— Хочемо бути учасниками задуму твойого.
— Хочемо й обіцяємо!
— Заприсягнемо!
Гетьман попросив о спокій.
— Кажете, що згинете або побідите зі мною. Побідимо не ми, лиш ідея наша, як ми її не закопаємо живою. Коли б ми нині вернули до царя і попросили його о вибачення і ласку, то вирили б таким чином яму для нашої ідеї. Того я не зроблю, а ви, як хочете. Не силую нікого. Хто хоче, хай іде, не заверну його з дороги, ні силою, ні словом. Але ж хто останеться нині на те, щоб опустити мене завтра, цей буде відступником і гробокопателем нашої волі.
— Вб'ємо такого, як паршиву собаку!
— Як зрадника, як Юду повісимо на сухій гілляці. І почувся бренькіт щабель, так зловіщий у подібних припадках.
Довго прийшлося гетьманові ждати і стукати кулаком об стіл, заки заспокоїлися розгарячені голови старшинські.
— Спасибі за готовність вашу не опускати мене при нинішній важкій годині.
— Доживемо кращої, — потішали його.
— Вірю і надії не трачу. З нами тут козаків тисяч три з лишком. Але ж бо Левенець ще не рішився, а Полтавський полк чималий.
— Левенець на вибір Скоропадського не поїхав.
— І Скоропадський по добру булаву не прийняв. Його присилували. Він наш однодумець. Як матиме нагоду, верне до нас. І залоги теж не всі вже перейшли до царя. Подбаємо, щоб вони получилися з нами.
— Подбаємо! Не пощадимо себе.
— І високу Порту приклонимо якось. Коли б не Лісна, турки були би вже тут. Але що найважніше для нас, так це Січ. Я на Гордієнка числю. Він нібито ворогував зі мною, бо запорожці не дуже прихильним оком глядять на Гетьманщину, і на наші буцімто панські порядки, але в рішаючий мент рішить у них здоровий розум. З царем проти свого гетьмана не підуть. України не зрадять.
— Честь їм!
— Слава січовому лицарству!
— Хай живе Гордієнко! — гукали старшини, буцімто запорожці вже й справді за порогом стояли.
Гетьман свого наміру добився. Пригноблення, яке почувалося з початком наради, уступило місце бадьорому настроєві. Не хотів його псувати. Ґалаґанові не вірив, хоч цей укупі з другими зривався з місця і кричав те саме, що вони. Розмову з Апостолом відложив на пізніше. Це не Ґалаґан, з чим треба побалакати на розум. Зеленський, Горленко й інші лукавити не вміють. Вірні йому. Треба тільки підтримати їх духу. І гетьман кінчив:
— Як бачите, панове товариство, діло наше не таке-то вже безнадійне. Воно важке, але до Термопілів ще нам далеко…
— Далеко, далеко, — тихим голосом завважив Чуйкевич.
— Ой, далеко—— покивував головою Андріяш.
— І не треба, щоб близько було, — спротивився гетьман. — Не треба!.. Горі імієм серца! Не пропала ще козацька мати. І не дамо їй пропасти! Заступимо безталанну грудьми нашими, виведемо її з дому сорому і неволі на ясні зорі та на тихі води. Підемо назустріч невідомому, з'єдинені невгнутим бажанням здійснити наш задум великий, підемо на змагання важкі з нашим старим козацьким кличем на устах: добути або дома не бути!
— Добути або дома не бути! — загуділо в гетьманській світлиці, аж стіни задрижали,! вітер на хвилину ущух. Добули шабель і блиснули ними.
— Хай живе воля!
— Слава гетьманові Мазепі!
— Не опустимо його!
— Присягнім жити й умирати вкупі!
— Присягнім!
— Присягнім!
Даром супротивлявся гетьман, казав, що вже присягали йому, а він їм, і впевняв, що віри в своїх людей не втратив, — не заспокоїлися, поки Орлик не поставив хреста між двома ярими свічками і не засвітив їх. Повторилося те, що було колись у Києві після від'їзду царя з гетьманського пиру на Печорськім.
— Кличу всемогучого Бога на свідка, во Тройці святій ,всюди сущого, і матір Божу, заступницю нашу, і святого Михайла, опікуна лицарського, українського, кличу й заприсягаю вам і народові нашому, споконвіку вольному, а тепер невблаганним ворогом нашим катованому, що не ради користі власної, не задля почестей марних, для багатства нікчемного, а для вас усіх, що під моїм рейментом єсьте, для жінок і дітей ваших, для вічного добра Матері нашої рідної України безталанної, для користі Війська Запорозького й усього народу українського, для збільшення і помноження прав і вольностей наших, хочу і бажаю всею душею моєю і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками й дітьми своїми і весь наш край з Військом преславним Запорозьким ні під царською, ні під ніякою другою кормигою чужою не пробували, лиш у своїй власній державі як люди вольні і від нікого не залежні, хіба від власних законів своїх, во віки вічні проживали, що дай Господи — амінь!
— Амінь! — повторили усі, цілуючи хрест з мощами святими й заприсягаючи вірність гетьманові аж до самої смерті.
Сіріли шибки, перлилися зіниці козацькі, то синяві, то зеленаві відтінки блукали по невиспаних обличчях.
Линяли саети на контушах старшин.
Розп'яття між горючими свічками колисалося в очах.
Ніби Христос був перемучений докраю і ніби за хвилину промовить голосом благальним: "Боже, Боже, пощо ти оставив мене!"
Але Христос мовчав.
Орлик тривожно споглядав на двері… Коли ж відчиняться вони? І коли на порозі появиться дід, ростом ще вищий від царя, з очима, полинялими від сонця, в сорочці, на дощах праній, на вітрах сушеній, з великою незгійною раною на груді?.. Що за жаль, що за шум! Тільки й край, тільки дум, стільки в народі сили, а кругом лиш могили і кінця їм немає. Слава воскресення чекає, від Воскресення до Вознесення з року на рік, весь вік, і нема нам спасення.
Він чи не він? Живий чи мрець? Увійшов чи так тільки Орликові здається?
Сверлував простір — діда не було. Це був лиш образ, закріплений в душі. Бажання так сильне, що аж вбиралося в тіло.
Двері були зачинені, і ніхто не відчиняв їх.
Дід не входив і не кричав, наступаючи на гетьмана: "Двигни цей камінь! Двигни!"
Орлик приступив до стола і здмухнув свічки.
Х
Шведська армія, як це влучно передбачував гетьман, зайняла чотирикутник між Ромнами, Гадячем, Лохвицею і Прилуками, яких десять миль простору.
Була це земля, доволі густо залюднена і не дуже виснажена війною.
Скрізь по селах і хуторах сиділи люди, курилося з димарів, чути було іржання коней і рев худоби. Урожайна земля і народ скоро багатів, а розбагатівши, нерадо кидав ті багатства. Це лиш пани при першій тривозі зриваються з місця, як наполохана птиця, а селянин кріпко тримається землі. Він покидає її, як мусить, коли бачить, що вже все пропало і що осталося тільки одно: спасати життя.
З отсього ж чотирикутника ще й тому не втікав ніхто, бо гетьман перед шведською армією післав туди свої універсали. В тих універсалах толкував він "їх милостям панам полковникам і панам осаулам полковим, панам сотникам, отаманам, війтам, їх мостям благородним особам і всякого чина людем, в городах і селах обрітающим", задля чого то він покинув протекцію царську і приєднався до високовладного короля шведського, котрого побідоносна армія увіходить отеє у їхні гради й веси… Не як ворог вступають шведи в глиб України, а як союзник вірний і безпечний, котрий нікому й ніякрї кривди ні на здоровлю, ні на маєтку не зробить.
За те ручився гетьман словом своїм і своєю особою.
А що із Січі доходили теж голоси до гетьмана прихильні, так тутешній народ не турбувався дуже і спокійно дожидав приходу побідоносних військ короля Карла.
Аж і прийшли, а з ними прийшло все те, що звичайно, як тінь, волочиться за всякою армією: недостача квартир для людей, а стаєн для коней, суперечка за провіант і фураж та всякі непорозуміння, неминучі, особливо, де одні других не розуміють, бо не знають чужої мови.
Хоч шведи вже по Польщі й по Білій Русі таки добре походили та деякі слова затямили собі, а котрий так і речення умів по-"людському" зліпити, а все ж таки був це чужинець, людина другої віри, та ще до того лютер.
А тут і від царя маніфести, як чорні круки, надлітали, а новий гетьман, Іван Ілліч Скоропадський,! свої, царською канцелярією вимушені, прокламації надсилав.
Тож і не диво, що подекуди до сутичок між українцями і шведами приходило, дехто вже й нишком нарікав "чому-то ми царя не держимося", а інший так прямо й погрожував-ся, що до царя верне, якщо гетьман шведського нахабства не спинить. А цар, як на те, й недалеко стояв.