Полтава – Богдан Лепкий

— А їх собаки розтягають, як падло.

— Аж страшно!

— Гріх! — закінчив Рачок і задумався. А по хвилині почав: — А все ж таки гарно бути героєм.

— А блазнем погано.

— Дуже.

І замовкли. Маленькі лиця посумніли. З тою задумою і смутком виглядали ще прикріше, ніж звичайно.

Ніхто не погадав би, що це весельчаки, гоструни, які своїх панів доводили до сміху тоді, коли їм, може, й на плач збиралося.

Люксембург скрипку, як дівчину, тулив до вузької, запалої груді.

Не грав, тільки пальцями перебирав по струнах. "Бідний, маленький, бідний", — жалувала його скрипка. Рачок стояв над срібною королівською умивальнею і, вдивляючися у мутну воду, непомітно хлипав.

XIX

Союзні війська розтаборилися в Ушівці, Лосці, Караївці, Курилівці і в Студеній.

Всі хати, стайні, клуні й омшаники повні були людей і коней. Старшини займали для себе панські та козацькі двори, а також школи й приходські доми. А що розтягати армію на дальші села було небезпечно, бо москалі, як зимою вовки, снувалися кругом, так доводилося рити землянки і класти солом'яні буди. щоб примістити ті баталіони, які не знаходили собі місця по селах.

Між селами, по полях, побудовано вартівні, в котрих стояли зв'язкові шведські відділи.

Від вартівні до вартівні й від села до села безнастанно перебігали з приказами вістуни, скрізь змінялися варти.

Маркетани й маркетанки волочилися з тютюном, з горілкою, з салом і з хлібом. Маркетанки продавали й себе.

Звідкіля брався цей народ, того ніхто не вмів сказати. На виразний приказ короля їх залишено було, заки шведи увійшли в Україну. Але ж вони і королівську волю обійти вміли. Їм без армії і армії без них було годі. Навіть старі генерали просили за ними короля, і король з огляду на "духа армії" дивився на цей поворот жіноцтва крізь пальці. Були це старі знайомі, що після королівського приказу або перебиралися по-мужеськи і скривалися під будами возів в обозі, або воліклись у приличному віддаленню за табором і тільки ночами на постоях підступали до нього, щоб своїми промислами промишляти. Скільки всілякої біди й лиха доводилося їм перебути, того й на воловій скірі не списав би. а все ж таки армії вони не кидали. Були зв'язані з нею не тільки охотою заробітку, але й сотками цих тонесеньких ниток, про які король Карло, як ворог жіноцтва і як мужчина неподатливий на приваб кращої половини людського роду, не знав і яких навіть, може, й не догадувався. А між тим; Боже ти мій! Скільки хвилин п'яного забуття і безтямного оп'яніння завдячували отсі землянки й ці солом'яні буди не кому іншому, а якраз закутаним у старі і в полинялі кратясті хустки маркетанкам!

Бувало, сидить вояк у своїм, як вони казали, свинюшнику і гріє над огнищем скостенілі руки. Довкола нього, як далеко оком кине й куди гадкою помандрує, такі самі огнища і такі самі тіні, як він, куняють над ними, збідовані, зголодовані, позбавлені не тільки всякої життєвої насолоди, але й надії на неї, надії, що й цьому походові прийде кінець і що почнеться поворот восвоясі. Сидить жовнір біля огнища, і зневіра, як гадина, присмоктується до нього. "Замерзнеш цеї ночі, — говорить, — або завтра вб'ють тебе, як собаку. І добре як зразу, щоб не різали по шматочку або щоб раненим не попав у полон. Краще добий себе тоді, а ще краще зроби це зараз, тепер. Бо пощо відкладати на пізніше? Чого кращого дочекаєшся? Бачиш, з кождим днем стає гірше. Спішися!"

Чує жовнір, що не опреться тій намові, і вже осмотрює скалку на мушкеті, аж нараз сніг біля землянки заскрипів, і двоє очей з-під хустки засвітило.

— Чого надувся, як сич? Лицар і — настрашився морозу! А може, за милою скучно? Гей шведи, шведи, що це сталося з вами! Аж дивитися гидко. На короля поглянь. Цей не боїться нічого.

— Тільки вас.

— Невже ж ми страшні? Та поглянь-бо на мене! А то, задивився кудись, мов у другий світ.

І руку простягає до нього. Хоч зимна, а тепло робиться на серці. І в землянці теплішає, і вже світ не такий безнадійно великий, як був перед хвилиною. І огнище палає ніби тобі ясніше, і так добре біля нього вдвійку сидіти, близько-близько притулившися до себе і чуючи, як серед стужі, серед скомління зимового вітру, під овечим тулупом б'ється живе серце людини.

— Багато вторгувала нині?

— Тільки, що кіт наплакав.

— А себе не продала?

— Маєш охоту купити?

Вітер сильніше гуде, і дим геть закриває вхід до землянки… Даром кріс на вистріл чекає…

А король хотів виполоти жіноцтво з табору, як з городу гарбуз!

На цілий тиждень розтаборилися союзні армії в Ушівці і в сусідніх селах.

За той час король будував міст через Десну. Шведські піоніри складали готові частини, кріпко споювали їх залізом і міддю, від чого ті мости люди й називали мідяними мостами.

Козаки радо розгрівалися при сокирах. Помагали шведам будувати, не забуваючи, що і їм по тому мості доведеться переходити на другий берег Десни.

Як перейду за Десну, не верну аж за весну.

От і не вгадала пісня. До весни ще далеко, а тут уже і з-поза Десни вертай, бо гетьманові до Батурина спішно.

Там його найкращі бойові частини з Чечелем, гармата з Кенігзеном, там провіант і гроші, там… Мотря! Дуже він неспокійний о своє добро. Знає, що москалі зубами гризтимуть стіни батуринського замку, щоб добути це все. Чує, що там щось велике здобувається. Рад би він не йти, а летіти до Батурина.

Так королеві не спішно.

Король по ночах сидить над картами України. Виучує їх, плани з Гілленкроком рисує.

Кажуть, нездужає тепер і сон його не береться, — безсонниця, на яку нема ліку. Невже ж зойки з лазаретів сон відганяють? А може, журиться король, що гетьман Мазепа мало війська йому припровадив?

Може, не чує себе безпечним від москалів, котрі з усіх боків підкрадаються, а може, може, зневірився у свого генія і щасливу звізду?

Ніхто короля Карла не знає…

Він на досвітках зривається.

Ледве Гультман вблагає свого пана, щоб випив снідання, і король скаче на Аякса та зникає в поранковій імлі.

— Де король? — питаються тривожно трабанти, журиться старий Піпер, дрижить о нього вірний Гультман.

— Де король?

Привикли бачити його одчайдушним хлопцем і ніяк не погодяться з гадкою, що він мужчина, муж, перед яким ціла Європа дрижить, бо непевною себе чує. Бачили його великий воєнний успіх, несподівані побіди над ворогом удвоє-троє сильнішим, бачили тріумф і жахаються погрому. Король змінився останніми часами. Навіть тієї дивної усмішки на його обличчю не видно, з Люксембургом не пожартує, з пасторами про питання віри не балакає, ніби нечиста сила оволоділа ним і гонить з місця на місце. Він усюди є і нігде його нема.

Ранком бачили його люди в Лосці, в полуднє був у Караївці, то знов. як мара, майнув крізь Курилівку і опинився у Студеній.

Так і нині було.

З невеличким відділом вискочив зі своєї квартири в Ушівці і помчав у напрямі Десни.

Бистроногий Аякс летів птахом. Другі коні насилу поспівали за ним.

Причвалав над Десну, там, де піоніри мідяний міст клали. Горіли ще смолоскипи на високих дрючках, бо робота йшла цілу ніч. Над огнищами, на триногах, у залізних казанах клекотіла смола, ковалі залізо на ковалах клепали, луск сокир далекою луною відбивався від сіл, окутаних імлою. Іноді, як повіяв поранковий вітрець і на хвилину розігнав туман, видно було лискучий хрест на сільській церкві або шпиль високої дзвіниці, або тополі біля панського двора. І знову — сіро, імлисто, непевно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: