Полтава – Богдан Лепкий

— Бог би вашими устами балакав, — сказала заспокоєна Одарка. — Я терпіння не боюсь. Хай мене сльози вмивають, а вітри розчесують, хай я бідною остануся довіку, щоб тільки Бог не забирав його від мене, а мене від нього, щоб дозволив з ним жити і вмирати.

Незчулися, як шибки у вікнах стали рожевіти загравою світанку.

Мручко глянув і зірвався на рівні ноги.

— А бодай би мене! От і засидівся, а ранком похід. Прощавайте! — і обнялися з дідом, як добрі приятелі. Одарка смутно й перестрашено гляділа на них.

— А ми? — і очі Ті зробилися, ніби два великі знаки питання.

— Останетеся в діда, — заспокоїв її Мручко. — Не бійся, він вам кривди не зробить. Тільки ти, чуєш, не дай Сидорові скорше встати, аж дід дозволить, а до мене ні раз не спішіться. Краще вже я до вас на весілля поспішуся, якщо Господь мене до своєї небесної гвардії не покличе скорше. Прощавайте!

І вибіг таким кроком, як коли б йому ще й тридцять літ не минуло.

Дідусь сумно покивав головою:

— Жаль таких людей!

ХХХIII

Козаки й шведи, виступивши з Райгорода, прямували через Лукнів, Краснополе й Отюшу до Батурина.

Дорога була недалека, але військо посувалося звільна. Шведи були сильно притомлені. Важкі переходи над Сожею й Іпуттю, бої з курпами, що нагадували пригоди короля Ольбрахта на Буковині біля Глибокої, безнастанні сутички з калмуками й москалями і такі більші битви, як ось біля Молятич, мусіли виснажити до краю навіть найхоробрішу армію.

Тому-то король Карло хотів, щоб похід був заразом і відпочинком.

І пощо поспішати? Відколи довідалися, що Батурин упав, відпала й причина поспіху. З Меншиковим зробили "pas-se" [95], і здоганяти його не було ніякої підстави, значиться, можна посуватися звільна й похід переривати довшими відпочинками. Ті останні були особливо для відділів санітарних потрібні. Санітарне діло взагалі не представлялося добре. Куди там! Від лазаретів заносило не лиш запахом ліків, але й духом невдоволення, що розносився по цілій армії. До тисячі поранених у боях і поторощених деревом у пущі прийшли ще й великі сотки жертв вчасного та кріпкого морозу. Лікарів було мало, ліків ще менше, і лазарети не стогнали, а прямо вили з болю. Хоч приміщувано їх осторонь від полків, то все-таки годі було скрити й затаїти лихо.

Всякому було відомо, що фельчери, як різники, поралися з вчасного ранку до пізньої ночі, відрубуючи руки й ноги, відрізуючи пальці, носи й уха; всякий знав, що з трупів сорочки здирали на бандажі для хорих і що мало хто, перебувши ті муки, виходив з лазарету здоровим. А безнастанне зрушування тих лазаретів з місця — це було вже не горе, а пекло. Чоловік і на ліжку влежати не міг, а тут його несли на віз, клали поруч других таких нещасливих, як він, і на тих возах, як у бочках оселедців, везли серед вітру й стужі. А везти треба було, бо залишити лазарет — все одно, що збунтувати військо.

Розуміючи те, гетьман Мазепа не принаглював вже короля Карла до скоршого походу. Гадка про Батурин жахала його. Не міг позбутися її. Два Батурини безнастанно являлися перед ним. Один багатий, по самі зуби зазброєний, з десятьма тисячами хоробрих оборонців і з населенням вірним і готовим на все, а другий спалений, пограбований, вкритий жужелем і трупами. Сотки батуринських дворів, котрі він бачив безжурними й багатими, виринали тепер перед ним в образах, від яких мороз пробігав по спині. Тисячі мешканців, яких він знав живими й щасливими, воскресали перед його стурбованими очима, як мерці.

Ясні й темні краски мішалися раз у раз. То сади цвіли молочним, пахучим цвітом, то дими снувалися, і заносило сопухом стерва.

Гетьман, скільки разів глянув на своїх людей, ті самі гадки й почуття читав і у їх душах, і чомусь-то здавалося йому, що дивляться вони на його з докором, котрого виповісти не сміють. Це його ще гірше боліло, як незгійна рана в самому серці. Ще раз проходив у гадках усі ті шляхи-дороги, котрими мандрував протягом двадцяти літ; прямуючи до одної й тої самої цілі, ще раз слідив за кождою похибкою, яку зробив у тій важкій мандрівці, і ще раз брав під розвагу свої наміри на найближчу будучність.

Але за кождим разом казав собі: сталося і не відстанеться. Задуму свого змінити не міг. Як? Перейти до царя?.. Ні, ні!.. На саму таку гадку зжахався цілим своїм єством. Це ж значило би знівечити працю двадцяти літ, це значило би плюнути самому собі в лице, це значило би виставити себе на позорище історії і в людях своїх зруйнувати останки віри, останки лицарської честі, котрої вже й так дуже мало лишилося.

Alea iacta! [96] Господи, нехай діється воля твоя свята…

Торохтіли вози, дрижала земля під дулами гармат, лунали зойки від возів з раненими. Мручко вигукував своє: "Бе-ре-жись!", а гетьман їхав і думав свою одиноку думу, до якої привик від двадцяти літ і без котрої жити не міг, — думу про самостійну державу.

Не він її думати почав. Птахою скоролетною лтгала вона над головою Святослава Хороброго тоді, як він за Дунай ходив, у Переж-лавці другий свій золотокований стіл ставив і в Царгород гадками забігав. Літала тая дума безконечно довгими межами всіх руських земель тоді. як Володимир ясним сонечком над Києвом золотоверхим сяв, і як Ярослав Мудрий, мов хазяїн дбайливий плугом, розумом своїм межі ті оборював, і як наслідники його з собою і з ворогами своїми за Володимирове насліддя безнастанно воювали, як Ярослав Осьмомисл гори угорські своїми залізними полками підпирав, як Роман Литвою орав, а Данило кріпості власні з приказу татарських ханів бурив. І літала тая дума над полями Корсуня, Берестечка, Білої Церкви і Конотопів, чайкою журливою скиглила над головою Сомка, Дорошенка і других, а отеє двадцять літ не покидає його, Мазепи. І скільки разів здавалося, що проспівають тую думу усю, усеньку, до останнього словечка, і — перестане вона бути думою, а станеться могучим гімном, який кожда дитина, як молитву, наізусть знає, все вона на якомусь важкому слові вривалася, залишаючись із покоління в покоління піснею недоспіваною і мрією недомріяною, такою, як перше була, лиш ще більше важкою, ще гірше турботною, ще безнадійніше сумною…

Торохтіли вози, стогнала земля, — гетьман думав свою велику думу.

Як до Лукнева доходили, усе село перед них вийшло. Церковні дзвони крізь сльози сміялися, церква хоругви, ікони, свічки і хрести гетьманові назустріч післала, священик у великодних ризах з благословенням чекав.

Найдостойніші хазяї з хлібом-сіллю перед воротами стояли. Хліби лежали на тарілках, прикритих вишиваними рушниками, сіль у мисниках срібних, старосвітських. Хазяйки в предківських уборах, що з бабки на внуку переходили, подали гетьманові й королеві рибу, солодко приправлену, і кружки білого домашнього сиру. Дівчата піднесли їм збанки старого меду.

Гетьман зліз з коня, поклонився громаді тричі, відколов кришку хліба, посолив і поклав в уста, спрібував риби і попив солодким медом.

Король, не розуміючи звичаю, робив те, що й він.

— Спасибі тобі, громадо, — промовив гетьман, — за честь, яку віддаєш тим, цю йдуть боронити твоєї волі, бо не хочуть, щоб онуки твої оставалися вічними рабами. Спасибі вам, люди, ідо вшанували мого достойного союзника.

— Слава гетьманові і його вірним козакам, слава шведському королеві! — залунало кругом.

І похилилися церковні хоругви назустріч військовим хоругвам, похилилися голови селянські перед головами лицарів-вояків, священик підняв хрест високо вгору, і — засміялися крізь сльози всі церковні дзвони… О думо, недодумана думо!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: