— І так скоро вигоїлися рани?
— Від ножа давніша, а від кулі ще не вигоєна, — і відхилила сорочку.
Командир аж захитався. Він і без того від надмірного випивку ледве тримався на ногах.
— Господа! — гукнув на офіцерів. — Ти, Олексій Даніліч, підеш на провірку варт, а ти, Петр Олексієвич, візьмеш півроти і в напрямі Чепліївки верст п'ять на реконесанс сейчас поїдеш!
— Гавриіле Миколаєвичу, як же так? — скрикнули оба нараз.
— Буде так, як командір велить! — відповів.
— Пили вино, товариський дишкурс вели і нараз на реконесанс, ніби других офіцерів у полку й нема?
— Малчать і нє розгаварівать!.. Пашол вон!
— Товариський дишкурс і пашол вон?! — гаркнули.
Але командир скочив до них:
— Якщо ви сейчас не уберетеся звідсіль, так я вас під суд, за непослух, за супротивлення начальству!
Вино і жінка забили йому памороки. Вхопив пістолю. Тамті були безоружні. Вийшли мовчки, посилаючи йому від дверей злосливо-мстивий погляд розпалених, кров'ю набіглих очей.
— Ну да, да, — мляскав заслиненими варгами, замикаючи за ними на засув двері. — Який народ! І воюй же тут з такими! Субординації не знають! Каналії! — сопів, бігаючи по хаті. — Пусти пса під стіл, а він лізе на стіл, — сердився. — Я з ними по-людськи, по-товариськи, а вони, Гавриіле Миколаєвичу, як же так? Подай їм палець, а вони за цілу руку тягнуть!
Про Одарку ніби й забув.
Мужчина літ коло п'ятдесят, здоровий, але тяжкуватий, під першим вражінням, що запопав молоду, гарненьку хахлачку в свої руки, запалав молодечою пристрастю, але тепер, коли зачинив на засув двері і знав, що вона йому не втече, зніяковів. Останки якогось морального почуття і той вплив, який має навіть на зіпсутого чоловіка божеська краса, захитали ним.
Він — мужчина, до того узброєний, а вона безборонна жінка.
Свідомість такої несправедливості вимагала від нього якогось виправдання перед самим собою. Мокрою від поту долонею погладив Одарку під бороду.
— Гарна ти, гарна! Не бійсь. Кривди тобі не зроблю. Я по добру з тобою. Правда, що по добру? Ти ж не дурненька дівчина. Женшіна! — і потягнув її на лавку, саджаючи собі на коліна.
Одарка розуміла всю безвихідність свого положення. Про втечу й мови не було. Про супротивлення теж. Лишалося одно;— по добру. З оповідань знала, що москалі необчислимі і що вони спосібні рівно до найпоганішого злочину, як і до найлюдяніших учинків. Пригадала собі, як якийсь драгунський офіцер ускочив на хутір, заколов жінку, що йому супротивлялася, а побачивши у колисці дитину, взяв її на руки, пестив і плакав, що вона тепер з його вини сирітка…
Одарка притулилася до командира і стала хлипати, як дитина.
— Ну чого? Чого це ти, дурненька? Бачиш, кривди тобі не чиню. Я лиш по добру. Інакше не бажаю. Гавриіл Миколаєвич не насилує жінок. Вони до його самі липнуть, значиться… ну… да… да…
— Голодна я. Чорно мені в очах, — відповіла крізь сльози.
— Так і кажи! — зірвався Гавриіл Миколаєвич. — Так і кажи, а не слинь. Ось тобі гусятина, а тут і вінцо! Їж, і пий, і не поминай злом. Люблю я гарних жінок, ох як люблю. Пристрасть одна! Прямо божеволію за ними! — хвалився.
А вона їла, як з гарячки, ніби від того й спасення залежало.
— А чому ж бо ти не п'єш? Вино самоє лучшое, благородноє. За твоє здоровля, хорошенькая моя.
— За ваше здоровля, високоблагородіє.
Підносив їй чарку до уст, хотів, щоб з одної пили. Гладив чорні коси і цілував розпалені щічки.
Одарка здригалася. Насилу здержувалася, щоб не зіскочити з колін, не друлити п'яного і не втекти. Але розум казав, що пошкодила б собі і йому, Сидорові. Все одно не вийшла би живою. Тому-то й причаїлася, як до скоту кіт. Вдавала, що п'є, просила ще вина. Вливала йому в рот і сміялася, що він так гарно вміє пити, лиш: "буль-буль-буль!" Нараз очі долонями затулила. Розридалася. Гавриіл Миколаєвич долоні насилу відривав і зціловував сльози:
— Ну, тихо вже, тихо! Ну, заспокійся. Ну, да, да!
— Мій чоловік… — хлипала Одарка.
— Якщо він не винен, відпущу його. Але тебе таки задержу при собі. Ти будеш моя, бо ти гарна, гарненька, як мальована.
— Відпустите його?
— Як мені Бог милий, відпущу, якщо він тільки не шпіон. Бачиш цей ключ? — і поклав здоровенний ключ на стіл. — Це від амбару, в котрім замикаємо бунтарів. "Пітєрбург-с" — і цей ключ відчинять усі замки. А ти милуй мене, милуй, хорошенькая моя, милуй Гавриіла Миколаєвича, командора третього драгунського полка, бо він людина очень благородная, — очень, очень, моя ти, моя!
Одарка наповнила михайлик вище вінців.
— За ваше здоровля, Гавриіл Миколаєвич! — і пригубилася.
Він вихопив михайлик і випив до дна. Налив знову, підняв до її уст, відірвав і випив: ще, ще…
Оп'янів дорешти. А тоді вхопив її впів і, заточуючися, ніс до другої комнати, в котрій стояв його похідний тапчан.
Одарка пручалася. Кричала. Він цілунками загулював її уста.
Але на порозі спотикнувся і впав.
Вихопилася, як кітка, і двері за ним на засув замкнула…
Хвилинку слухала, як лаявся. Але лайка негрізно звучала.
Добродушно.
— Бач яка. Матір її з євреєм дєло імєла, ну да, да… хорошенькая така, пташечка неопіреная! Я по добру, ну, — да… да… не бойся! — і захропів.
Одарка вдягнула кожух. Верх його накинула командировий плащ, насунула на очі шапку і взяла ключ.
— Пітєрбург, — промовила голосом Гавриіла Миколаєвича, а тоді згасила каганець і відчинила двері до сіней. Надворі було темно, хоч око виколи.
— Пітєрбург, — говорила, проходячи мимо сонних, від зимна продроглих вартових.
— Пітєрбург.
Так дійшла до амбара, в котрім лежав Сидір після першого допросу фельдфебелем, з пристрастієм [84], дожидаючи непевного ранку і другого допросу.
XXV
Здригнувся, почувши скрип заржавілого замка, бо гадав, що надходять мучителі. Дивувався тільки, чому йдуть без ліхтарки; тут же так темно, як у комині вночі.
Нараз почув голос Одарки:
— Ти де?
Ніби сонне видиво майнуло перед ним. Те, що вважав втраченим навіки, верталося до нього. Дожидав мук, припікання свічками, рвання ніздрів, може, й колесування, а тут нараз Одарка.
— Я тут! — прошепотів, підходячи дівчині назустріч. — Звідкіля ти? Яким дивом? — питався радісно й тривожно.
— Розкажу опісля. Вбирай шинель, ось тобі шабля і пістоль. А по-московському ти вмієш?
— Як по-нашому.
— Так тоді вважай, щоб по-нашому не вихопився. Московський офіцер хахлацьку дівку веде — розумієш? Яке кому до того діло? Пітєрбург.
— Смілива ти.
— Біда сміливості вчить. Ходім.
Вартовий віддав офіцерові честь і всміхнувся в душі, побачивши, що він жінку перед собою жене. Пограється… А ти, бідний хлопе, зубами на морозі дзвони!..
Сидір хотів вийти короткою дорогою з села на поле.
— До квартири команданта веди мене! — шепнула йому.
— Небезпечно!
— Веди! Вартовому скажеш коня собі подать. Розумієш?
— Ще б то ні!
На ґанку біля квартири Гавриіла Миколаєвича солдат мушкет, як дівчину, притулив до себе і дрімав.
— Спиш! — гукнув на його Сидір. — Я тебе, сукин-сина, провчу, як на варті спать! Коня мені сейчас!
Солдат зірвався на рівні ноги. Віддав честь, кліпнув очима і не знав, що йому з мушкетом робить.
— Мушкет остав. Бігай!
Перестрашений, сонний, сповнив, не надумуючись, приказ. Побіг у стайню, що була зараз за хатою.
Одарка глянула в темні вікна і торкнула Сидора рукою.
— Чуєш?
— Що таке?
— Як здорово Гавриіл Миколаєвич хропе. Дійсно, крізь одно з вікон лунав такий здоровий хропіт, якби хто гарматами по хаті котив, аж шибки здригалися.
— Здорово випив добряга командір, — всміхнувся Сидір.
— Запорошив трохи око, — відповіла Одарка.
— Та й хитра ж бо ти, небого!
— І собака плисти навчиться, як вода ухами наллється.
— І брешеш, ніби шовком шиєш.
— Звідтіля правдою не вийдеш.