— На жаль, це правда, — притакнув гетьман. А король, попавши у незвичайну для своєї вдачі говірливість, продовжав.
— Не розумію поляків. Станіслав — їх чоловік, і чоловік гарний, чого ж вони побиваються за тим жеруном і женолюбом дрезденським? Це ж глупість!
— Обстоюють принцип добровільного вибору короля, а не накиненого силою переможця.
— Хай буде й гірший, але власними голосами вибраний, ніж кращий, а чужою протекцією поставлений. Гарний мені принцип! А знаєте, що той, власними вольними голосами вибраний, сказав, почувши, що ціла Польща в огні і в крові, в домашній братовбивчій війні?
— Знаю, його милість король Август…
— Бувший король.
— Пардон, — поправився гетьман, — бувший король Август сказав: гарно, хай собака собаку жере.
— Отож-то й бачите, це його принцип: "Хай собака собаку жере". Ось із-за кого кервавиться Польща! А між тим Станіслав—людина умна й гарна, і якщо йому закинути можна, так хіба те, що він замало жорстокий на теперішні часи.
— Тут, дозвольте собі сказати, votre Majeste [93] не о людину боротьба, лиш о корону.
— Між Сасом і Лещинським?
— Між Сінявським і царевичем Олексієм. Заперечив гетьман, а король аж підскочив.
— Жартуєте.
— Сущу правду кажу. Сінявський не за Августа б'ється, а за свою власну корону. Гадає, що цар за вірну службу нагородить його польською королівською короною, а цар її для свого сина Олексія готує, котрого вважає добрим для Польщі, а невдатним для Росії.
Король задумався.
— Можливо, можливо. Ну, та й гарне ж тісто розмісили ми в отсій пекельній діжі. Нічого. Хай кисне. Виробимо, шоб гаразд людям смакувало.
І знову задумався. Очі його линяли, набирали якоїсь безконечної перспективи, нагадували собою таємничість фйордів, а уста всміхалися усміхом хлопця, котрому сниться якийсь дуже гарний сон.
— Заспокоїться Європа, заживуть люди в гаразді й мирі. і довго-довго не буде ніякої війни, бо скрізь на престолах сидітимуть люди умні і близькі собі думками. Закони будуть подібні до себе, позникають китайські мури перед промислом і торгівлею, народи радо обмінюватися стануть добром і багатствами своїх країн… Але, — додав по хвилині, — нас вже тоді не буде.
— Ваша королівська високість ще молоді, — відповів гетьман.
— Кого боги люблять, молодим беруть до себе, — закінчив король і нараз зірвався з місця. — Пане гетьмане, — почав зовсім другим тоном. — Чому ви мені привели так мало війська?
Гетьман не сподівався такого питання. Яка його ціль? Випередити питання гегьмана, чому король не спішиться Батуринові на відбій? Мабуть, що так. І гетьман, злегка всміхаючись, відповів ласкавим голосом.
— А чому ваша королівська милість не рішилася йти скорше на Україну? Чому не вибрали дороги через Галицьку землю, вона ж коротша і безпечніша. Чому ваша милість пустилася зразу в напрямі Москви, а шолиш довідавшися, шо цар Петро ex consiho генерала Гольца на тридцять миль від московської границі казав край безпощадно палити, завернули на багату в збіжжя Україну? А між тим цар витягнув від мене не менше десяти тисяч козаків у допомогу Синявському, поверх три тисячі пішло до Шереметєва, а стільки ж, і то що кращої кінниці, як з-під серця вирвав і покликав до себе… Чому? Чому? У кожній війні і кождому вождеві можна всіляких "чому?" ставити цілу силу. А одинока відповідь на них це тая dura necessitas, про яку ваша королівська милість перед хвилиною зводили казати. Усяку похибку робимо тому, бо нам здається, що ми її мусимо зробити, а будучність, не розуміючи того мусу, робить нас відповідальними за неї.
Король пильно вдивлявся в гетьманове обличчя. Бліді мрінливі очі боролися з темними і палкими. Оба вони розуміли, що їм треба зрозумітися, що між ними не сміє бути облуди, бо діло яке вони зважилися разом робити, вимагає безумовного довір'я. І король без усякого вступу спитав:
— А листи Тарла до гетьмана Мазепи?
На гетьмана це питання не зробило ніякого вражіння. Він ніби здавна на його ждав.
— Листи, які писав до мене Тарло, один із найдіяльніших прихильників короля Лещинського, і в яких він завзивав мене до скоршого переходу на бік шведів і Станіслава, я нарочно післав був до Москви, щоб відвернути ними увагу царя від моїх факцій з вашою милостею, і велика шкода, що вони не дійшли туди, куди я їх післав.
— Чому ж бо то?
— А тому, що, прочитавши їх, ваша королівська милість втратила віру в мої добрі наміри, гадали собі, що я їх тягну в біду, і минуло декілька днів, заки вияснилася справа. Боюсь, щоб тая проволока для обох нас не мала погубних наслідків, бо нема більшого деспота на світі, як час, а на війні нема нічого гіршого, як припізнитися.
— Ви, певно, маєте свій Батурин на гадці?
— Я маю на гадці свій обов'язок.
— На війні я знаю тільки один обов'язок: побідити.
— А я знаю ще й другий: не дати на поталу своїх людей. Король замовк і задумався. А по хвилині спитав:
— Багато тих людей маєте в Батурині?
— Більше десяти тисяч, гармату, муніцію і поживу для армії вашої королівської милості.
— Так ви, значиться, в Батурин наготовилися?
— А куди ж би?
— Можна гадати, що на другий бік.
— До царя?
— Еге ж.
— Ваша королівська милість обиджають мене такою здогадкою.
— Це не було моїм наміром. Dura necessitas, пане гетьмане, dura necessitas.
— Dura necessitas — це для мене Батурин. Гетьман промовив ті слова таким тоном, що король уважав зайвою дальшу розмову. Подав гетьманові руку. Гетьман обома стиснув її кріпко.
— Розумію вас, — промовив, — і сподіюся, що більше непорозумінь поміж нами не буде. Можете двигнути свої полки, моя армія рушить слідом за вами.
Гетьман випровадив короля і зачекав, поки цей не скочив на Аякса і почвалав так скоро, ніби в його таборі горіло.
Переїжджаючи, зрушував галузки придорожних дерев, і на нього сипався срібнопухий іней.
Небо було синє, світ здавався таким гарним, ніби на ньому ніколи й не було ніякої війни.
Гетьман довго дивився за зникаючим у перспективі королем.
Як вернув до їдальні, Орлик і Войнаровський стояли при столі.
— А Ганна де? — спитав Войнаровського гетьман.
— Я її насилу вговорив, щоб положилася на годинку.
— Приколисав?
Войнаровський облився рум'янцем.
— Ні, дядьку. Лиш намовив, щоб задрімала. Вона ж не спала кілька ночей.
— Брава жінка. Гарні доні вдалися покійному Василеві
Леонтійовичеві… Гай-гай!.. Гарні, та нещасливі… Нікому Бог усього не дає, лиш потрошки… Так… Заки наші двигнуться, мине яка година, а тоді ми нашу Ганну положимо в карету, гарно обтулимо шубами, і поїде з нами… Що ж робити, зв'язав нас Бог з Кочубеєвим родом, мабуть, розв'язатися годі.
Орлик аж горів з цікавості, чим покінчилася розмова гетьмана з королем. Не втерпів.
— Дозвольте, ваша милосте, спитати, чого приїздив король?
Гетьман, ніби не чув того питання, ніби зайнятий був іншими гадками. В комнаті хвилину панувала тишина, чути було, як з дерев осипався іней.
— Чого ти хотів, Пилипе? — звернувся нараз гетьман до генерального писаря. — Про короля питаєш? Король, бачиш, то такий чоловік, що я з ним, мабуть, не розлучуся до смерті. Затям те собі: до смерті.
XXX
Невеличка була армія Мазепи. Як відчислити тих, що не встоялися проти влесливих слів царя і покинули гетьмана та пішли прохати прощення і ласки в чужого пана, то залишилося мало що більше понад три тисячі. Але й тую невеличку силу рушити з місця, хоч би тільки після нічлігу або після короткого постою, не було легко. Козак скрізь свою рідню знайде. Раз, що полки гетьманські за останні роки зійшли цілу Україну здовж і поперек, а друге, що й народ здебільшого не сидів на місці. Війна людьми, як вітер листками, по широкому полі гонить. Отож у якому селі й не стануло би гетьманське військо, скрізь воно розходилось по хатах, скрізь його гаразд гостили, бо й то правда, що краще погостити вояка, ніж мав би він сам розгоститися на обійстю. А від гостини, як від перини, нелегко відірватися.