Ніколи не можна було знати, чи це отак собі якийсь незначний відділ, чи. може, передні частини наступаючої Петрової армії.
Десна зробилася кордоном між двома нерівними частинами України, за котрий усякий линув оком і думкою, бажаючи собі переступити його якнайскорше.
Замість спокійно спати вночі, козацькі гурти снувалися понад рікою, незважаючи ні на сильний мороз, ні на вітер, що вив, як голодних сто чортів.
Годі було всидіти в землянках, в отсих "свинюшниках проклятих". Десна манила до себе.
Ачей же по другому боці побачать когось, що щасливо передерся крізь московські застави, щоб пристати до гетьмана й привезти чи там принести йому свіжих новин з Батурина і з решти України.
Коли Імжицький зі своєю родиною переходив Десну, залишивши розбиті сани по другому її боці, окружила його товпа народу.
— А хто, а звідки, а що? — питанням не було кінця. Коли б не Войнаровський, утікачі застрягли би в товпі, як муха в патоці, за ними бігли, тягнули за поли, благальними поглядами молили їх про вісті з рідного краю, так, нібито за Десною вже й України не було. Найбільше цікавилися Батурином, ніби прочуваючи, що там тепер рішається їх доля.
— Не здається ще Чечель?
— Орудує ще гарматою Кенігзен?
— Муніції їм хватить?
— Чи тримаються мури?
Сто питань гомоніло нараз. Але Войяаровський шепнув Імжицькому до уха, щоби правди про Батурин не казав.
— У мене там двох братів, гармашами служать.
— Мій дядько в сердюцькому полку сотникує.
— Наша хата в ярку біля самого Сейму стоїть. Імжицький потішав їх, як міг. Але вони, мабуть-то, не дуже й вірили його словам, бо сумно якось похитували головами.
Аж як Войнаровський подався у гетьманські покої, щоб гетьмана про гостя з другого боку сповістити, розв'язалися язики.
— Пощо ми за оцю Десну переходили?
— Під руку шведського короля ішли?
— Ми все комусь під руку йдемо.
— Не знаєш? Висотала з нас усі сили Москва, без союзника не дамо ворогові ради.
— А зі шведами, гадаєш, дамо? От надлетів, як вітер, і, як вітер, повіється звідтіль. А тоді що?
— Поживемо, то й побачимо.
— Нічого доброго ми не побачимо, не заглядаючи вперід.
— На те ж і гетьман, щоб заглядав уперід. Не бійсь, на ньому теж шкура тремтить.
— І гетьман нічого не вдіє, коли народ не в один гуж тягне.
— Народ, народ: А про старшин забув? Вони всім заправляють. А скажи ти мені, де полковники стародубський, полтавський, чернігівський, переяславський та ніжинський?
— Гетьман їх при полках залишив.
— Гадаєш? А мені бачиться, що вони на двох стільцях сидять. На котрому певніше, на тому й залишаться.
— Не розумію.
— Чекають баталії. Якщо побідить швед, то до нього побіжать. а як цар, то заявляться за царем. Хитреці! Але щоб вони нашого діла не перехитрили. На козацький народ нема що нарікати.
— Добре кажеш. Козаки хоробро й вірно гетьманові служать. Скільки нас в оцій клятій війні погибло.
— А скільки ще погибне?
— Може, й усі…
— Чого наперед крячеш, ну, чого? Такий ти козак, тю! Двічі не вмреш, не бійся! А раз кождому вмерти треба.
— Але як?
— Так, щоб ворогові мороз по спині пішов. Гей, люди, якби ви одною лавою стали, то нам і шведа не треба б. Швед собі, а ми собі, — не встояв би москаль, коли б ми на нього з двох боків наперли.
— Коли б… Але того ніколи не буде. Старшини хитрять, а попи за Москвою тягнуть, продають нас.
Імжицький слухав тієї пісні, котра йому вже й без того остогидла. Скрізь її не віднині спізагсть, спихаючи зину то на старшин, то на гетьмана. І хоч сам він був сотником, значиться, до старшин причислявся, то не обидився, бо і як же за правду обиджаться? На власні очі бачив, що старшини дійсно не другої політики трималися, а тієї, що, мовляв, де сила, там і ми. І сам він, чув, що хоч як виснажені сили України, а все ж таки, коли б вона тепер піднялася одним могутнім зривом, коли б спалахнула нараз одним велетенським полум'ям, так того пожару не вгасили би ні маніфести царські, ні погрози Меншикова, ні проповідування попів про вірність єдиному православному цареві, вдасть от Бога іміющому.
Дивився сотник Імжицький на сірувате небо, на людей, так само, як воно. сірих, і серце його наливалося болем.
Не з такими надіями він спішив за Десну!
Уявляв собі. що тут побачить одно тільки завзяття, один підпал, від котрого ворожі затії скапають, як віск від огню. А тут бач що!
Потішався, ідо, може, це він на такий тільки гурт лопав, ^ на збіговище народу, збентежене нинішньою сутичкою з москалями або пригноблене якраз тим, що гетьман від своєї резиденції і від решти України відбився. Як двигнуться в похід, то іншим духом їх обвіє.
— Калимон, Калимон іде! — загуло кругом. — Дорогу Калимонові дайте!
Імжицький озирнувся.
Наближався козак, нічим не помітний, такий, як і другі, тільки дивився якось дивно. Побачивши чужого сотника, шапку перед ним скинув і нарікав:
— Скучно так, що хоч повісся. У Десну скочив би, так замерзла. В криницю гріх, бо з неї люди воду п'ють… Скучно.
І бринів його голос дійсно так якось блідо й безвиразно, ніби це не людина, а сама скука нарікала.
— Сонця хочеться мені! — жалувався, як дитина. — Сонця!
Козаки не насміхалися з нього. Імжицький озирався на гетьманські покої, чи не покличуть його туди, бо цей Калимон нервував його. "Невже ж подуріємо всі?"
— А ви там не бачили сонця? — повернувся до нього козак.
— Де?
— А за Десною, у нас. Імжицький мовчав.
— Не бачили. Значиться, нема; А знаєте чому? Бо її не стало. Моєї покійної Софійки. Поки жила, так бувало сонце, як тільки очі ранком протре, так зараз у її віконце — глип! Будить її. А як збудить, як гляне на неї, так і засміється від радості, що така гарна. І вже ціліську днину веселе. Слідком за нею ходить. Куди вона, туди й сонце біжить. Чи в городі, чи в полі, чи де. А з тої пори, як її вбили, то й сонце посумніло. Навіть не вихиляється з-поза хмар. О…
"Одні божеволіють з горя, — думав Імжицький, — а другі тільки й глядять, як би їм краще розжиться".
Невеселі міркування перебив Войнаровський. Вийшов з гетьманських покоїв і покликав його до гетьмана.
XXII
Імжицький мало не скрикнув, глянувши на гетьмана. Привик бачити його бадьорим, гарно вдягненим, гладко вибритим, людиною, котрої час своїми зубами нібито й не торкався.
А тепер сидів перед ним дідусь з поораним чолом, з морщинами на обличчю, з глибокою рисою біля уст, як скиба.
— Так ти, пане сотнику, з тамтого боку до нас прибув і мало вірності своєї життям не переплатив? Спасибі тобі!
Імжицький у пояс поклонився і почав розказувати свою пригоду. Але гетьман перебив йому.
— Від мойого небожа знаю, не трудися. Як бачу, цар добре дбає, щоб мої люди до мене не прибували.
— Скрізь стоять застави. По дорогах і біля бродів. Нікого за Десну не пускають, — відповів сотник.
— А переймили кого, окрім тебе?
— Не одного. Чув я, що при Оболонськім перевозі Дуб'ягу взяли.
— Олександра?
— Так, вашої милості канцеляриста. Поспішав він з Батурина за Десну з паперами чи з вістями тільки, не знаю. З ним було декілька людей вашої милості та ще його власний служка і чотирьох козаків, яких він провадив із свойого села. Не доїжджаючи до Коропа, за півмилі зустрівся з чоловіком Андрія Лизогубенка, сина бувшого чернігівського полковника Лизогуба. І так усіх їх біля перевозу московські драгуни заскочили і повезли.
— Куди?
— Зразу до походної канцелярії ведуть на допрос, а тоді в Лебедин.
— Катувати, — доповів гетьман, і його обличчя ще рясніше засіялося морщинами і ще більше посіріло.
— За вірність катують, а за зрадливість милують, — притакнув сотник.
— Милують, кажеш?
— Ще й як! Хто зголоситься до царя і присягне йому на вірність, того оставлять при його чинах і маєтностях, на котрі царська канцелярія жалувані грамоти видає, не міркуючи багато, чи праві ці маєтності, чи ні, старшинські чи одідичені по батьках. А тоді тих, що були наказними старшинами, роблять дійсними та ще, як зачуваю, обдаровують їх за вірність маєтностями, забраними від старшин, котрі з вашою милостею за Десну перейшли.