Полтава – Богдан Лепкий

Рачок подумав хвилину і спитав:

— Монади?

— Не лиш те. Цікаві його "Нові досліди", звернені проти Лока. Лок каже: "Нема нічого в дусі, чого б не було у змислах". А Ляйбніц додає: "Крім духа".

— Гадкою, як мечем, рубонув. Люблю добрих рубак і бистро думаючих людей. Ляйбніц до них належить. Він одним махом хотів розтяти цей гордійський вузол, який заплутали Дескарт своїм дуалізмом, Спіноза монізмом, а Лок емпіризмом, а все ж таки не втяв Панько шилом.

— Ваша милість, як бачу, також філософують.

— Поволеньки. Мій старий любить іноді з мудрим чоловіком побалакати.

— Себто балакає тоді з вами, — що?

— А так. Бо другі звільнені від обов'язку думання. Добувають слави і маєтків, а ти думай за них. Хтось же думати мусить. Думка, як час, простір і рух, хоч не вловима, але все-таки вона є і своїх прав домагається.

— Добре сказано.

— Гадаєте, ні? Думка перелогом лежати не може. А все ж таки Рей від Ляйбніца хитріший.

— Хто таке Рей? Не чув я про нього.

— Наш брат шляхтич. І шляхоцька філософія у нього.

— Має свій систем?

— А все ж що має: Carpe diem [67].

— Себто?

— Не оглядайся на других, а збирай солодощі життя, де і скільки можеш, не думаючи, звідки воно береться і пощо.

— Так, так. Звідки і пощо? Це найгірші слова, вони нам затроюють життя. Щасливий той, що вичеркнув їх зі свойого лексикону. Жий, не питаючи, звідки це життя береться і пощо воно?.. Та, на жаль, я тієї штуки не вмію.

— Гадаєте, що я її навчився? Тому-то й завидую Реєві, його життя чесної людини… Тю!

— Що таке?

Рачок вправним рухом кинув королівський плащ назад на спинку крісла.

— Людською кров'ю від тієї мантії заносить.

— А ви хотіли б, щоб жіночими пахощами пахло? Мій пан об жінки не треться.

— А мій, хоч старий, не гордує ними. Це чорт, не чоловік. Як Фавст Мефістові, так він, мабуть, запродав чортові душу ради жіноти.

— Чув я про це, що він до жінок, а жінки до нього липнуть.

— Як мухи до меду. Нерозгадане діло. Візьміть хоч би останній його роман.

— З Мотрею?

— Так, з Кочубеївною. Це щось неправдоподібне. Дівчина, як ланя, як сама Афродита, а влюбилась в старого Зевеса.

— Видно, що він справжній Зевес на вашому Олімпі.

— Ах цей Олімп! Важко на йому й Зевесові сидіти. Дуже важко. Боюсь, щоб Ворскла не перемінилася у Стигс.

— Що за Ворскла?

— Така річка, що над нею лежить Полтава.

— А Полтава?

— Город над рікою Ворсклою.

— Спасибі, вже знаю. Але звідки вам ті два імена на гадку прийшли? Невже ж немає у вас Києва і Дніпра?

— Ворожбити про Полтаву толкують. Кажуть, що на її поля огненний дощ упаде.

— І ви, такий образований чоловік, вірите ворожбитам?

— Я нікому не вірю, навіть собі. Зневірився, — але якраз тому й боюся, щоб зневіра не обхопила також і других. Вона, як морове повітря, у воздусі висить. Навіть король ваш. говорять. не спить по ночах, а очі його мутніють, як осіннє небо. Не завважали ви того?

— Ще й як. Його королівська великість дійсно змінився останніми часами. Іноді пізно, опівночі, як кіт, навшпиньках підкрадаюся до його ліжка, а він не спить. "То ти, Люксембург?" — питає. "Я, мій милостивий пане", — кажу. "Сідай і розказуй що". Сідаю на ліжко в ногах і розказую йому казки, як дитині, щоби заснув. А він лежить горілиць і вдивляється у стелю, словечком не перебиваючи мені. Так нас застає ранок… Мушу вам зрадити одну тайну. Мій король, хлопцем бувши, нічної самоти боявся. Біля його ліжка світло по ночах горіло і паж біля нього спав. Чи цей страх до нього тепер не вертає? Погано, як до людини вертають звички його діточих літ.

— Чому?

— Кажуть, що під кінець життя чоловік хоче бути таким, як був спочатку… Кінця боюся.

— Всі ми боїмося кінця, забуваючи, що він міститься в початку.

— Себто, що його нема?

— І бути не може… Панта рей [68].

— Вірите в невмирущість?

— В ніщо тепер не вірю. кажу це вам, але так думаю собі, що або є життя і тоді воно вічне, безнастанне, невгаваюче, або все це, що ми вважаємо життям, лиш омана якась, привид, сон, котрий нам від тисячів літ сниться, а властиво не нам. а комусь невідомому, що лежить на ложу вічності і грається тими страхітними снами, які ми називаємо світом і життям, — грається нашою бідою.

— Цікаво!

— Страшно, товаришу! Бо що ж тоді ми? Така сама малесенька часточка, така сама черточка в тому страхітному сонному образі, як яка мушка, як квітка, як зеренце піску.

— І пісок, на вашу гадку, жиє?

— Кажу ж бо вам, коли є життя, то все жиє: і камінь, і залізо, і пісок, все! Тільки життя каменя сильніше від життя людини, довше, не спалюється так скоро, як наше. Ми згорюємо, як огонь. І чим більший цей огонь, чим ясніше він палає, тим скорше сам себе зжере… Огонь, що називається Карло XII, на мою гадку, засильно горить.

— Засильно… Ваша правда, пане Рачок, засильно… Мені теж іноді здається, що мій наймилостивіший пан легковажить своє дорогоцінне життя. Хоч стараюся зрозуміти, чому і пощо, зрозуміти не можу. Десять літ товче собою по Саксонії, Польщі, Росії, по Україні; ні то вигоди, ні насолоди життя не знає, вічна турбота, вічні недостатки, заєдно життя його на волосинці висить, все йому смерть в очі заглядає, — і пощо це все? На те, щоб одного вечора хтось гукнув: "La piece est finie!" [69]

— La piece est finie! — повторив Рачок і, подумавши хвилину, додав: — Allons souper [70]… Так, так. Це скорше чи пізніше буде сказане. Скорше чи пізніше сховають його до якогось металевого ящика, обкалять, обспівають, обіллють нещирими слізьми і, зітхаючи, скажуть: "Allons souper!" Живий живе, гадає. І скажіть же ви мені, будь ласка, чи для такого фіналу варто грати довгу й важку п'єсу? Ніяк не можу я увійти з психологію так званих великих людей. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці,

— Tres bien, monsieur [71] Рачок. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці. Мабуть, мій вінценосний справді дуже великий, бо його глупі вчинки переходять міру звичайних людей. Вони Монбланк в порівнянню з отсим горбком, — і він рукою показав крізь вікно на невеличке узгір'я, що лагідно знімалося понад плоскорівень і блистіло до сонця, як шолом.

— Я на його місці після першої великої побіди заключив би був корисний мир, в'їхав як побідоносний герой до столиці, оженився з якою гарною і здоровою німецькою княжною, котрих там, як квіток на леваді, мав синів, як вилущків, і жив при боці вірної жінки, не поспішаючись до смерті.

А він сновигає по цілому світі, шукаючи, сам не знає чого. Слави? Карло XII вже нині славніший від батька, діда і від усіх своїх предків, куцохвостих німців у шведських синіх плащах. Грошей? Ніколи їх мати не буде. Як батько був скупендряга, так син марнотратник, пригорщами таляри розсипає. Любові? Жінки очі за ним видивлюють, а він не ласкав жадної з них навіть ущипнути. Ніяк я не вгадаю, чого той чоловік хоче…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: