Полтава – Богдан Лепкий

— Ах, ваша милосте, куди куцому до зайця, — боронила-^ ся Обидовська. — Споганіли ми, більше до чортиць подібні стали. Грішимо, ой, грішимо, аж страшно, як то колись у смолі горітимемо.

— Не треба гіршого пекла, як тепер, — завважив генеральний суддя.

Обидовська споважніла:

— На мою гадку, це, що тепер, більше на бурю подібне, ніж на пекло. Кругом море реве, хвилі горами знімаються, скалисті береги торощать, а ми на кораблі заховалися. Корабель не кріпкий, щоправда, так зате кермач досвідний.

— І не оден, — перебив її гетьман. — Бо вже і другий біля керми стоїть… І це якраз для корабля найгірше. Двох керманичів, і згоди поміж ними бути не може, бо оба вони не в одну провідну зорю задивилися, не в оден гуж вони тягнуть.

Сказав і задумався. Нараз, повертаючися до Чуйкевича, спитав:

— А де ж цей твій сотенний осавул Сорич, чи як там йому на ім'я? Поклич його. Послухаємо, як то нового гетьмана обібрали.

VIII

На війні так не боявся Сорич, як тепер, коли входив до гетьманської салі. Раз, що ніколи в великопанських покоях не бував, а друге, що не вірив, щоб гетьман міг його ласкаво приймити. Боявся, чи не піддурюють його мостиві пани, щоб насміятися. Та ж він нині цілу церкву стривожив, мало що великого нещастя не спричинив.

Увійшовши й побачивши гетьмана, як довгий, повалився йому до ніг.

— Негідний я милості твоєї, ясновельможний пане, ледар я окаянний! Не ласки, а кари твоєї прошу! Але гетьман підніс його, ще й сідати казав.

— Коли б я тебе карати хотів, то не кликав би до себе, а в канцелярію на допрос післав би. Ти у Глухові був?

— І в Глухові був, і в Лебедині. В Лебедині бачив, як цар мазепинців (прости за слово) карав, а в Глухові Івана Ілліча в гетьмани вибирав.

— Так тоді розкажи нам про цей вибір, але коротко, бо часу не маю, а від очевидця послухати рад би.

Сорич перевів дух, глянув кругом, чи не сон це йому сниться і почав:

— Сотня моя, як це милості вашій відоме, до Ніжинського полку приналежить. Полковник наш, пан Журахівський, з царем кріпко держить, так кріпко, як і нас в руках своїх тримає. Казав з чолобитнею іти, так і пішли ми.

— Усі?

— Хіба хто нездужав або на час не поспів, так не пішов. А в мене здоровля кріпке, і сотня моя біля Ніжина стояла, годі було не послухати "начальства".

Гетьман притакнув:

— Годі!

— У Богданівні збиралися ми. Крім ніжинців, прибули ще: стародубський полковник Іван Ілліч Скоропадський, чернігівський Павло Леонтійович Полуботок і переяславський наказний пан Тамара. З ними їх полкові старшини, сотники і сотенних старшин та військових товаришів хмари.

— Коли це було? — перебив йому гетьман.

— Цього місяця з другого на третій день, у четвер якраз два тижні буде.

— І що?

— З Богданівки двигнули ми до Глухова. Супроважав нас царський драгунський білозерський полк, казали для більшої честі, а я собі гадаю, щоб люди не разбігалися, бо як відомим стало, що нового гетьмана обирати маємо, то не оден захитався в душі. Як же так? Законний гетьман, славити Бога, жиє, а вже другого вибирати?

Гетьман порушився на кріслі.

— А що було в Глухові? — спитав.

— Перед Глуховом, гонів кількоро, вийшов тамошний сотник Туранський зі своєю сотнею назустріч, він же буцімто хазяїн в цьому городі, хоч, по правді сказати, скрізь там тепер москалі хазяйнують, наших за чуба водять. Ох і як водять! — зітхнув і на хвилину зупинився.

Нелегко йому було потрібне від лишнього, як зерно від полови, відділити. Надумувався.

— Перед самим Глуховом дожидало нас духовенство з хоругвами й іконами, їх милостей панів полковників благословили, городський старшина хлібом-сіллю вітав. А дзвони грають, а пушки ревуть, а з самопалів стріляють. Ніби принци які у цей Глухів в'їздили.

Войнаровський вертівся на фотелі, мовби там хто у волосінь шпильок навтикав. Бачив, що Соричеве оповідання немило гетьмана вражає, тому-то підійшов і шепнув йому щось до уха. Але гетьман заперечив:

— Ні, ні, най розказує докраю. Продовжай, Сорич!

І Сорич продовжав.

— Увійшли ми в Глухів і бачимо: шанує нашого брата москва. Здоровлять, привітливі такі, чого забажає душа, дають. Чуємо, нагороджують вірних цареві людей. У мазепинців беруть, а царевірних наділяють. Тільки писцеві заплати, щоб жаловинну грамоту на які там нивки-левадки або ставки і млинки зготовив, а на другий день вони вже й твої. Скортіло і мене окаянного, як той циган, так і я гадав собі: і треба брати, бо ще другий візьме…

Не докінчив, бо гетьман перебив йому:

— Не сповідайся з гріхів, а про вибір Івана Ілліча розказуй!

Сорич хотів знов гетьманові до ніг припасти, але цей спинив його рукоіо:

— Розказуй!

— Весь день гостили нас і всю ніч бенкети й бешкети йшли, весь Глухів не спав, а другої днини вранці сам цар, його величество, туди прибув. Нахлинуло москалів, як сарани, аж страшно нам зробилося. Отож і вільний вибір буде, як на нашого чоловіка десятьох москалів припадає! На другий день по приїзді царя, — зачав Сорич і замнявся: подумав собі, що не годиться розказувати гетьманові, як його там з великою зневагою поза очі з гетьманства скидали. — Ні, на третій день, — поправився, — мав відбутися цей вибір. Цар доручив свому ближньому бояринові, князеві Довгорукому, щоби цей раду скликав і заправляв нею, а до помочі додав йому дяка Радостамова і двох піддячих. Довгорукий зараз-таки і почав наших старшин до себе закликати та переговорювати з ними, кого б то гетьманом обрати. Козаки за Полуботком стояли, бо і любили його, і батька його, Леонтія, теж у добрій пам'яті мали. Але князь Довгорукий носом крутив, казав, що цар Полуботкові не радий, бо Павло Полуботок хитрець, з нього ще другий Мазепа вийти може. А що совер шенних полковників лиш двох на тую раду прибуло, а саме Полуботок і Скоропадський, так тоді на Скоропадській стало.

— А Левенець? — спитав гетьман.

— Полтавського полковника Левенця цар і прохав, і закликав до себе, але він не спішився. То сотників не міг зібрати, то знов полк боявся оставляти, бо часи непевні, Січ рухається і шведи надтягають. А наші казали собі, що Левенець хитрить, на двох стільцях сів і чекає, щоб побачити, за ким більша сила — за царем чи за його милостю гетьманом Мазепою, тоді і рішиться.

— А Полуботок і Скоропадський, не надумуючись, прибули? — спитав гетьман.

— Скоропадському, — відповів Сорич, — не було що й багато надумуватися. До його полку увійшла московська залога, він був окружений москалями з усіх боків. Що йому, безталанному, оставалося робить? Головою муру не переб'є, хоч не рад, а мусів слухати царя.

— Так, мусів, — притакнув гетьман. — Розказуй!

— Отож, сього місяця дня шостого ранком відслужено обідню та молебень у церкві св. Тройці, і всі ми вийшли на шлях, де стояла вже чимала купа козаків і поспільства. Князь Грицько Федорович Довгорукий виголосив промову, вихвалюючи ласкавість царську і його велику прихильність до України, а посольський дяк Родостамов виліз на стіл, що стояв на чималому, наскорі збитому помості, і прочитав грамоту царську. Прочитавши, відійшов собі геть. Буцімто дав нам волю голосувати, на кого хочемо. Глупо зробилося нам, бо хіба п'яний не розумів того, що з нами кумедію грають. І хіба п'яному не розколювалося серце надвоє, дивлячись, як то наша Україна знов, як колись, за часів руїни, розколюється надвоє. Але ніхто того вголос не виявив, що йому діялося в душі. Одних, як ось мене, грішника розкаянного, несподівана ласка царська з пантелику збила, другі великої сили московської перестрашилися, а ще інші такі п'яні були, що навіть не пам'ятали, де вони і що роблять. А поспільство, як звичайно поспільство при такій нагоді, — шуміло. Нарікали на старшин та на панів, що кривдять бідноту, грозили, що порахуються з ними, а були й такі, що вигукували, буцімто нам жадного гетьмана не треба, хай за гетьмана буде цар. Зчинився заколот, вже й до шарпанини доходило, як хтось із старшин гукнув: "Бути за гетьмана стародубському полковникові Івану Іллічу Скоропадському!" А другий додав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: