— Ціле наше життя — це один хрест.
— І нелегкий.
— Куди! Аж тобі очі з лоба лізуть, як несеш.
— Тому-то мало хто й нести бажає.
— От посидить скільки там літ, навіть домівки людської не поставить і тільки глядить, як би йому на нове місце перебраться.
— На кочевиків збирається народ, на бурлаків.
— А що робить?
— Що робить? — і очі їх стали зиркати зловіщр.
Сидір сидів, як лящ на сковороді. Спішився. У його тільки й гадки було, щоб у Чепліївку, а їм на розмову зібралося. Не слухати — все одно, що обидити "добрих людей". Ще чого доброго й покалатають тебе або гуртом кинуться, як на кодло панське, старшинське, і рознесуть. Треба, бачите, якось так хитромудре невеликим коштом вихопитися з тієї балки.
— Багато ви дечого мені сказали, чого я досі не знав, — почав.
— Бо молодий. Ще не розглянувся по Божому світі.
— І гетьман не одного, може, не знає, хоч старий.
— Не знають пани, що людей болить.
— І знати він не хоче.
— Як на худобу дивиться на нас.
— Гетьте з ним! Краще вже під царя православного. Хоч за віру святу постоїш, в наругу її ксьондзам не віддаси!
— А гетьман запродати нас гадає.
— Єзуїтам.
— Лютрам.
— Панам.
— Хто більше дасть.
— Кому вигідніш буде.
Горілка ще більше злісними їх робила.
— Чому ж ти, сотниченку, не п'єш? Гордуєш чорняками, саранчею ненаїсною?
— Пий! На дні молоді дні!
— І дівка твоя хай пригубиться.
— Це не дівка, — відповів, — а дружина.
— Яке нам діло до того, що вона тобі? Не сунемо носа до чужого проса. Коней, не жінок, відбиваємо.
— Конокради ми, — притакнув той із козаків.
— Горлорізи! — і жбурнув чарку в огонь. — Тю! От на що зійшов чесний козак!
— Ого, ого! — загуло кругом. Бач якої почав! Козацької честі заманулося.
— А заманулося, щоб ти знав. І плюю ж бо я на вас і на погані промисли ваші… Тю!
— А ми на голову твою.
— Тю!
— Тю!
Схопився, як ужалений, і до шаблі. Тамті теж. Двох на двох. Останні і дальше біля огню сиділи, мов поснули. Сидір кинувся у боротьбу:
— Стійте-бо! Стійте! Крові християнської проливати не смій!
— І ти за ним? Ворон воронові не виколе ока. Усі ви кровопийці!
Шах, шах, шах… Одарка відскочила і — до коня.
Насилу повелось Сидорові то шаблею, то словом розділити борців. Але покалічилися до крові і зробилися ворогами до смерті.
— Пощо ви спиняєте чоловіка? Не хоче з вами бути, хай іде, — вговорював Сидір.
— Та хай собі до чорта йде! — відповіли. — Хіба ми кращого не знайдемо, ніж він?
На тім і стало. Трьох їздців скочило в кульбаки і, навіть не попрощавшись з тамтими, з Сидором та з Одаркою, вихопилися з балки. В напрямі Чепліївки пробиралися, пильно вважаючи, щоб не наскочити на яку сторожу. Провадив один, тутешній-таки, що добре знав дорогу. Плавнів трималися, на чисте пиле та на левади не вискакуючи.
— Але як же нам на шведських конях у таборі являтися? — спитав котрийсь.
— Вони так Щвецію бачили, як ти. Шведські коні вже давно в шведській aрмії подохли. Шведи по дорозі нових коней беруть у Саксонії, Польщі і в нас. Отсі ще навіть і не тавровані. Їх хіба по кульбаках та по збруї пізнаєш.
— Кульбаки перед Чепліївкою поскидаємо.
— Не до шведів підемо, а до наших.
— Наші ось на гетьманських оболонях стоять.
— Бачиш, яка луна!
Над широчезними лугами піднімалося руде зарево, ніби десь далеко горіла велетенська пожежа, ніби цілі села палилися.
То союзна шведсько-українська армія, перебравшися через Десну, відпочивала між стартами сіна, що, мов високі будинки, з білого снігу виростали. Гетьман не пожалував сіна. Знаючи, що й так його москалі забрали б, дозволив не тільки для коней, скільки завгодно брати і вози навантажувати, але й палити ним, бо дерева було дуже-то обмаль.
Сіно лиш зверху було мокре, а тим дальше вглиб, тим сухіше, свіжіше і більше пахуче.
І ось по широких лугах ніби жертвенні костри розгорілися, біля котрих грілися шведи й козаки.
Робили скрутлі з пахучого сіна і кидали їх у жар. Літнім теплом і пахощами весняними повіяло понад Десною. Ніби широкі гетьманові луги вітали свого пана з переходом на цей бік.
До того зарева поспішав Сидір з Одаркою і зі своїми трьома новими товаришами.
XXVII
Чим ближче шведсько-козацька армія підходила під Батурин, тим важче Войнаровському ставало на душі.
Ще поки день, поки біля дядька увихаєшся, прикази його сповняючи, поти й часу на чорні думки нема.
Але як настане ніч, як гетьман піде в свою відпочивальню і все кругом заспокоїться, лиш варти перекликуються, лиш іноді кінь який заіржить або заманений вояками пес, задерши голову на небо, жалісно завиє; тоді й кинуться на тебе найусілякіші мислі й обсядуть твою голову, як гайвороння придорожну вербу.
І чого ти не добачив за днини, те побачиш тепер, мов на долоні.
Не лиш минуле, але й майбутнє. Минуле сумне, а майбутнє тривожне. Сумної матері невеселі діти…
Даром ліжко, так дбайливо Кендзеровським постелене, з лебеденими пуховиками, з біллям, що пахло фіалками батуринських гаїв, манило гетьманського небожа до себе. Даром моргала на його хрусталева чарка, налита янтарним вином, тулячися до старої мохом оброслої пляшки, — Войнаровський не спішився на сон.
Краще сидіти біля печі і вдивлятися в жар, ніж качатися по ліжку серед безсонниці.
У світлиці було зимно. Вперше цеї зими затоплено тут нині. Він пильно сухих докидав дровець і думав. Поліна сичали, пускаючи з себе сік, ніби сльози, котрими вони благали в огню милосердя, але цей безпощадно поти лизав їх своїми полум'яними язиками; поки й вони не спалахнули. А тоді й пожирали самі себе.
Отак якась незрима рука й людей кидала у воєнну пожежу. Не один, може, таки і благає пощади в безсердечного бога війни, а не вблагавши, спалахне завзяттям і — згорить. Душа, як з комина дим, поснується вгору, у невідоме, а на паленищу тільки пригорща попелу залишиться. А хосен? Хіба цей, що розігріється піч і в світлиці потеплішає на декілька годин.
Це тепло — то спомин лицарських учинків, пам'ять про славні побіди або про чесні погроми.
Зимно було би людям без лицарського сяєва.
Тому-то, мабуть, і докидає судьба щораз то нові поліна до огнища, котре й не вигасає ніколи, лиш потухає іноді скриваючи в попелищі жевріючі іскри…
Гетьманський небіж не був із найзавзятіших. Його ум радо повертався до книжок, до мистецтва, до культурного життя. Тужив за миром, котрий дає людині розвинути сили духу й зазнати солодощів життя. Часи, коли кождий із нас почуває охоту до лицарських подвигів, коли його фізичні сили шукають нагоди, щоб виявити свою спроможність, лежали вже за ним.
І в походах бував, і з усякими орудками посилав його дядько. Не можна сказати, щоб осоромив себе, але й героєм не зробився, добув добре ім'я, а не голосну славу, хоч би таку, якою славився поміж простим народом Семен Палій-Гурко.
Що Войнаровський доброго не зробив би, йшло на рахунок Мазепи, а йому приходилось гордитися своїм дядьком, а не собою. Мазепа — сонце, а вони його сателіти. Хоч сонце вже й на склоні, за яку годину, може, й погасне, а все-таки всі дивляться на його. А як зайде, хто його зна, може, й темно зробиться на Україні. Може, щолиш тоді усякий зрозуміє тую ясність і теє тепло, що випливали з нього. Войнаровський почував себе покривдженим. З далеких закутин його свідомості стали висуватися усякі сумніви, починалася самокритика вчинків, зводив порахунки з собою. Шукав за тими les bons principes [85], котрі він утратив, через що може бути втрачена не тільки його молодість, але й найкращі літа мужеського віку, які саме переживав тепер.
Спроневірився собі. Душа тягнула його в один бік, а він пішов у другий. Душа бажала собі тихого семейного життя, дружини, дітей, хазяйства на невеликому, але свойому маєткові, а він дав себе заманити славі, осліпив його блеск дядькової булави, почесті, маєтки, значіння. Кинув тихе для голосного, вигідне для блискучого, мале для великого. Одно втратив, а чи друге здобуде? Бог його зна.