В кутку під образами, біля молодого гарного осавула, сиділа третя дівчина, теж у нашому вбранню, але не нашої породи. Волосся чорне — аж синє, очі великі, палкі, ніби імлою прислонені, уста червоні, блискучі. Вона кріпко притулилася до вродливого осавула і ніби всьо інше не мало для неї ніякої ваги й ціни.
Осавул балакав зі своїм сотником, кидав словами направо й наліво, а рукою заодно гладив чорну, дівоцьку косу.
— Так вона вже у вас вихрещена? — питався хазяйки Векли сотник Мручко.
— Ще коли. Вже другий раз говіла з нами.
— І до церкви вчащає?
— А як же ви гадали? Лиш не сама.
— А чому ж то?
— Пильнувати мусимо, бо бачите, які шрами у неї на шиї?
Козаки радо підходили до засоромленої дівчини дивитися на її шрами.
— І який же це бузовір ошпетив таку гарну шию?
— Також цирульник знайшовся, з шиї кров спускать!
Векла моргнула на козаків, щоб понехали такі питання, бо вони дівчині не милі, а нахилившися до уха сотника, розказувала, як то теперішня Одарка, а колишня Сурка влюбилася була в одного козака, втікла з ним, вихрестилася, і коли вертали з церкви, брати її напали на вихрестку і покололи ножами. От тому-то її тепер самої не пускають, а в господі безпечно, бо господи недобрі собаки бережуть, котрих жиди більше всього бояться.
— Ов, ов, ов! — бідкався Мручко. — А дійсно, гарна в неї шия, і ціла вона нічого собі дівчина, дарма що не нашої крові.
— А яка це різниця? — спитався котрийсь. — Ще нашого мужчину від жида відрізниш, а в жінок ніякої познаки нема. Мені щоб гарна.
— Знаємо, знаємо. Тобі щоб спідниця.
— А нібито їм, жіночому родові, значиться, що друге в голові, як не штани? Їм щоб і гірший, та коби інший. А гляньте, як вона до Сидора присмокталася, як той хміль до тичини. А недавно задля другого дала себе колоти… Бабйо!
Дівчина ніби й того не чула, не соромилася й не пускалася козацької широкої груді, лиш очі її ще гірше затягнулися імлою.
— Тулися, небого, до козака, як до гілляки змія, а таки тебе заріжуть, якщо братів твоїх різатимуть, — озвався котрийсь.
— Лишіть, пане сотнику! — гримала на нього Векла. — Пощо ви мені дівчину проти ночі жахаєте?
— Бо, правду вам сказати, не люблю бабського роду.
— Ов, а то ж відколи? — питалися одні.
А другі відповіли:
— Відколи постарівся сотник. Лиш оскома все-таки осталася, і тому-то такий лютий на жінок, як Веклині собаки на нас.
Сотник тягнув з півлітри меду нараз, а козаки за той час доповідали:
— Зачуваємо, що ви було й до монастиря вступили та невідомою криянкою із-за одної дівчини вискочили з нього. За що ж ви тепер обиджаєте жінок?
— Я їх не обиджаю, лише дуже я на них лихий сильно, бо від усього відвикнеш і відстанеш, а від жіноти ні.
І засміявся широким степовим сміхом, аж в ушах залящіло. А звертаючись до дівчини, остерігав її:
— Але ти, дівонько, вважай, бо оцей осавула тебе ще, либонь, нинішньої ночі з ума зведе. Боюся я за твій віночок.
— Не бійся! — заспокоював його сотник Великан. — Коняку злодій украв, нема що замикати в стайні.
Та ще він не доповів того, як молодий осавул зірвався з місця, відсунув легко дівчину, вийшов із-за стола і став у повний ріст перед Великаном.
Цей відскочив у напрямі дверей і мацнув себе по лівому боці, шукаючи шаблі. Але шабель не мали, бо поскидали їх у сінях. Не надумуючись довго, позакочували рукави і стояли проти себе, перед хвилиною добрі товариші, а тепер грізні суперники.
Сотник був високий, товстелезний, як Голіат, осавул гнучкий, тонкий, середнього росту, як Давид.
— Синку! — промовив сотник. — Та я тебе не маю що й у жменю взяти, та в тебе ще й молоко не обсохло.
Осавул у відповідь зложився, затиснув руки в кулаки і пустив їх у такий скорий рух, що годі було й слідкувати за тим кулачним двобоєм.
Нараз почувся стук, щось гепнуло у двері, двері відчинилися і — сотник горілиць повалився через поріг.
Товариші зірвалися з місць. Хто сотникові помагав піднятися, общупуючи його лоб і кості, чи цілі, хто осавула відтягав, саджаючи за стіл біля Одарки.
— Доволі, панове товариші, доволі! Бешкету у Векли робити не дамо. Рахунок вирівняний. Сотник сказав зайве слово, але ж і осавул надто вже гаряче прийняв його до серця. Ховаймо злість на ворога, панове. Подайте собі руки і — шабаш!
Осавул, не гаючись, просгягнув свою через стіл. Сотник ніби надумувався хвилину, а тоді розреготався на ціле горло:
— Молодчик! Ій-Богу, молодчик! Я, бачите, хотів досвідчити його, чи він що вартий, і бачу, що так. Ще трохи, і буде не гірший від мене. Не даром же з Мручкової школи вийшов!
Мручко казав подати меду, випили мирового, і за хвилину в господі панувала така люба згода, якби тут ніколи й ніякої шарпанини не було. Ше, мабуть, і покращало, бо отсе одна з дівчат, що весь вечір вертілися по господі, як оси, сиділа в якогось осавула на колінах, а він приспівував до неї:
Мандзєйко, душейко,
Дай мені губці,
Присунься близеньк,
Посидим вкупці.
А дівчина, не надумуючись довго, відспівала йому о цілу октаву вище:
Не встану, не гляну,
Оком не зведу,
Поки не вип'ємо
Півведри меду.
Та ще тая пара не скінчила свого дуету, як при сусідньому столі один зі старшин, обнявши другу дівчину сильно за стан у самім перехваті, приговорював:
Дівчино, Галино,
Я тебе люблю;
Подай же ручину,
Най приголублю!
А вона, затикаючи йому рот долонею, відповіла:
Ой є в лісі драбчище —
Счешу тобі головище,
Лиш тягни мене ще ближче.
Бо я таких дурнів зроду не злюбила,
Я такими дурнями тини городила.
— От і дістав ляща по пиці, — сміялось товариство.
А він:
— Яка дівчина, така й пісня.
— Який кінь, такий і їздець, — відповіла дізчина і підскакувала на його коліні, як амазонка. А між тим сотник Мручко розказував своїм сусідам:
— Ото як були ми з нашим гетьманом у Кочубея на пирі…
— Та ви вже це, пане сотнику, сто разів розказували.
— Так послухайте сто перший.
— Не хочемо. Кажіть щось друге.
— Коли я в Єдикулі в турецькій неволі сидів…
— І це ми вже знаємо наізусть.
— Десь ви у школи ходили, що все знаєте, — махнув рукою сотник, а вихиливши чарку липняка і обтерши сивий вус вильотом, почав: — Ото, коли ми в галицьку землю ходили, мій кінь так там ізігнався був, що став такий, як отся дошка, — і показав на лавку. — Їду я ним через Ністер, а проти мене з другого боку по мості валить шляхтич на такому бахматі годованому, як пікна піч, та й до мене: "А звідки то, — питає, — ваша милість такого повнокровного "румака" добули, мабуть, більше сотні коштує". — "Хоч мій сивий, без презенції, — кажу, — але великої цноти кінь. Я з ним що схочу, те й зроблю". — "Я зі своїм теж". — "Ой ні!" — "Зроблю". — "Биймося о заклад, — хто виграє, того й кінь". — "Хай буде", — згодився шляхтич. Я тоді свою хабету як не попру, як не друлю, поруччя тільки хрусь, а вона хлюсть у воду! "А що, — питаюся, зробить ваша милість те саме зі своїм бахматом?" — "Ой, — каже, — не зроблю, не здолаю". А я тоді — скиць, і сиджу вже на хребті його клячі і — дую. А він за мною: "Хлопе, — верещить, — хоч кульбаку віддай!" — "Чия коняка, того й кульбака", — відповів я, і тільки мене бачив.
— Брешіть ще! — кликало товариство, а Великан звернувся до Векли.
— Дозволите, паніматко, закурить носогрійку?
— Будь ласка. Куріть, якщо ви за тютюном заскучали. Великан набив люльку, положив пальцями вуголь на тютюн і пустив дим з носа, як із димаря.
— От як гарно ми цей вечір провели у вас, паніматко. І побалакали, і посміялися, і краси жіночої надивилися.
— І ґулю за вухом добули, — завважив Мручко.
— Не перша й не остання. Рад, що молодь не забуває наших кунштів козацьких, що не зводиться та не ізживається. І чому б то нам не посидіти в отсих гостинних Гірках хоч би й до голодної куті? А то бачу, що й цього року буде кутя без пуття. Може, де в поході, у боях з москалями, а може, на саме Різдво стадо голодних собак гризтиметься за мої кості, як за маслак.