Гетьман зжахнувся.
— Мотре Василівно, що ви це? Вам не личать такі слова. Ви жінка, прегарна жінка.
— Цитьте! Коли б ви бачили, що тут з гарними жінками творили! Ні, ні! Не нагадуйте про красу, про добро, про кохання, забудьте, що вони є на світі! Надто вже добрі були ми, — і що нам за це? Земля наша — толока повсякчасна, жировище звірів, а звірі доброго слова не розуміють, вони огня і заліза бояться. Треба нам бути палкими, як огонь, і гострими, як меч…
Гетьман з острахом дивився на Мотрю.
— Лишіть це нам, мужчинам, а самі останьтеся такими, як були. Ненависть тільки нівечить, а творить любов.
— Ха-ха-ха! Багато вона натворила, — відповіла Мотря, показуючи рукою на вікно.
— Так, справді, — притакнув гетьман, — ненависть поборола любов, але тільки на час, бо любов усе ж таки сильніша від злості. Вона відбудує руїну. Самі ви перед хвилиною сказали, що чоловік з землі і з неба. З неба ненависті бути не може, вона з землі, — може, з пекла, а любов з неба, і невмируща, як воно.
— Нам треба земної любові, Іване Степановичу, не небесної. Треба нам зродити й виховати покоління нове, сильне і невгнуте. Не співати нам про плакучу березу, не скиглити чайкою над колискою дитини, не грати на розбитих бандурах, а змалку привикати до бренькоту шабель і до гуку гармат. Жахливе, невблаганне, грізне те наше українське життя! Про Берестечко співаємо й досі, а про Конотопи забули.
— Про Конотопи забули, — повторив гетьман і поник головою.
І щолиш тоді побачила Мотря, що голова та вже не таха чорна, як була донедавна. Ніби інеєм припорошило її. І не так гордо трималася вона невгнутих рамен. Ніби тягар великий принизив її. Побачила це Мотря, і на устах, що перед хвилиною ненависть проповідували, появилося спочуття. Не бачив, але відчув його… Пригадалася Ковалівка й Бахмач, пригадав собі, що після смерті матері не має ні одної жіночої душі, перед котрою міг би розкрити своє серце, — але разом із тим прийшло на гадку, де він тепер.
Не міг скрити тієї бурі, що бушувала в ньому. Руками голову стиснув:
— Мотре! Мотре!
Мотрі мороз пішов по спині.
Це говорить він, в якого руках майбутнє цілої країни, і в такий мент, як нині!.. Як він сміє бути слабим?! Хотіла йому це сказати — просто й безсердечно, хотіла кричати, щоб не виявляв себе другим, ніж був тоді, коли вона його полюбила.
Але почула, що любов побіджує її.
— Іване Степановичу, — проговорила тихо, — важко тобі?
Не знімаючи очей, відповів:
— Важко, як ніколи.
Мовчали. Крізь вікна долітав скрегіт заступів і гомін козаків-гробокопателів. Ворони з дерев на дерева пролітали, кракаючи злісно, що люди добичі їх збавляють. Вони ж сестри війни, це їх жир! Пощо трупів загрібують у землю, пощо бідних птиць поживи збавляють? Зима надходить, жорстока, люта зима…
Мотря чула, що гетьманових слів без відповіді оставити не може.
— Гадаєш, Іване Степановичу, — почала, — що мені легко?
— Того я, Мотре, гадати не можу. Але не знаєш, як відповідальність гнітить.
— Хто її приняв на себе, хай страдає. Пора привикнути до цього, — відповіла.
— Знаю. А все ж таки я тільки чоловік. Не осліп і не оглух. Бачу, що діється, і чую, що тут діялося, Мотре. Не здержу я!
— Мусиш, — крикнула, — мусиш! Хоч би валився світ, хоч би всі трупи з гробів повставали і казали: "Вертай!" Цей шлях судилося тобі пройти. Не колотитися нам довіку, як отарі загнаній в огорожу і батоженій страхом. Ми народ, а ти провідник його. Одна смерть може тебе спинити. Але я чую, що вона ще далеко.
— Своєї смерті не боюся, Мотре, а страшно мені, щоби не вмерло діло.
— Велике діло не вмирає ніколи. Поховаємо трупів, нове життя добудемо з руїни. Хоч як ми у Ковалівці прочищували стежки, а трава все-таки виростала… Люди ж сильніші від трави.
— Правда твоя. Та подумай, Мотре, яке покоління виросте з нинішньої жахливої днини? Батьком його буде страх, а матір'ю покора, — покоління рабів.
— Вбий рабство доостанку. Без пощади, без милосердя. Чим більший жах, тим тривкіша пам'ять. Замовкне голос Петровий, а зойк мордованого Батурина лунатиме крізь століття. Правнукам причується колись, як мордували їх предків.
Гетьман очі на неї підвів.
То не колишня Мотря стояла перед ним, а видиво якесь. Тамта тягнула до себе, приманювала, як молодість, як весна, сп'янювала, чарувала, а теперішня поневолювала, побі-джувала, як Немезіс, як фурія, як світовладна конечність.
— Ти страшна, Мотре! — сказав і закрив рукою обличчя.
— Страшна, як доля України, — відповіла.
Мовчали, але чули, що це не мовчанка, а лиш розмова, на котру слів немає.
Заскрипіли двері, і гетьман побачив пару вірних очей.
— Увійди, Кендзеровський, — сказав, і гетьманський покоєвий спинився біля порога. — Що нового?
— Нічого. Ваша милість, може, повечеряти зволять?
Мотря зірвалася з місця.
— А це куди? — спитав її гетьман.
— До моїх недужих. Дідусь не дасть собі ради з усіми. — І вийшла.
Кендзеровський розставив похідний складний стіл, добув із ящика срібну посуду і накладав на тарілки страву.
— На Гончарівці був? — питався його гетьман.
— Збігав, милосте ваша.
— І що?
Кендзеровський мовчав.
— Камінь на камені не остався, правда?
Гетьманський вірник не хотів кервавити серця свого пана.
— На Гончарівці Мручко зі своїми людьми порядкує, — промовив.
— А в Бахмачі?
— Бахмача не спліндрували.
— Хоч оден дах мені над головою лишили.
— Не вспіли зруйнувати, милосте ваша.
— Не вспіли. А пана Чуйкевича бачив?
— Пан канцелярист Чуйкевич у Бахмач поїхав. Сподіюсь, що надбіжить звідтіль, щоб рапорт вашій милості здати! Колотяться старшини.
— Ще й тепер? Після того, що в Батурині сталось? — І гетьман підступив до вікна, щоб затаїти своє збентеження.
Дивився на Сейм, що серед темряви виблискував ледом рудим від луни. Бачив не раз цей широкий і далекий краєвид, замкнений, ніби рамою, розкішне різьбленою, хуторами, гаями, банями церков і вежами дзвіниць. Як було дивитися серед ночі, то хоч би яка темрява, а по хуторах і селах світилося, ніби домівки людські на Батурин гляділи. А тепер там темно і глухо. Весь край лежав, як мрець на марах.
Нігде й сліду людського животіння…
Про гунів і татар розказували колись, що куди вони пройдуть, там і трава не поросте більше.
Мабуть, ми даром всю вину за зруйнування нашої першої держави на татарву спихаємо. Тією заслугою мусять вони поділитися з нашими північними братами… І гетьман думками став пробігати криваві стежки нашого минулого від року 1169-го аж донині, від першої руїни Києва аж до зруйновання Батурина.
Кендзеровський, не сміючи переривати цих думок, висунувся безшумно з кімнати.
Увійшла Мотря, а побачивши гетьмана в задумі, хотіла й собі податися назад.
Але гетьман відвернувся від вікна і підступив до неї:
— Мотре, ви не дорожите собою.
— Я?
— Ви. А так не можна. Чоловік не живе двічі.
— А мені, Іване Степановичу, якраз бачиться, що я вже не раз жила. Як руйнували Київ, як вічовий дзвін у Новгороді з вежі на землю злітав, як у Переяславі договір заключали, — скрізь була і бачила багато. І знов буду і знов не одного надивлюся, аж наскучить.
— Ви перетомлені, Мотре Василівна. Ваше тіло виснажене, і дух буяє позасвітними шляхами. Не годиться з дійсністю поривати зв'язків.
— Це моя дійсність, Іване Степановичу. Такою мене Господь создав. Не моя вина. Я хотіла другою бути… Ви знаєте, як я хотіла… Змирилася перед життям, каялася гордості прежньої, бажала стати послушницею волі Господньої по законам церкви і по звичаям нашим. Та Бог не дав. Як москалі Батурин брали, я знов непритяменною зробилася, страшною, як ви самі зволили сказати.
— Забудьте, Мотре, забудьте! Треба і про тіло дбати. Стали, як снасть. Кращих у домовину кладуть. Бачите, я вас просив, щоб їхали за Десну. Не переживали би того, що не для вас.
— А для тих, що їх тепер ваші козаки гребуть?.. То вони мали страдати, а я ні? Справедливо це?.. Всі ми діти тої самої землі, одні — її кість, а другі — сіль, але коріння одного. Я не жалую, що з вами не пішла. Сто ран прийняла я тут і сто разів конала. Гадаєте, Батурин заснув і не розбудиться увіки? Ах, ні! Він у моїм серці живе і не сконає ніколи. Скільки разів відживу я, і він оживе зі мною, аж воскресне воля, і і розточаться врази її, і побіжать от лиця її ненавидящі її.