Полтава – Богдан Лепкий

Гетьманський двір нараз ожив.

Вешталася прислуга, входили й виходили старшини, гінці з усіх сторін на спінених конях надлітали, а другі вискакували з подвір'я.

Гетьман приймав вісті і розсилав прикази до своїх частин і до канцелярії короля Карла.

Турботи було більше, ніж сподівався.

Треба було довідатися, де стоять московські залоги, а довідатися було нелегко, раз, що люди скрізь ворога бачать, а друге, що той ворог з місця на місце перекидався, бо й між москалями колот учинився великий.

І вони мусіли своє військо перегруповувати.

Гетьман знав, що в Гетьманщині зісталися два більші корпуси царської армії, а саме в полках Миргородськім і Ніжинськім, але в якому городі або селі кілько їх стояло, це треба було щолиш провірити. В дворі на Поросючці відведено декілька покоїв на гетьманську канцелярію, і Орлик зі своїми писарями аж прів, компонуючи універсали до народу та розсилаючи листи до вірних гетьманові Мазепі сотників і сотенних старшин.

Щохвилини приходили нові вісті, і разом з ними треба було справляти, що було вже написане, або писати нове й видавати нові прикази. Як до царської походної канцелярії, так і до гетьманської підходили людці, ласі на отсі левадки, нивки, гайки, на ставки і млинки, а то й на готовий гріш, впевняли гетьмана в своїй вірності непорушливій, щедро обсипували своїх сусідів та суперників підзорами й наклепами усякими, предкладали свої послуги найріжнішого роду і тільки дивилися, щоб вийти з гетьманського двора не впорожні.

І щолиш тепер виявилося, як глибоко в жили старшинського тіла увійшла московська отруя, як наскрізь прожерте було це тіло "приватою", охотою добичі й легкої, нікчемної наживи.

І все це треба було вислухувати вважко, треба було ритися в болоті, бо в ньому, десь там глибоко, окривалася якась цікава вість, якась тайна для справи важна. Чого не треба було робити для справи!

Ломиковський зі своїми людьми так само не дармував. Сидів над стратегічними картами, зазначував по наспіваю-чим вісткам де які села та хутори заціліли, звідки й кілько фуражу та провіанту можна добути і якими дорогами й мостами можна з військом та гарматами пройти. Все це мусіло бути зроблене не так для гетьманського невеличкого війська, як для шведської армії, котра нараз опинилася в чужому для себе краю.

— Та й для якого це чорта, — сердився старий Ломиковський, — для якого чорта це робити, коли король Карло всьо своїм Богом робить? Покажи йому міст, а він тобі вбрід піде.

З фуражем то ще півбіди було, але з провіантом гірше. Голодний швед, попавши в засібну країну, всьо пожирав очима. Тисячі волів, овець та свиней треба їм було щоднини достарчати. Особливо на товстих українських баранів були вони ласі й не могли собі нахвалити такої гарної породи.

Найбільше діла самому гетьманові було.

Хоч сильно втомлений і здорожений, хоч томлений прикрою недугою, яка з кождою дниною щораз то дошкульніше давала про себе знати, не мав хвилини спокою. Ні Орлик, ні Войнаровський, ні старий Ломиковський не зважувалися в цей мент що-небудь важнішого на свою руку робити, з усім до нього по рішення ішли. Знали, що воно недобре, але здавна до того привикли, що гетьман всі нитки в своїх руках тримає,! боялися яку-небудь із них своїми невправними пальцями перервати.

Кождий вважав його мистцем, а себе звичайним тільки челядником.

Та, на диво, гетьман нині, незважаючи на сильні зворушення під час панахиди в церкві, якось добре тримався. Ніби забув про збурений Батурин, а бачив зацілілий Бахмач, Переходив від одної канцелярії до другої, вислухував питань, приймав звіти, рішав. Бог його знає, звідки в ньому тільки сил бралося і як він у тому хаосі всякого діла не губився… Голова!

Щолиш підвечір відійшов до своїх покоїв і казав, щоб годину-дві не турбувати його.

У великій салі засвічено всі свічки, прийшов Войнаровський з Ганною Обидовською і Чуйкевич з Мотрею. Покликали також Апостола і старого Чуйкевича тільки. Орлика від роботи не відривали. Лакей розносив перекуску, а Кендзеровський наливав чарки старим вином, якого в гетьмана в кождій палаті було чимало.

Апостол, вихилюючи першу чарку, шепнув до старого Чуйкевича:

— Але ж бо, мабуть, це вино Меншикову на Гончарівці смакувало.

А Чуйкевич до нього:

— Уважай, брате, щоби Меншиков ще й тебе тим вином не угостив.

Апостол підкрутив закарлючений вус.

— Суддя зі злочинцями діло має і в найчеснішому злодія бачить.

— Судді помилятися не вільно.

— Бог тільки непомильний.

— Тому-то й не хвали днини, поки не звечоріє. Мазепині старшини радо собі колючки за обшивку пускали, оден другого в непевних намірах запідозріваючи.

Гетьман лиш деякі відірвані слівця чув, але і з них догадувався змісту розмови, та вдавав, що не цікавиться нею.

— Що ж там, Ганно Василівно? — звернувся до Обидовської.

— Нічого, ваша милосте. Гарно так.

— Гарному весь світ гарний, — засміявся гетьман.

— А чим би то й ні? — боронилася Обидовська. — Перебули всячину, бували і на возі, і під возом, аж тут сидимо в гетьманському палацу, тепло, ясно, як у раю.

Ангели, що заблукалися на землю, — завважав гетьман. — Нічого, і таких нині треба. Веселішає на світі… а що ж ти на це, Мотре Василівно? — звернувся до Чуйкевичевої.

Мотря, не надумуючися, відповіла:

— Ваша милість знають, що я.

І, перескакуючи на іншу тему, стала йому дякувати, що подбав про її лічницю. Деякі з недужих вже й забалакали про те, коли їм вільно буде до Батурина вертати.

— Скажи їм, що й мене туди тягне, так заки до хати вернуть, треба перше ворога позбутися з подвір'я. Заки відбудовувать руїну, треба перше незруйноване від руїни забезпечити.

Кендзеровський наливав вина до гетьманської чарки. Гетьман його за руку вхопив.

— А без отруї? — спитав.

Кендзеровському обличчя збагровіло і зараз побіліло, як полотно.

— Ваша милосте! — промимрив голосом, в котрім почувалося і здивовання, і біль, і жалість. Гетьман усміхнувся.

— Не дивуйся. Ми тепер, так сказати, суперники. Я гетьман, і твій шурин, Іван Ілліч, теж гетьман. Тільки я бувший, а він "настоящий", свіжо царем настановлений, а митрополитом поблагословенний. Не диво, якби ти ради свого шурина старому гетьманові дорогу на другий світ промостив.

Чарки на підносі в руках Кендзеровського дзеленькотіли.

Гетьман по плечах його поклепав.

— Ну, ну, синку! Я лиш так собі жартую.

— Надто болючий жарт, — відповів Кендзеровський і зжахнувся своєї сміливості.

— Прости! Якщо я не довірював би тобі, так у закладники взяв би, як Іван Ілліч моїх бере, або, як цар, жінку Бистрицького в закладницях тримає. Наливай дальше чарки!

Мотрю немило вразила ця розмова, але Чуйкевич заспокоював її.

— Іван Степанович універсал Скоропадського читав. Дуже його це заболіло. Новий гетьман був йому близьким чоловіком, аж нараз бач що.

А гетьман, вихиливши чарку, знову до Кендзеровського звернувся:

— А тепер я вже не жартом, а поважно питаюся тебе, чи не спішно тобі до Стародуба? Все ж таки ти новому гетьманові родина, а я тобі чужий.

— Бувають чужі від найрідніших ближчі, — відповів, кланяючися, Кендзеровський. — Поки ваша милість не проженуть мене, остануся біля його достойної персони.

— Чуєш? — торкнув старий Чуйкевич Апостола.

— А ти чув? — спитав Апостол, і тихо зробилося в салі.

— Ангел над Бахмачем пролетів, — засміялася Обидовська.

— До Ганни Василівно! подібний, — завважив гетьман.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: