем.
Кажучи це, припав до гетьманської руки.
Гетьман пригорнув його до себе.
— Ти один, з котрим можу щиро поділитися отсею новиною.
А зітхаючи глибоко, додав:
— Є ще й друга душа, гідна такої вісті, але де вона нині? Тут чи там? — і підвів очі до неба.
— Возложім упованіє наше на Бога, — він-бо приют і зашита наша, — промовив Войнаровський. — Господь не оставить Мотрі Василівнои на поталу судьби, бо чим же вона прогрішилася перед Богом?
— А чим же прогрішилися ті тисячі жінок і дітей українських, над котрими знущається ворог?
— Де дрова рубають, там тріски падуть, — відповів Войнаровський. — А що рубач вельми сильний, так і трісок відскакує багато.
— Гоненіє від фараонового гірше.
— Антихристове гоненіє, милосте ваша.
Замовкли. Чути було, як кругом перекликувалися варти. Наближалася північ, година духів, котрої гетьман не любив і радо пересиджував її на розмові з близькими собі людьми.
— Глупа ніч? Годинники стануть дванадцяту дзвонити, довго й скучно. Чому б не зготовити такого, щоб промовчував північ?
А подумавши хвилину, кинув питання:
— А може, це, Андрію, моя дванадцята година надходить?
Войнаровському зробилося моторошно.
— Оставмо нині такі гадки, ваша милосте княжа.
— Правда твоя. Нині нам радше годилося б у церкві молебен відслужити і, цілуючи святе Євангеліє, казати: "Нині отпущаєши раба твоєго, Владико, по глаголу твоєму со миром".
Варти кричали голосніше. Гармидер цей, видимо, нервував Мазепу. Войнаровський заспокоював його:
— Горлаї і бешкетники всілякі з нашого війська і з шведської армії дужаються, як звірі, що стрінулися знічев'я… Побудуть разом і привикнуть. Тепер у нас нема години, щоб не було якоїсь приключки в таборі.
Гетьман ходив, заткнувши руки за пояс. Мав на собі жупан темної краски і пояс чорний, злегка тільки золотом перетиканий. Не вбирав святочного вбрання, щоб не відбивати від полинялого королівського каптана.
Нараз зупинився перед Войнаровським.
— Але ти, синку, князем не величай мене. Не для себе я цього титулу багну, а для України і для наслідників своїх. Може, вони його більше шанувати стануть, бо гетьманський титул забруджено та заплямовано, аж соромно його носити. І Юрась гетьман, і Цецюра, і Брюховецький, і Безпалий, і Суховій, і чортзна-хто. Як не справжній, так наказний, як не наказний, так напольний [25]. Куди каменем не кинь, а в гетьмана попадеш. Багато їх було, лиш України нема.
— Великі гріхи наші, — потішав гетьмана Войнаровський, — але ж і спокутували ми їх тяжко.
— Спокутували? Я тій покуті ще кінця не бачу. Може, вона щолиш тепер пічнеться. Цар Петро від своїх попередників лютіший і сильніший. Якщо Господь не пособить нам подужати гаспида цього, так він лютуватиме жорстоко.
— Антихрист!
— Невже ж ти віриш тим вигадкам чернечим? Чоловік він такий, як і ми з тобою, тільки великої сили і ще більшої злості. Опутаний не чортом, а ідеєю своєю. Ріки крові проллє, трупами землю вкриє, всякий гріх на свою совість прийме і до ідеї крізь пекло помандрує. Він знає, чого хоче. А ми не знали і — не хочемо знати. Безталанний ми народ, мій сину.
— Товпа, котра нічого знати не бажає. — І Войнаровського сонно-мрійливі очі розгорілися злістю.
— Нема народу без товпи, мій сину. Товпа — це стихія" це сила. Її до рук прибрати і повести треба. А того куншту, крім батька Богдана, не вмів ніхто. Не доросли… Не знаю трагічнішої книжки від історії нашого народу. І подумай за останню половину віку був я не видцем, а учасником трагедії тієї. І не раз нарікаю на Бога, що дав мені таку пам'ять тривалу, бо не одно хотів би я забути і — не можу. Багато забути, а затямити лиш дещо. Така сила в нас злого. А доброго так мало. Возьми лиш сім'ю Богдана Хмельницького. Гетьманич Тимош мачуху свою на воротах повісив, а це ж була та прегарна, степова Єлена, за котру, як колись за грецьку Єлену, велика війна знялася. А що ж з його вдовою, з Домною Тимошихою, зробили? Багата, прегарна, добра, тиха, що вона завинила, що терпіла так важко? Аж біснуватий Дрозденко доїхав їй кінця, щоб пограбувати оці казкові скарби, за які стільки сліз полилося, і змарнувати їх, віддавши на схованку якомусь Константому. Чортзна-що таке! А Богданові доньки? Катерина, primo voto [26] Данилиха Виговська, secundo voto [27] Тетериха, дожила до трагічної смерті свого першого чоловіка і сумної другого мужа. Про молодшу її сестру, полковницю Нечаїху, розказують, що коли їй тіло замученого мужа привезли, з розпуки голову об домовину розбила. Чи правда це, не знаю, але з тої пори тихо про неї, як тихою і сердечною продовж свойого короткого життя була ця гарна доня великого гетьмана Богдана. А Юрась Хмельниченко? Соромом палають лиця, скільки разів згадаю, як він на Оруна напав, його жінку вбив, гаремок розігнав, маєток розграбив і за це перед судом на лядськім ринку в Кам'янці ставав… І вийшло з товпи двох катюгів, скрутили Хмельниченкові руки, закинули петлю на шию і відвели геть… Ах, багато, багато, мій сину, хотів би я нині забути, та ніяк не можу. Мов на злість, і смерть Виговського, і кінець Брюховецького, і ціла наша руїна встає переді мною і кличе: "Спасай!"… А куди ж мені спасати наш народ перед отсим хитанням безнастанним, як же мені вгасити цей пожар, що горить віками, яким чудом зачинити цю гидку людобойню? Іншого шляху я не бачив, крім цього, на який отеє ступаю… Кажеш, радуватися нам нині треба б, — а я радості в серці моїм не чую, бо я тут, а народ мій там, а поміж нами розливиста Десна. Чую його зойки, чую слізні прохання, кличуть мене, а я знову коневі прив'язаний до хребта, тільки це іншої породи кінь… Не знаєш ти болю мойого, мій сину!