Зневіра підкрадалася до нього.
На боротьбу з нею виступало почуття справедливості.
Був по крові найближчим до старого гетьмана. Міг йому правду сказати. Чому не сказав? Орлик хитався, він — ні. А як захитався коли, то тільки в собі, на зверх не виявляв того хитання ніколи. Ніколи не супротивлязся дядькові, радше підбивав його в небезпечному намірі. Невже ж бракувало мужеської відваги, боявся втратити любов гетьмана? А може, надія, що одідичить колись по ньому й булаву, і маєтки, і — велике славне ім'я, осліпила його?..
Світлиця огрівалася, огонь розгорювався, робилося ясно й тепло.
Почуття справедливості побіджувало.
Зрозумів, що вина була по його боці. Добровільно пішов до гетьмана, а раз це сталося, так і відстатися не могло. Забажав великого, так тоді про мале забути годиться. Громадянин узяв верх над приватною людиною, нехай же вона тепер мовчить. Громадянинові треба добро громадське мати на оці. не своє. Не збільшати ж йому і так великого числа тих українських вельмож, що у приваті по самі уші сидять і вилізти з неї ніяк не можуть.
Каганець біля ліжка погас, світлиця тільки відблисками з коминка, ніби легкою загравою далекої пожежі, озарювалася. Войнаровський докинув нових дровець… Кому заманулося історичного життя, хай про щастя особисте забуде. Одного з другим погодити важко… Переходив по черзі щонайважніші появи з історії України і впевнювався в тому. Дорошенко в рішаючий момент жінку спасати побіг. І її не врятував, і занедбаного надробити до смерті не міг.
Забути, забути про себе, бо це одинокий спосіб, щоб не бути забутим… Похилив голову і попав на хитку лінію між явою і сном. Затиралися межі часу й простору. Пригоди з дитячих літ перепліталися з подіями останніх днів. Нагадувалися давні, колишні бажання, щоб батько поїхав собі кудись геть надовго і щоб він міг свобідно бігати, досідаючи, якого йому завгодно, коня. Пригадалося, як перший раз побачив дядька, як приглядався його блискучій булаві і просив, щоб йому таку купили… І сувора бабка Магдалина гладила його по голові, і з Мотрею на Великдень перший раз христосувався. А вчера був в короля Карла на обіді, проти нього по другому боці стола сидів. Королев і так смішно волосся на високому черепі торчало… А Батурин Меншиков облягає.
Пусив волю уяві, і — вона несла його заячими слідами.
Заячі сліди на білих снігах, великих, безконечних, як на Сибірі… Як на Сибірі…
І нараз почув, що мороз перебіг йому по спині. Здригнувся і широко відкрив повіки.
Перед двором почувся тупіт кінських підков, кількох верхових причвалало. Мабуть, поспішалися сильно, бо аж до хати чути було, як сопіли коні.
Щось незвичайного… І нараз захотілося спати. Кинутися на ліжко, накритися з головою і, не дожидаючи новин, положитися.
"Ні. Не годиться. Треба довідатися, що таке". Почуття обов'язку побідило втому. Хотів вийти на подвір'я, але між тим хтось, не стукаючи в двері і не питаючися дозволу, увійшов у його квартиру. Войнаровський глянув. Перед ним стояв молодий козак. В темній світлиці годі було пізнати, хто це такий, бо багрові блиски тільки чоботи його золотили.
Козак був невеличкий ростом, кожушок з футряним, високо , поставленим ковніром закривав лице, чоботи на шведський спосіб, геть поза коліна, сильно засніжені, — більше нічого не завважав Войнаровський. Та що це за сміливість, в таку пізню пору вдиратися до хати, де ночує гетьман! Хто того козака впустив, де була сторожа? Як вогники, займалися й гасли питання.
А може, це підступ який, заговір?
Коли б не те, що боявся розбудити гетьмана, подзвонив би на чуру, а так підступив тільки до загадочного гостя і півголосом спитав:
— Ти хто? Гість мовчав.
— Ти хто? — повторив голосніше і підступив ще кроком ближче, майже лице в лице.
Замість відповіді почувся силуваний регіт:
— Ха-ха-ха!
— Цить — гетьмана розбудиш!
— Ха-ха-ха! Та й налякався пан Андрій!
Пан Андрій?.. Це знайомий голос. І Войнаровський ухопив дивного гостя за оба рамена, силкуючись вглянути йому в очі.
Але гість відвертав від нього голову.
— Що за простацький звичай так нахабно поводитися з людиною? Плі конфіданс, ке ля знайоманс, — руки геть, мосіє Войнаровський!
Голос був хоч змінений, але знайомий. Невже ж це?..
І Войнаровський не втерпів. Обличчя з ковніра, як горіх з лушпини, добув, глянув і аж зжахнувся: перед ним стояла Обидовська.
— Ганно!
— Андрію!
Зніяковіли. Радість, здивування, тривога…
— Ти звідкіля?
— З другого світу.
— Ради Бога, тихіш, бо дядька збудиш. До кого прийшла, пощо?
— До тебе, щоб… — нараз захиталася і мало не звалилася з ніг.
Войнаровський вхопив її на руки і заніс на фотель, на котрім сам перед хвилиною сидів. Не пручалася, не боронилася, давала з собою робити що хотів. Порозтинав щільно защібнутий кожух, поздирав рукавиці зі стулених, мов з леду витесаних рук, вхопив чарку і насилу вливав крізь дрібні, зціплені зуби те вино, що для його наготовив був Кендзеровський.
Гостя все ще не давала знаку життя. Чи з великої втоми обімліла, чи продрогла і в теплій хаті в обморок попала, чи по дорозі на москалів наскочила і ранено її?
Того останнього боявся Войнаровський найгірше. Пальцями по вбранню і по тілі перебігав, але нігде сліду кулі, ані ніякої рани, на щастя, не завважав.
Хотів кликати Кендзеровського, та понехав ту гадку. Гетьманський покоєвий набігався весь день і, мабуть, спить так твердо, що його й добутися нелегко, а до того, хто його зна, може, приїзд пані Обидовськоі треба буде в тайні тримати?
На всякий спосіб незручно, щоб її застали в квартирі Войнаровського, серед ночі та ще обімлілу. Бог вість, які чутки пішли би по таборі…
Засунув двері від сусідніх світлиць і вискочив на ґанок. За хвилину вернув з повними пригорщами снігу. Рощібнув сорочку й натирав снігом груди.
— Ганно, ради Бога, що тобі? — благав, припадаючи до неї.
То снігом тер, то поцілуями розгрівав дрібні студені руки.
— Ганно, Ганнусю!
А вона голову безсило на поруччя поклала, тільки дві хвилі золотистого, буйного волосся пахучими струями поплили.
Від тих пахощів п'янів… Щось забутого, чарівного, навіки втраченого верталося до нього, хтось пісню в його душі співав, від якої збожеволіти можна, хтось дурманом напував його…
Забув про похід, про короля Карла, про дядькову булаву, про весь світ і прилип своїми гарячими устами до її студених. Спинився час, світ оповився блакитним туманом, — нічого не було.
— Це ти, Андрію?
— Я, Ганно, як тобі?
— Добре, краще й не треба.
— А може, тобі ще вина.
— І без вина я п'яна. Стривай, не йди! А то зі мною знову станеться щось таке погане, — полечу кудись. Але ж бо перестрашився пан Андрій!.. Прости!
— Що це її, Ганно! — і знову її уст хотів своїми шукати.
— Ні, ні, досить! Не годиться доброго зловживати, — наскучить.
І гладила його по висках, ніби хотіла впевнитися, чи це він.
— А посивіла тая головка? — питалася.
— Не знаю. В зеркало не дивлюсь. Я не жінка.
— Треба дивитися, Андрію, треба. Наслідник гетьмана Мазепи мусить бути такий гарний, як він.
— Не дбаю.
— Треба, Ганна того хоче. Та чого це в тебе так темно? Невже ж вашу милість навіть на свічку не стати? Так скоро зубожів утікач?
— Чури будити не хочу, хіба дровець до печі докину.
— Докинь, Андрію, докинь, най подивлюся на тебе, чи постарівся, чи відмолод.
— Ні те, ні друге, — для тебе я все такий самий.
— Ах, як же ви легко брешете, мужчини!
— А жінки?
— Ми?.. Як Бог дасть, — і всміхнулася, а разом з нею всміхнувся до Войнаровського весь світ.
Скоренько поправив у печі і знову припав до неї. Вдивлявся в сині великі очі, в би; лиця, в діточу усмішку на устах.
— Чого так видивився на мене, не бачив мене?
— Як ти змарніла, Ганно! Тільки ті очі світяться…
— Як у вовчиці.
— Щось також! Такі великі, гарні, до Мотриних подібні!
Відтрутила його.
— Так йди собі до Мотрі! Для вас що найкраще — то Мотря.
— Ти її сестра.