Полтава – Богдан Лепкий

"Распни, распни його!"

Аналогії аж надто різко кидалися в очі.

Гетьманові наскучили вони. Хотілося про щось друге думати.

Шукав інших образів на стінах, але очі вертали назад на Оливну гору.

Пригадувалася розмова Божого Сина з Богом Отцем, ввижався хресний хід. причувалися удари молотків, що вбивали цвяхи в руки й ноги Спасителя. і торох тих кісток, що їх воїни о ризи його метали…

Господи! Невже ж з приказу твойого новітний кесар новий хрест і нову Голгофу для України готує? Невже ж і її велиш Ти розпняти на хрестному древі, на те, щоб Меншиков і другі, чужі й свої посіпаки жребія о її ризи княжі метали, щоб добро, котре він призбирав для більшої достойності і для більшого блеску української держави, розграбили, як круки, що падло жвякають?

Господи, невже ж це воля Твоя святая?..

Гетьман закрив очі руками.

Образ мовчав. Христос благальними зіницями глядів у небо; темне й мовчаливе, без місяця і зір.

"Га. що ж! Хай станеться воля святая! Якщо невідклична вона. дай, щоб і наша жертва не безплодною стала, щоб і вона у майбутньому спасення народові принесла, щоб і наш хрест, подібно, як той, на котрім повис колись Спаситель, зі знамені сорому символом святості зробився, щоб згірдливе ім'я, котрим нас вороги нині назовуть, нащадки наші названням чесним для себе обібрали і під іменем тим дальшу боротьбу за визволення своє вели.

А якщо я, недостойний раб твій, милості своєї сподобився, дай, щоб я чашу сію за народ сповнив, щоб я терпінням своїм гріхи його спокутував. Сподоби раба свойого честі тієї — амінь!"

Хтось застукав до дверей.

— Увійди!

Орлик переступив поріг.

— Що доброго скажеш, Пилипе?

— Нічого доброго не чув і не бачив, милосте ваша.

— Крячеш?

— Правди скривати не хочу.

Гетьман уважно глянув йому в очі. Генеральний писар погляду не видержав і спустив очі додолу.

— По тобі я чогось іншого сподівався. В словах гетьмана почувся докір.

— Хочеш, щоб тебе відпустити? Слово одно скажи, і — вільному воля. Москалі тільки тих карають, що йдуть до Мазепи, а милують і нагороджують, котрі від нього втікають. Приставай, поки час, до тих других.

Орлика якби хто в серце вколов.

Спаленів і, дивлячись гетьманові сміливо в очі, сказав:

— Такого гіркого слова я від милості вашої, мойого рейментаря і добродія, ніяк не сподівався. Обов'язком своїм вважаю не затаювати перед ним нічого, і хоч легше й вигідніше бути вістуном добрих, ніж злих, новин, не жахаюся донести ці останні, бо хоч як високо ціню собі ласку і прихильність мойого пана, а все ж таки добро його особи і успіх нашої спільної справи вище того кладу…

— Так? — перебив йому гетьман.

— Так, милосте ваша. А щоб я нині до ворога мав перейти, про це й мови бути не може.

— Нині ні, але завтра.

— Ані завтра, ані ніколи. Не затаю, що така грішна гадка була в мене колись…

— Що було, те знову бути може.

— Але не після присяги. Слова свойого не зломлю. Я ж не чура, який ще без шаблі ходить.

В його голосі почувалася обида. Гетьман поклепав його по рамені.

— Обидився мій генеральний писар. Чи маю червону шапку вбирати?

Орлик обіймив його за коліна.

— Ваша милість забувають хіба, що сина мойого до хресту зволили тримати. Що сказав би мій син, дійшовши до літ, коли б я його хресного батька зрадив?

— Заспокійся і не дивуйся мені, Пилипе. Знаєш мою біду.

— Знаю і спочуваю щиро.

— Розказуй, з чим прийшов.

— Приніс до підпису папери.

— А більше нічого? Що чувати в таборі? Перше всі ви до мене з новинами бігли, а нині мовчите. Не люблю я того мовчання. Краще бунтуйтеся, кричіть; а не суєтіться, як тіні, як душі над Ахеронтом. Таке мовчання нічого доброго не віщує.

— Якщо милість ваша готові почути правду — без обиди й гніву, так я скажу.

— Говори!

— Старшини наші сподівалися більшої сили у шведського короля.

— А шведський король сподівався більше сили в нас. Так що ж з того?

— Бояться, що не дамо москалям ради.

— І?

— І… — Орлик зам'явся. Важко було виповісти гадку.

— І?.. — наглив гетьман.

— І радять, а краще сказати, міркують собі — вони, а не я, підчеркую це рішучо, — міркують собі, чи не добре було би нав'язати зносини з царем.

— З царем? — аж крикнув гетьман. — Як?

— Післати котрогось з полковників, буцімто він утік від нас. Цей подав би умови, під якими ваша милість готові були б вернуться до царя. Москалі в поганій скірі, підуть нам назустріч і, так гадають старшини, — можемо добути від них вольності, ще більші від тих, які дотепер мали.

— А хто їх забезпечить? — спитав, гірко всміхаючись, гетьман.

— Цар присягою скріпить, — відповів Орлик.

— А на переяславські пакти царі не присягали?

— Можна закладниками обмінятися поки що.

— Поки що. А згодом?

— Згодом…

— Якось воно буде. Правда?.. Ні, Пилипе, не маю я часу ждати на те, що згодом буде. І охоти не маю. Це не політика, мосьпане, а торг о коров'ячу шкуру. Україна не корова. На торг з Петром не поведемо її, не будемо молотком би ти і кричати: "Хто дасть більше, бери!" Не вірю москалям… І що нам тоді зі шведами робити? Битися з королем Карлом?

— Шведи вернули би з тим, з чим і прийшли.

— Або й не вернули б. Моїх старшин, може, воно не студить і не гріє, але я короля Карла на леду не лишу. Він лицар і чоловік честі. Не можу ж бо і я поступити негідно!

— А між старшинами виникла навіть така гадка, щоб короля Карла, якщо того зажадає цар, при добрій нагоді….

— Зловити і передати цареві, — правда? — докінчив гетьман і сплюнув, що було доказом його найвищої зневаги. — Господи! Які ж ті люди подлі!

Його очі мимохіть піднялися до образу з Оливною горою. Спаситель, як перед хвилиною, так і тепер стояв навколішках і благальним зором прошибав темне, мовчаливе небо…

— Який подлий цей світ! — вже не з погордою, а з розпукою промовив гетьман.

У світлицю вбіг Войнаровський.

XXI

Як звичайно, Дніпро, так тепер Десна перетинала Україну на дві половині.

По одній гетьман з трьомастами чоловіками всяких старшин і з чотирма тисячами вірних собі полків, а по другій Батурин з десятьма тисячами знаменитої залоги і з гарматою, гетьманські скарби, укріплені полкові городи, стародубський полковник Скоропадський, полтавський Левенець, чернігівський Полуботок, наказний переяславський Тамара, ніжинський Журахівський, множество сотників і сотенних старшин по всьому величезному просторі України, а врешті вічно врухаве, повне хороброго й готового до війни народу — Запорожжя.

Поділ дуже й дуже нерівний.

Правий берег Десни, на котрім опинився гетьман, був тільки відтинком української держави, і до того відтинком, на якому політичне життя не било так живо, як по другому боці. Ніколи тут народні рухи не зростали до такої сили й не виявляли такої стихійної енергії, як на Подніпров'ю.

Там залишилося свідоме, довгими боями за волю розбурхане населення з торговельними городами, з людними селами й слободами, з багатими хуторами, з розкішними гетьманськими палатами і старшинськими дворами, зі школами й монастирями, тут, за Десною, почували себе гетьман і ті люди, що були при ньому, ніби відрізані від пня, котрий тисячами невидимих корінців тягнув соки з рідної землі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: