Полтава – Богдан Лепкий

Усякий чув, що в хвилину, коли рішається доля народу і майбутність держави, треба бути не тут, а там, за Десною, треба скоріш перейти на її лівий берег.

І гетьман, і його люди, до останнього чури в обозі, сиділи, мов на розжареному вугіллю.

До того біля гетьмана було лиш трохи старшинських жінок і дітей, бо решта не вспіла прибути на час до Батурина і переїхати з чоловіками за Десну. Навіть гетьманова сестра осталася в Полтаві, а Орликова дружина з синами і жінки гетьманових довіренників Бистрицького і Цурки теж залишилися по другому боці.

Доля їх була дуже непевна.

Всякий знав, що й цар, і Меншиков не зжахнуться ніяких, навіть найпідліших способів, щоб посіяти страх по Україні, а до таких способів в першу чергу належатиме знущання й кари над родинами тих, що пішли з гетьманом-зрадником, хоч вони, може, в нічому й не винні, бо про ніщо, може. й не знали.

На непевну долю осталися чималі маєтки мазепинців, які вони так запопадливо довгими літами збирали, наслідуючи свойого рейментаря-гетьмана.

Що тепер з тими маєтками станеться? Будинки підуть з димами, а добро розграблять свої й чужі: товпа, все і всюди до грабіжі охотна, і Меншиков, котрий, як крук, всяку цінну річ несе до свойого гнізда.

Не тільки гетьман і його старшини, але й козаки тривожилися тим невідомим; що тепер збувається по другому боці Десни, і хіба ті, що нічого до втрачення не мали, ходили по таборі безжурно… Голого не обідреш.

Цілі ватаги людей стояли днями й ночами кругом того в місця, де піоніри будували "мідяний міст".

Дехто помагав, тягаючи дерево або обтісуючи його сокирами. інші жалісно блукали очима по ріці, котра була вже замерзла, але не так-то ще кріпко, щоб можна армії по ній перейти.

Москалі нарочно, де тільки могли, прорубували лід, стріляли навіть із гармат по Десні, щоб псувати комунікацію між обома її берегами.

Цар, як тільки довідався про перехід гетьмана до короля, казав негайно висилати над Десну відділи драгунів, щоб спиняли перехід мазепинців до гетьмана і бентежили шведів при будові мосту.

З тими відділами йшли безнастанні бої, котрі збільшували тільки тривожний настрій між шведами й вірними Мазепі козаками.

Ніколи не можна було знати, чи це отак собі якийсь незначний відділ, чи. може, передні частини наступаючої Петрової армії.

Десна зробилася кордоном між двома нерівними частинами України, за котрий усякий линув оком і думкою, бажаючи собі переступити його якнайскорше.

Замість спокійно спати вночі, козацькі гурти снувалися понад рікою, незважаючи ні на сильний мороз, ні на вітер, що вив, як голодних сто чортів.

Годі було всидіти в землянках, в отсих "свинюшниках проклятих". Десна манила до себе.

Ачей же по другому боці побачать когось, що щасливо передерся крізь московські застави, щоб пристати до гетьмана й привезти чи там принести йому свіжих новин з Батурина і з решти України.

Коли Імжицький зі своєю родиною переходив Десну, залишивши розбиті сани по другому її боці, окружила його товпа народу.

— А хто, а звідки, а що? — питанням не було кінця. Коли б не Войнаровський, утікачі застрягли би в товпі, як муха в патоці, за ними бігли, тягнули за поли, благальними поглядами молили їх про вісті з рідного краю, так, нібито за Десною вже й України не було. Найбільше цікавилися Батурином, ніби прочуваючи, що там тепер рішається їх доля.

— Не здається ще Чечель?

— Орудує ще гарматою Кенігзен?

— Муніції їм хватить?

— Чи тримаються мури?

Сто питань гомоніло нараз. Але Войяаровський шепнув Імжицькому до уха, щоби правди про Батурин не казав.

— У мене там двох братів, гармашами служать.

— Мій дядько в сердюцькому полку сотникує.

— Наша хата в ярку біля самого Сейму стоїть. Імжицький потішав їх, як міг. Але вони, мабуть-то, не дуже й вірили його словам, бо сумно якось похитували головами.

Аж як Войнаровський подався у гетьманські покої, щоб гетьмана про гостя з другого боку сповістити, розв'язалися язики.

— Пощо ми за оцю Десну переходили?

— Під руку шведського короля ішли?

— Ми все комусь під руку йдемо.

— Не знаєш? Висотала з нас усі сили Москва, без союзника не дамо ворогові ради.

— А зі шведами, гадаєш, дамо? От надлетів, як вітер, і, як вітер, повіється звідтіль. А тоді що?

— Поживемо, то й побачимо.

— Нічого доброго ми не побачимо, не заглядаючи вперід.

— На те ж і гетьман, щоб заглядав уперід. Не бійсь, на ньому теж шкура тремтить.

— І гетьман нічого не вдіє, коли народ не в один гуж тягне.

— Народ, народ: А про старшин забув? Вони всім заправляють. А скажи ти мені, де полковники стародубський, полтавський, чернігівський, переяславський та ніжинський?

— Гетьман їх при полках залишив.

— Гадаєш? А мені бачиться, що вони на двох стільцях сидять. На котрому певніше, на тому й залишаться.

— Не розумію.

— Чекають баталії. Якщо побідить швед, то до нього побіжать. а як цар, то заявляться за царем. Хитреці! Але щоб вони нашого діла не перехитрили. На козацький народ нема що нарікати.

— Добре кажеш. Козаки хоробро й вірно гетьманові служать. Скільки нас в оцій клятій війні погибло.

— А скільки ще погибне?

— Може, й усі…

— Чого наперед крячеш, ну, чого? Такий ти козак, тю! Двічі не вмреш, не бійся! А раз кождому вмерти треба.

— Але як?

— Так, щоб ворогові мороз по спині пішов. Гей, люди, якби ви одною лавою стали, то нам і шведа не треба б. Швед собі, а ми собі, — не встояв би москаль, коли б ми на нього з двох боків наперли.

— Коли б… Але того ніколи не буде. Старшини хитрять, а попи за Москвою тягнуть, продають нас.

Імжицький слухав тієї пісні, котра йому вже й без того остогидла. Скрізь її не віднині спізагсть, спихаючи зину то на старшин, то на гетьмана. І хоч сам він був сотником, значиться, до старшин причислявся, то не обидився, бо і як же за правду обиджаться? На власні очі бачив, що старшини дійсно не другої політики трималися, а тієї, що, мовляв, де сила, там і ми. І сам він, чув, що хоч як виснажені сили України, а все ж таки, коли б вона тепер піднялася одним могутнім зривом, коли б спалахнула нараз одним велетенським полум'ям, так того пожару не вгасили би ні маніфести царські, ні погрози Меншикова, ні проповідування попів про вірність єдиному православному цареві, вдасть от Бога іміющому.

Дивився сотник Імжицький на сірувате небо, на людей, так само, як воно. сірих, і серце його наливалося болем.

Не з такими надіями він спішив за Десну!

Уявляв собі. що тут побачить одно тільки завзяття, один підпал, від котрого ворожі затії скапають, як віск від огню. А тут бач що!

Потішався, ідо, може, це він на такий тільки гурт лопав, ^ на збіговище народу, збентежене нинішньою сутичкою з москалями або пригноблене якраз тим, що гетьман від своєї резиденції і від решти України відбився. Як двигнуться в похід, то іншим духом їх обвіє.

— Калимон, Калимон іде! — загуло кругом. — Дорогу Калимонові дайте!

Імжицький озирнувся.

Наближався козак, нічим не помітний, такий, як і другі, тільки дивився якось дивно. Побачивши чужого сотника, шапку перед ним скинув і нарікав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: