Полтава – Богдан Лепкий

Дід все ще порався біля Сидора, перев'язуючи його рани і смаруючи їх мастями.

— Чув, діти, чув, — відповів, перериваючи свою роботу. — Як кому на роду написано, так воно й станеться. Інший і на порозі ногу зломить, а другий з дзвіниці впаде — і нічого. Один ціле життя проживає, ніби він тільки й робив, що від колиски до труни мандрував, а другого життя — наче якась до правди не подібна казка. Будете ви, дітоньки, тую казку дітям своїм розказувати, бо, як бачу, призначені ви для себе.

Одарка підняла очі до неба:

— Дав би то Бог милосердний.

— Мабуть, що дасть, коли вас при життю зберіг, — відповів Мручко. — Та ж не раз, десять разів у ваших пригодах вмерти було можна. Брава ти дівчина, Одарко, і не сором мойому Сидорові, що зв'язався з тобою. Я й сам… — почав, але тільки рукою махнув. — Де-де-де! Куди куцому до зайця… Розказуй дальше, а Сидором не турбуйся, бо він у добрі руки попався. Не треба кращого лікаря, як бувалий, старий козак. Вигоїть він його на дух, а в м'ясниці і під вінець.

— Не маю я надії, — з жалем відповіла Одарка.

— Чому?

— Бо Сидір, як лиш очуняє трохи, так зараз за вами, пане сотнику, побіжить.

— Не прийму, їй-Богу, не прийму! Як же так, таку гарну дівчину мати і не вженитися? Сидір діло за десятьох зробив, заслужив собі на відпочинок. Не всім же гинути на війні, треба, щоби хтось остався в живих, дітей плекать. А з вас буде, як бачу, гарна пара… Не журися, розказуй, як то ви через тую Десну втікали.

Одарка підійшла до постелі, поправила подушку Сидорові, а впевнившися, що він спить, почала шепотом:

— Вже здавалося, тільки конем добре попри і в табор ускочиш, як отеє з двох боків наскочили вони.

— Москалі?

— Цареві люди.

— Обпали вас, як пси діда біля попових воріт, ну і що?

— Нас кількоро було, оборонялися.

— Доброго їм чосу дали?

— Кількох коміть головою повалилося з коней.

— Так це райтарі були, може, й німці?

— Мабуть, що німці, бо билися крепко.

— Хоробрий народ, не те що царєькі гевали. Продовжай.

— Отож, як приперли нас так, що вже ніякої надії не було, Сидір кинувся у Десну. Наші коні легкі і по леду бігати звичні, помчали, як хорти.

— А вони?

— Були на пасених конях і зазброєні тяжко, а до того, не шульнули одинцем, як ми, а цілою валкою на команду зіскочили з берега, — лід тільки хрусть, а що далі було, того ми й не бачили, бо гнали, як вітер, добиваючися до другого берега, як до спасення.

— Бог поміг, — завважив дід, а Одарка розказувала дальше.

— Та щолиш на другому березі почалася наша біда. Кого стрінемо, блідий, як смерть. Аж зубами дзвонять, так москалів бояться. І не думай, щоб тобі яку поміч дали.

— Кождому життя миле, — завважав дід.

— Кождий його, як потопаючий соломинки, тримається, — докинув від себе Мручко.

— Сидір тоді до мене, щоби я до Гірок вертала, до Векли.

— А ти не пішла?

— І не піду від нього, хоч ви мене і бийте, — відповіла рішучо.

— Отеє тобі й кохання! — аж крикнув Мручко. — Може, ви, діду, яке зілля знаєте, щоб помолодіти? Та дівка, їй-Богу, варта, щоб із-за неї чортові душу записать.

— Тут тобі і чорт не поможе, — відповів, усміхаючися, дід. — Це така дівка, що й смерть коханням переможе.

— Так годі, — махнув рукою Мручко, — вдоволимося, мабуть, дивлячись на їхнє щастя. Розказуй, дівчино, дальше. Так ви, значиться, знову Десну переходити.

— Авжеж, тільки не в тому самому місці, а там, де шведи мідяний міст будували.

— Мідяний міст? — здивувався дід.

— А так, — пояснив йому Мручко. — Міді й заліза у шведів велика сила, й звідти їхнє багатство. Чудову збрую готовлять, — додав і аж облизався.

А дід на те:

— І в нашій землі чимало всякого багатства, тільки люди не добралися до нього, бо нема як. Все лиш б'ються і б'ються. Другі народи багатіють, а ми кров'ю напуваємо землю.

— Колись і в нас великі багатства були.

— За князів, як через Київ купці з далеких країв проходили, а відколи більше морем плавати стали, відтоді ми й збідніли.

— Морська дорога легша, тому-то й розбагатіли італійці, німці, англичане й шведи. А Київ зубожів.

— Не зубожів би він, коли б не нападали чужинці, а ми, замість обороняти рідну землю, гризлися, мов собаки. Що то на других нарікають, коли самі ми тому винні.

І вони стали згадувати про свари й чвари, котрими так багата наша минувшість. Ніби з важких гріхів сповідалися.

— Честі лицарської не знаємо, — гарячився Мручко, — а без лицарської честі, яка тобі війна, яка побіда? На лицарській честі сила армії стоїть, а ми вождів своїх ворогам у руки давали, щоб власні голови спасти, і яка тут тобі честь?

Дід притакнув.

— Гадаєте, старого Хмеля татари під Берестечком пірвали? Сам він утік, бо боявся, щоб і його не дали ворогам на поталу. Та що тут згадувать, краще розказуй ти, дитино.

І Одарка розказувала, як над Десною вони зустрілись з невеличким почотом якоїсь пані, що до гетьмана поспішала.

— Це Обидовська, — пояснив Мручко. — Вона тепер у нашому таборі. Це ви, значиться, і допомогли їй переправитися через Десну.

— Сидір допоміг, — підхопила Одарка. — Як до гетьмана, каже, та ще якась його родичка, так неминуче пособити треба. Їдь, Одарко, з нею, а я тут з моїми хлопцями москалів забавлятиму.

— А ти не схотіла?

— Ні, кажу, де ти, там і я, і лишилася. Панія на конику шпаркім лиш шульнула на лід, а тут вже і москалі наздігнали нас. Та й почалося! Господи милосердний, це ж був бій! Не раз чула я оповідання про козацькі бої, але гадала собі, от переборщують козаки, щоб похвалитися, аж і на власні очі переконалася, що ні. Не лиш люди стиралися з собою, але й коні кусали себе, гризли, аж страшно було дивитися.

— А ти?

— Що я! От оборонялася, як уміла, але Сидір, так цей по-лицарськи бився.

— З Сидора славний козак буде, — притакнув Мручко, але зараз-таки й поправився. — Тільки ти, чуєш, не пускай його від себе, бо хто мечем воює, той від меча й гине, і лиш до часу збанок воду носить.

— Поки його по мід не пішлють, — жартував дідусь.

— Отож-то я й рад би свого Сидора по мід післать, — підморгнув Мручко. — І що дальше?

— А що ж би? Наших все ж таки перемогли. Ворог, гадаю, вдесятеро сильніший був. Пов'язали нас… — насилу вимовила і повернулася до вікна, щоб не бачили, як плаче.

Мручко і благий дідусь не розпитували, що було дальше, бо тяжко скатований Сидір ранами своїми краще всякого оповідання балакав. Козаки розуміли тую мову. Заспокоювали Одарку.

— Нема спасення без терпіння, — казав дідусь. — Як пройде негода, тоді й любіша погода. Що варте життя без терпіння, навіть згадувати нема що. Побачиш, що колись нинішнє терня переміниться вам у запашні троянди.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: