Полтава – Богдан Лепкий

Навіть ті, що самі колись на боєвищах порубані й постріляні між трупами лежали, невблаганній смерті зазираючи в очі й останками сили від хижої птиці відганяючись, навіть ті здригалися тепер.

Найжахливіші картини, які перед ними малювали батьки й діди, розказуючи про Хмелеві бої і про лихоліття руїни, линяли й вибілювалися тут, як хусти зі смертельної постелі…

— Такого ще очі людські не видали.

— Чортове діло.

— А Бог же де?

— З чортом змагається.

— Змагається, а народ терпить.

— Сила орудує світом, а для слабості смерть.

— Буря і найсильніші дуби лама.

— Чорт його зна, що воно таке. Не життя, а страхіття одно!

Розмовляючи реченнями відривистими, добували поторощені кадовби людські, тіла без голов, голови без тіл, обкервавлені, обсмалені, ніби тут вовки й гієни з цілого світу збіглися й бенкетували, поки сто громів не вдарило між них й не розігнало їх на чотири вітри.

— Бач яка гарна головка.

— А плечі де?

— Нема.

— Поклади біля отсеї молодиці. Може, це мати, так хай же разом лежать.

І клали голову, ніби яблуко рум'яне, гострим ножем від гіллі відрізане, біля жахливого тіла молодиці з усіми признаками насили, грабіжу, морду й передсмертного шамотіння, що залишилися на ній, щоб на Страшному Суді свідчити. Світло смолоскипів червоними хустками маяло, то вправо, то вліво кидало собою, ніби заховатися кудись хотіло, щоб не дивитися на те.

— Недаром батько мій про кривавий дощ розказував.

— Мало чого не вигадують люди.

— Батька брехуном робиш?! Як не віриш, то спитайся старих людей. Вся земля, вулиці, дерева, стріхи кров'ю стікали.

— В Батурині?

— Над Бахмачем. А невже ж Бахмач від Батурина далеко?

— Палець Господній.

— Знамено небесне, котрого не зрозумів народ.

— Як нам дурним угадати, чого від нас премудрість Божа хоче?

Поверталися лицем від вітру і дальше своє робили.

Всякий чув, що не приказ сповняє, а діло християнське робить, останки ближніх своїх святій землі передаючи.

Над трупом хлопчика якогось сидів пес і нікому приступу не давав. Волос наїжився на ньому, як на дикому вепрі щетина, вишкірив зуби і не гавкав, лиш харчав.

Так просидів він, мабуть, з тої пори, як хлопець недобитий упав. Відганяв від нього чужих собак і трупоїдну птицю. Сподівався, що хлопець встане і що вийдуть з того пекла в поле, куди не раз удвійку ходили.

Треба було петлю закинути на пса, щоб відібрати й поховати хлопця.

— Звірина вірна.

— Вірніша від чоловіка.

— Нічого гіршого від злого чоловіка нема.

— А ми себе собаками лаєм.

— Обиджаємо собак.

Закаптурені монахи з сусіднього монастиря, що гетьмана над Сеймом з хрестами й, іконами стрічали, мерців свяченою водою кропили і пісні виспівували над ними, невиразно, хрипло, мов крізь сон.

І весь цей образ, тьмавий, задимлений, труповонний, з хвилястими відблисками смолоскипів і з тим місяцем, як опир, подобав скорше на якесь видиво страхітне, на примари в недузі, ніж на дійсність…

— Як знайдете її, то покличте мене. Не смійте доторкатися самі.

— Кого?

— А Мартинової Катрі. Рушники подала. В м'ясниці вінчатися мали. Аж наїхали царські бояри, і бач, яке нам весілля зготовили! Небо горить, земля дрижить, — цить! Чуєш? Кличе мене: "Петре!" — І увесь перемінився в слух. А не дослухавшись до того, чого хотів, тільки раменами здвигнув: — Нема!

— А по чім же нам, сирото, твою Катрю пізнати?

— По тім, що як добудете її, то ясно зробиться на світі, засяє сонце, пробудяться пташки, злетяться херувими й серафими і заспівають: "Госанна"… Кращої за Мартинову Катрю на всьому світі не було.

— Йди вже, йди, як добудемо, то покличемо тебе.

— Не гадайте, що даром хочу. В мого батька поля і худоби багато. Заплачу! Розживемося з Катрею, не бійтеся!

Заспокоєний, поплівся поміж звалищами, потикаючися на трупах.

— Такому вже багато не треба.

— Бог розум відібрав.

— Тепер без розуму краще.

— Не говори! Коли б так всякий брав собі біду до серця, як отсей, то де ми нині були би?

— Подуріли би. Може, краще було би.

— Не гніви Бога, Бог знає, що робить.

— Як знає, то чому нас не навчить?

— Бо не слухаємо його, Бог каже любити ближнього, а ми вбиваємо його.

— Кажи нас, а не ми, бо ми лиш відбиваємося.

— Та прийде час, що люди прозрять і полюблять себе.

— Себе?

— Ближніх своїх. І тоді настане рай.

— І тоді настане рай, — повторив невірний Тома і додав не без злоби: — А тепер прочищуймо пекло.

І вони дальше, як женці снопи, стягали трупи докупи.

— Цить!

— Або що?

— Не чуєш? Щось озивається з-під землі.

— Затьмарило тебе! Вигадуєш Бог вість що.

— Глухоман! Кажу тобі — голоси чую! Не вали так джаганом! Заступ бери!

Відхилювали шкурятяний каптур від правого уха й наслухували.

— Наче котеня м'явчить.

— Яке там котеня — дитина. Добре чую. А ось тепер хлипає жінка. Клич людей! Удвох не дамо ради.

Прибігли. Руками розгрібували румовище, щоб скоріш дібратися до кам'яного льоху, з якого голоси людські добувалися.

Аж і винесли звідтіль молодицю з немовлятком при груді. Смолоскипи яркіше спалахнули, і червоні язики кинулися лизати обличчя, наче виліплені з воску. Молодиця дихнула повітрям, хоч і як вонючим, а все ж таки свіжішим від того, в якому стільки днів і ночей задихалася, і непритяменним зором глянула на своїх спасителів.

— Звірі, пустіть! Бачите, дитина на руках. Бога ви не боїтесь! Пустіть!

Рванула собою, хотіла бігти кудись, втікати, але ноги послуху відмовили. Мов мертва, повалилася на руки козаків. Дитина кидала собою, як риба на піску.

— Води скоріше! Натирай горівкою виски! Діда поклич!

Прийшов із замку дід, каплями якимись жінку й дитинку чутив, долонями виски їм гладив, аж знову розплющили повіки.

— З другого світу відкликав! — загомоніло кругом.

— Житимуть.

Тішилися люди, що два огники на цвинтарищу не погасли.

Взяли їх і, мов свічку й свічечку маленьку, вважно на замок несли, запираючи дух у собі, щоб не здмухнути.

— Також людина цей дід.

— Звідкіля він?

— На руїні з'явився, мов із-під землі виріс. Ніхто його імені не знає. Дід, та й тільки. Кажуть, словечком не обізветься, лиш своє діло робить. Не одного він тут, мов Лазаря, з домовини добув. І на замку якісь комнати прочистив, туди стягає їх. Лікує і харчує Бог знає чим.

— Несамовитий дід. І дивитися на його моторошно.

— Чорт своїх, а Бог своїх на землю посилає.

— Небо пеклові не піддається.

— Ні…

І дальше гребли.

Найжахливіше біля церков було.

Туди збігався народ, вірячи, що ворог перед дверми святинь зупиниться. Це ж оден Бог і віра та сама, — як же ж Господа свого зневажати?..

Завелись…

Для побідника і Бог побідженого — не Бог. Богом був тут цар, а приказ вождів сильніший від голосів віри. Меншикова боялися, не совісті своєї. Церкви трупами начинили.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: