Полтава – Богдан Лепкий

— А мій покійний синок, ще йому й сімнадцята весна не процвіла, як і каже до мене: "Благословіть мене, тату…" — "А то куди?.." — питаюся. А він: "Світу розглянути і слави пошукати піду…" — "Рано, синоньку, — кажу. — Підожди, сили й розуму при мені наберися…" Не послухав, пішов, — і тільки я його бачив. Кажуть, у першій сутичці, як нетля на свічку, на ворога полетів, тільки руками сплеснув і з коня повалився. Куля в голову влучила. І де ж та його слава?.. Марнується народ, а нам, бачиш, треба би в землю рідну вкорінитися, щоб відпір ворогові дати. Не розуміємо того. Дикеє поле наша земля, толока — от що. Що-будь, і спалахнемо, як степова пожежа, а прийде дійсна потреба, і сили в нас нема.

Другі півні співали. Огонь у печі догасав.

— А може, тобі хочеться спати? — питався дід.

Мручко заперечив.

— От бачиш, і в тебе спокою нема, хоч який ти здоровий на око. Мабуть, сотнею своєю журишся, а може, й ще чим.

— Сотня в мене певна.

— Нема нічого певного на світі, мій синку. Навіть рідні діти непевні. От і моя Тетяна. Здавалося, з розумом дівка. А диви, злигалася з дячком, з цапиною борідкою, і — пішла. Нині попадя з неї, але яке її життя? Знаєш, які-то в нас тепер попи настали.

Ці слова пройняли Мручка якоюсь невідомою йому тривогою. Його сотня за Райгородом під самим гайком стояла, за козацьким і шведським табором, бо одною з певніших числилася.

Мручко недалеко гетьманських .Возів тримався, а тепер нараз побоявся за своїх людей. Чи не сталося з ними щось погане? Царські післанці швендяються кругом, чи не переманили його козаків до себе?

Зірвався, підперезав кожух поясом, дідові низько поклонився.

— А то куди?

— До своїх людей іду.

— Гм:.. Добре робиш. Ночі не доспи, а обов'язок сповни, якщо приняв його на себе. Надумувався хвилину.

— Знаєш що? Я також піду з тобою, і так вибився із сну. Може, собі молоді літа пригадаю.

Пустилися найкоротшою дорогою. Дід провадив, а Мручко подавав кличі вартовим, своїм і шведським. Ше раз до возів заглянув, а впевнившися, що будинок зачинений і вартові не сплять, поспішав до своєї сотні.

Дід, хоч старий, дотримував кроку. Ще й прибалакував.

— От і час який непевний. То мороз, то відлига. Ніби сам Бог хоче, щоб люди у хаті сиділи. За який тиждень прийдуть такі морози, яких ще й не було.

— По чім міркуєте?

— Ще ніколи хрін так глибоко в землю не вліз, як сього року, а вже як він морозу боїться, то недобре.

— Хіба хрін знає, чи буде мороз?

— Воно всьо знає, — відповів дід, показуючи рукою довкола. — Світ і Бог — то одно. Тільки чоловік відірвався від нього і вже тепер нічого не знає. Надто ми на свій розум покладаємося, синку, а Бог дивиться з неба й каже: "Ну-ну, побачимо, куди-то ви зайдете".

По хатах світилося. Райгородці козаків гостили. Хоч приказ був, щоб скоро спати йти, бо завтра знову похід, так мало хто приказу того слухав. Шведи теж здебільшого біля огнищ сиділи, грілися і розказували собі свої пригоди. Кождий пережив їх стільки, що на сотню літ стало б. Були вдоволені. Багатий край давав їм запоруку, що голодувати не будуть. І народ поки що не ставився до них погано. Лучалося навіть, що люди за хліб або за горілку грошей не хотіли брати. Мручко з дідом не наближалися до гуртів, поспішали.

— Кажеш, що твоя сотня біля гайку, так тоді підемо туди, — і він повернув біля старого цвинтарища. — От їм, — казав, показуючи на могилки, — їм то найкраще. Заспокоїлися. Пережили своє, а про решту не дбають. А ми з тобою, сину, побачимо ще не одно, ой, не одно таке, чого я навіть ворогам своїм не бажав би, — і перехрестився. — У Лебедині наших на муки беруть, — додав шепотом, аж мороз Мручкові пішов по спині.

Минули цвинтар і побачили кілька огнищ на полі. Мручко зрадів. Сотня стояла там, де він її лишив, значиться, нічого поганого не сталося з нею. Коло огнищ грілися козаки, вартові стояли на чатах. Подав клич, і підійшли до найближчого огнища.

— Що нового? — спитав Мручко.

— Усьо гаразд, тільки пластуни наші кажуть, що за лісом непевно.

— Москалі?

— Мабуть, вони, але ми без приказу вашої милості нічого не починали.

Мручко розв'язав свій мішок з прокльонами, але пригадав собі, що біля його дід, і замовк.

— А все ж таки, — почав по хвилині, — коли непевно, так треба впевнитися. Дванадцятьох бувалих і стільки молодиків піде зі мною.

— По приказу?

— Ні, на охотника. Але тих, що сплять, не будити.

— Кінно?

— Авжеж, що не припішено. Конем і напирати гаразд, і втікати теж непогано. Дідові мойого булана подайте, я на гетьманського сяду. Тільки без зайвого крику, тишком-нишком, щоб звіра в лісі не збудити…

Вже на конях сиділи, коли Мручко прикликав до себе підсотенного.

— А ти, пане-товаришу, — приказував, — тримай мені сотню кріпко в руці. Варти часто зміняй, бо на морозі неважко вснуть, а сам поки не верну, будь на ногах. Старайся!

Підсотенний притакнув.

— Як почуєте декілька стрілів, так це ніщо. Аж тоді, коли б виникла сильніша пальба, сотню на ноги став і за мною іди. Переїдеш долину, під лісом повернеш уліво, об'їдеш його, а там знатимеш, що робить. Оставайся!

— Бувайте! — і невеличкий відділ щез у темряви Прямували поперек долини від гайкові. Дід їхав біля Мручка на самому переді, бо Мручко не любив посилати стежі. Казав, що хто веде, той і на переді їдь, а на чужі очі не здавайся, бо чужими руками тільки жар добре загрібать.

— Грішне діло війна, — почав дід, — а все-таки тягне.

— Тягне вовка до лісу, а козака до бою.

— Навіть гадина кусає, як наступиш на неї. Тільки й нашого виправдання, сину. Дав нам Бог землю багату, та безборонну. Може, й простить гріха, що боронимо її. А не вборонимо, то розвіє нас доля, як жидів або циганів, по світі. Не маєш кореня в землі, так лети, як сухий листок. Горе безземельному чоловікові!

— Горе недержавному народові! — додав Мручко, стягаючи нараз зубилами коня. Кінь став, валка спинилася вся. Не тільки люди, але й коні притаїли в собі дух. Жаден козак шаблею не бренькнув, жаден кінь не заіржав, бо козак і його кінь — це одно. Хоч ліс шумів, Мручко почув легкий шорох у корчах, ніби вуж туди переліз. Не надумуючися, скочив. За ним пустилося ще трьох козаків, а інших він спинив рукою.

Недалеко прийшлося гнати. Кроків кількасот від узлісся, в напрямі долини, як хорти зайця, обскочили двох московських пластунів. Закинули їм на шиї аркани, і почався допрос. Зразу крутили, але Мручко вмів з ними говорити.

Виспівали все. За ліском сотня москалів стоїть, один з тих численних відділів, що мають шарпати ворога й не давати йому спокою. Де більша сила, того сказати не вміли, лиш цілували хрест, що зроду не бачили ні царя, ні Меншикова, ні жадного з високих "оноралів". І не з доброї волі до козацького табору підкрадалися, а лиш приказ такий дістали.

Мручко казав їх взяти межи коні, коні відвести в ліс і оставити під охороною кількох козаків.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: