Нараз голос гетьмана змінився. З лагідного зробився грімким, звучав, як боєва команда:
— Кому в дорогу, тому й час! Йдіть собі геть! Зайців на ведмедя не поведу!
Обернувся, обгорнувся шубою і хотів іти. Але козаки обступили його кругом, незважаючи на вартових, що прикладами хотіли їх зганяти докупи. Почувся кашель, несмілі відривані слова, а то й хлипання соромливе — тихе.
Сміливіші тиснулися до його колін.
— Прости нам, батьку, відійми від нас свій гнів, не проганяй!
— Нікого я не жену від себе, — відповів гетьман, — і нікого воловодом не зв'язую з собою. Кому жахливо триматися мене, хай іде. Не гопака, тропака, козака, не вегері [31] веду вас гуляти, чекають нас бої, опресія [32] велика, ворожа докука з усіх сторін, я не скриваю того перед вами. Сміливих, великодушних, закалених душ мені треба, щоб перетривали те все, не єрепудів [33], не трусів заячесередних. Ось вам віз і перевіз, дітки!
Хтось гетьмана облапав за коліна і цілував окраєць його шуби. Гетьман глянув і пізнав сотника-сміхуна, що так весело забавляв колись ціле товариство за бенкетним столом в новому дворі у Кочубея в Ковалівці.
— І ти, Мручко, тут! — промовив до нього гетьман. — Давно ми не бачилися з тобою. Як твоє здоровля, чи милує Господь все таким гумором? Встань, хай подивлюся на тебе.
Але сотник ніби кліщами тримався гетьманових колін.
— Ясновельможносте ваша, — хлипав, — краще б ти мене по імені назвав, вишкварком, вибрудком, випоротком зінським, мерзотним, ніж маєш по-людському вітати. Не варт я твого доброго слова. Краще б ти мене глемезнув по моїм гемонськім черепі своєю булавою, щоб мені гулі поза ухами понабігали, ніж мені маєш словом своїм добрячим моє собаче серце краяти на дві половини. Єрепуд я нікчемний, гевал, хлопище безтяменне, що послухав ще нікчемніших від себе і хотів, як Петро Христа, відречися тебе. Не відганяй мене від парсуни своєї і посилай хоч би й на Бельзевува самого — а піду, так мені, Боже, дай завтра глянути в ясні очі твої, що піду!
Гетьман підняв його і, сіпаючи за золочений гаплик на грудях, казав:
— От і розжалобився! А я собі гадав, що ти веселість сама, сам щирий сміх. Заспокійся і прийди завтра до мене на обід. Рад послухати твоїх фацецій [34] шляхетських.
Сотник знову гепнувся йому до ніг.
— Що ж тепер з нами буде? — питався крізь сльози.
— Що захочете, те й робіть. — А звернувшися до Чуйкевича, приказав: — Варти зняти, виходу з табору не спиняти, — і подався до своїх покоїв.
Куди переходив, на білі сніги падала від нього тінь — велика-велика.
III
— Андрію, глянь, це ж наша Мушка! — казав гетьман до Войнаровського, побачивши між колонами на ґанку собаку, що виляла хвостом, то припадаючи до ніг свого пана, то підстрибуючи і скавулячи, більше жалісно якось, ніж весело.
— Мушка з Батурина до нас прибігла, вірна, вірна собака!
І гетьман гладив по голові свою улюблену собаку і жалував, що вона така змізерована, гейби тиждень нічого не їла.
— Як дошка — і ноги скривавлені, і на хребті рана. Мабуть, під кулями втікала. Ой, гаряче, мабуть, у моїм Батурині і на Гончарівці!
— Може, дорогою хто до неї стріляв? — замічав Войнаровський, щоб потішити дядька.
— Хто б там нині кулі збавляв, стріляючи собак, — відповів гетьман з ознакою великої турботи. — В опресії президія моя, мій Батурин, а я тут з королем Карлом пактую…
Мушку забрали до світлиці і дали їй їсти. їла, як з гарячки, а тоді поклалася на коврі біля ніг свого пана, зітхаючи важко, як чоловік.
— Бідна, бідна Мушка, — заспокоював її гетьман. — А чому то ми її в Батурині лишили? Невже ж забули про неї?
— Ощенилася якраз тоді і щенят не хотіла лишити.
— Правда, пригадую собі ту трагедію собачу. Вбігла в палату, побачила, що ми збираємося, і не знала, що з собою зробити. Тут вірність свойому панові, а там її діти. Аж материнський інстинкт переміг. Осталася… Багато тепер найвсілякіших трагедій, і не лиш чоловік, але й худобина страждає, навіть лісовий звір. Цілими стадами втікають перед одною армією, поки на другу не попадуть. Вовки, лиси й зайці укупі біжать, забуваючи про свою споконвічну нехіть і ворожнечу.
А по хвилі задуми завважав:
— Аз нами навіть ворог того чуда зробити не може. Він настигає, а ми заодно шарпаємо себе. Втратили звіриний інстинкт, а людського розуму ще не набралися. Посполитому чоловікові я й не дивуюся, бо його і справді цькують, як того звіра у лісі, втікає з одних лабет у другі, з-під кнута та під нагайку, аж доведений до краю біситься і кусає, не дивлячись кого. Але ж старшини! Від їх я більше політичності сподівався, про духовенство й не кажучи. А які вони?
І гетьманові зіниці з жалем глянули на ті суто різьблені, як кам'яниці, кріпко з дуба збудовані данцігські шафи, повні книжок, карт і ритовин, на тії широкі й вигідні пізне-бароккового стилю венецькі фотелі, на дзеркала в золочених рамах, на турецькі коври і французькі гобелени, котрими він, як другі свої двори, так і цей, у Гірках, багато вивінував і з смаком обставив, готуючи, як не для себе, так для своєї родини і для своїх наслідників домівки, гідні володарів самостійної держави.
Треба ж раз опанувати степ і упорядкувати руїну! А хто ж має зробити початок, як не гетьман? За ним підуть полковники, старшини, сіль землі, а там і народ розживеться, засмакує в мирі, добробуті, в свободі та навчиться обороняти їх кріпко й мудро, повсякчасно, а не зривами хвилевими, як розбурхана стихія.
І все те, весь труд життя виставлене було тепер на гаразд; один кид карти і — коли не виграв, так програв. Один кивок злобної руки, і ціла та будівля повалиться, як дімок з карт.
Войнаровський відчував гетьманові думки і не переривав їх зайвими словами. Мовчали, дорисовуючи в уяві ту трагічну картину теперішньої України, котра виринула нараз силою моменту перед ними.
— Так, так. Багато тепер трагедій, Андрію! — почав турботно гетьман. — І навіть матері моєї не пощадив Господь. Ти ж тямиш, що діялося в Києві тоді, як цар велів нову кріпость будувати. Який плач, нарікання, прокльони. Знаю, що й мене не благословили люди, коли їх двори, їх старі сімейні гнізда розмітувано, городи покрито валами, розкішні сади повирубувано, а їх самих, старих городян матері городів наших, попрогонювано безпардонно. А все ж таки не дожидав я того від царя, щоби він матері моїй, ігумені, не дав дожити віку в Вознесенськім панянськім монастирі, що був проти самої Печорської Лаври. Викинув її на Подол, на Житнєє торжище, бо на місці Вознесенського монастиря захотілося йому будувати свій воєнний арсенал. Боюсь, чи тая обидлива зневага не прискорила смерті ігумені Магдалини… Так-то вшанував мене наш батюшка цар! — закінчив гетьман, і на устах його появився гіркий усміх.
Та не на довго, бо його гадки від особистих ураз побігли знову шляхами турбот про народну справу.
— Нема спокою в нас на Україні, а Бог один знає, як я його бажав і як ще тепер бажаю. Не люблю війни, бо це людобойня. А ще в нас, де всі проти всіх воюють.
— Дав би Бог, щоб після теперішньої війни настав тривкий мир, як після великої бурі гарна погода, — зітхав Войнаровський, котрий, хоч і багато молодший від дядька, також не дуже-то любив воєнне діло, а більше смакував у гарному і вигідному життю в часах мира.
— Дав би то Бог, — повторив гетьман, — щоб наш народ, повний буйної сили, ємкий, палкий і вельми даровитий, ступив раз на шлях правильного розвою. Але, мабуть, я цього не доживу, і це мене найгірше болить, мій сину. Зійду до гробу в кервавій кереї, а моїм бажанням було правити більше clemetia et benignitate quam armis [35]. Та Бог не дав.
Сказавши це, потонув у гадках.
І Войнаровський бездумно не сидів, але, мабуть, думки дядька й небожа не одними шляхами блукали. Гетьман, старий і досвідчений муж, мав у душі тую вирозумілість і прощення для хиб і прогріхів одиниць і загалу, яких годі було вимагати від молодого шляхтича-козака, котрий гостро, хоч, може, й справедливо судив людей, недолюблюючи, зокрема, бурливого і своєвільного поспільства. На його то спихав він усю відповідальність за політичні невдачі наші, не добачаючи тих безчисленних промахів, сповнюваних вождами й провідниками рухів, бо не розбирався у складному політичному питанню цілої східної Європи. З легким відтінком докору у голосі спитав свого дядька: