Треба було поспішно вертати назад до найближчого хутора, в якому можна б було дихнути свіжим воздухом і побачити живих людей, бо там — там були самі тільки трупи, там здавалося, що всьому життю на світі прийшов жахливий кінець.
Але що дивуватися жіноті, коли й найсильнішим мужчинам дальше їхати робилось невмоготу.
— Ваша милосте! — благав Орлик. — Вертаймо! Там морове повітря.
— Кому суджено жити — не вмре, — відповів гетьман, зупиняючи коня. Наслухував хвилину, а тоді повернув управо, через великі сади. Розкішні дерева, поторощені кулями Ч спалені огнем, торчали недотлілими пнями, як поруйновані хрести на могилках.
Вітер віяв від Десни в напрямі Сейму, забирав сморід з городу і ніс його за ріку, на широкі поля.
Їхали за вітром, де не так дуже було той гнилий сопух чути.
А все ж таки не один з молодших козаків, коли б не страх, що покаже себе м'яким, давно завернув би з дороги.
Перед гетьмановим почотом бігли лазаретники, цілі в обдьогченому міховинню, поляпані негашеним вапном, і прочитували дорогу.
— Бачиш! — звернувся гетьман до Войнаровського, наближаючись до базару. — Бачиш, тут уже хтось був.
І дійсно, трупи і недопалені кістяки не лежали поперек вулиці, хтось їх повідсував набік і поскладав рядочком, ніби приспособив до похоронів. Але місцями валилися останки стін та димарів високих і присилували небіжчиків цеглою, вапном і жужелицею.
Так хоронили хати своїх колишніх мешканців. Ненарушеної домівки годі було доглянути. Скрізь звалища, купи трузу, скрізь руїна, як море, з котрого останки дворів і всіляких будинків знімаються, як кадовби бурею розбитих кораблів.
Тільки ратуш, в якому містилися городські канцелярії і де збиралися лавники на раду, краще зберігся. Мабуть, охороняли його, заки винесли книги й папери. З вежі тільки сам шпиль знято. Але ж тая вежа! Знімалася вона верх будинку трьома дерев'яними поверхами, як дзвіниця. Над кождим повершем був невеличкий дашок, а під ним гарно повирізувані підпірки. Замість них торчали тепер одна біля другої, мов на шнурок нанизані, головки діточі. Заходяче сонце золотило їх, сяєвом опромінювало тих мучеників малолітніх.
Треба було дійсно антихристової уяви, щоб придумати таку пекельну архітектуру і треба було заїрського завзяття, щоб підносити кожде поверша, кругом його укладали дітей, а тоді пригнічували їх тіла.
Діло мистця хвалить…
Гетьман глянув і закрив очі рукою. Голова його похилилася, угнулися коліна, ніби великий біль придавив його і весь гетьманський почот до самої землі.
І вчинилася тишина велика, тільки ворони крякали і по садках вили голодні вовки.
XXXV
За той час, як козаки кинулися розбирати страхітну вежу, гетьман пустився до замкових руїн.
І тут настільки вже прочищено доріжку, що не треба бул" переступати крізь трупи і перескакувати калюжі крові.
Лягали вечірні сумерки, ніби якась блага долоня покривалом сірим заслонювала жахливий образ.
Перед входом до замку гетьман зжахнувся, — побачив живого чоловіка.
Був це дідусь, може, його однолітець, ростом і будовою тіла подібний до нього. Стояв без шапки, одну руку за пояс заткнув, другою шарпав вузький, невеличкий вус.
Гетьманові здавалось, що себе в зеркалі ночі побачив. Аж почув людський голос і заспокоївся. Дідусь здоровив його.
— Ти хто? —питався гетьман.
— Я тутешній.
— Воскрес із мертвих?
— Бог оставив мене на свідка каїнського вчинку.
— Що робиш?
До ладу доводжу руїну.
— Звідки сил береш?
— Із серця.
— Самарятянине благий, подай мені свою долоню.
— Трупами її чути, бо я трупи гребу.
— Віднині мої люди тую працю робитимуть, а тебе я заберу в Бахмач.
— Спасибі, не поїду. У мене в замку лазарет.
— Лазарет?
— Будь ласка, ходіть і подивіться.
Пустилися в замкові звалища, і гетьманові все ще таки здавалося, що то не дідусь перед ним іде, а сам він, гетьман. Непевний був, чи не потьмарилося йому в умі.
Аж провідник відчинив цвяховані двері і впустив гостя до просторих хоромів, у яких звичайно перебувала гетьманова прибічна сторожа, граючи в кості або забавляючись піснею, музикою і танцями. Там тепер на дубових лавках попід стіни і на соломі на землі щось ворушилося, зітхало, постогнувало.
Гетьман тер рукою чоло. Ніколи ще не почував себе так ніяково, ніколи не стояв на такій хиткій межі між дійсністю і хоробливими примарами.
— Що за люди? — питався дідуся.
— Тутешні. Я їх з-під звалищ добув і лічу, а вона помагає.
— Вона? — спитався гетьман.
— Вона, — відповів дідусь і показав рукою на жінку, що кінець хоромів поралася біля якоїсь постелі.
На кабиці горів огонь і розкидував мерехтливе сяєво на бліді обличчя, на голови, пов'язані білим полотном, на руки напухлі, що безсило лежали на ослонах.
Гетьман звільна проходив поміж, тими людськими тінями, біля деяких присідав, балакав шепотом, щоб не будити сплячих, потішав і обіцяв, що про них не забуде, що відбудує їм зруйновані оселі і свій вірний Батурин двигне з теперішньої руїни.
Так перейщов цілі хороми, аж до тої жінки, що помагала дідусеві в роботі.
Глянув і прошепотів:
— Мотре Василівно!
— Пане мій! — відповів голос — тихий, мов позасвітній.
* * *
ЧАСТИНА ДРУГА
БОЇ
Вечір конав у сутінках сірявих.
Надходила ніч.
Великою чорною долонею затирала обриси предметів і злизувала останні краски.
Гетьте, багрові відблиски сонця, геть, жовтувате мерехтіння не обірваних ще вітром листків!
А ти, річко, не смій пишатися ні переливами срібла плавкого, ні шелестами шовків павутинних. Вони нагадують мрійливість безконечного неба і загадочність недосяжливих морських глибин.
Геть!
Хочу порівняти доли й гори, корчі й тополі, хочу повигладжувати стежки, котрими добро і зло походило, хочу уявити собі передбуття і почути передсмак існування…
Геть!..
Вузенька жовтувата смужка, що після заходу сонця відрізувала далекий батуринський краєвид від ще дальшого неба, затиралася. Гасли останні червонуваті цятки, що перед хвилиною багровіли на верховіттю дерев, мов шматочки скреплої крові, якою аж туди плював конаючий на ножах Батурин, — ставало синьо, фіолетно, чорно.
Ніби вітер всі дими з погорілля на широкі доли здмухнув, ніби сажою притрусив весь простір… Темно…
Аж нараз місяць виринув із темряви.
Не як човен із моря випливав, а як опир голову з-поза обрію показував, пузатий, червонуватий, ніби крові людської обпився.
Це не той місяць, що до нього пісня зітхає, а цей, від якого діти зриваються зі сну і сновидами на ціле життя стають.
Як же він тяжкувате вгору знімається, ніби глянути на цей шматок землі боїться, який він так любовно своїм сяєвом пестив, мерехтливим промінням обсипував, мріями жемчужив, вічними бажаннями різьбив, щоб нігде, нігде на широкому світі не було краще, як тут…
Аж нараз ось що…
* * *
На руїні смолоскипи горіли. Стужу й пітьму червоним надихом розгрівали й розсвітлювали.
Але пітьма відчиняла ненаситний рот і проковтувала світло й тепло.
Багрове сяєво совгалося по людському вбранню і розливалося по обличчях. Люди примарами сновихались.
З обозних возів поздирали шкуряні буди й пошили собі одяги страховить, щоб відділити своє живе тіло від дотику гнилого труп'я.
Димом люльок проганяли сопух, від якого тьмарилося в умі. Горілкою підбадьорювали себе, бо навіть найсильнішому млісно робилося на серці.
Навіть ті, що самі колись на боєвищах порубані й постріляні між трупами лежали, невблаганній смерті зазираючи в очі й останками сили від хижої птиці відганяючись, навіть ті здригалися тепер.
Найжахливіші картини, які перед ними малювали батьки й діди, розказуючи про Хмелеві бої і про лихоліття руїни, линяли й вибілювалися тут, як хусти зі смертельної постелі…
— Такого ще очі людські не видали.
— Чортове діло.
— А Бог же де?
— З чортом змагається.
— Змагається, а народ терпить.
— Сила орудує світом, а для слабості смерть.
— Буря і найсильніші дуби лама.
— Чорт його зна, що воно таке. Не життя, а страхіття одно!
Розмовляючи реченнями відривистими, добували поторощені кадовби людські, тіла без голов, голови без тіл, обкервавлені, обсмалені, ніби тут вовки й гієни з цілого світу збіглися й бенкетували, поки сто громів не вдарило між них й не розігнало їх на чотири вітри.