Бо невже ж з Гадяча до Лебедина далеко? Тільки рукою подати. А в Ніжині і в Миргороді, як два ножі в тіло Гетьманщини встромлені, два царські сильні полки залогами стояли, головні ж московські сили розтаборилися здовж східної границі.
Так тоді гетьманові негайно треба було спішитися до короля Карла. Раз, що гостям краще, коли хазяїн у хаті, а друге, що небезпечно відставати від головної сили, щоб ворог не скористав з того і від Ніжина або від Глухова не напав на невеличку козацьку армію.
Сула і її численні притоки замерзали, не треба було дуже й оглядатися на ті мости, що їх позрушувала шведська армія у своїм переході, можна було поспішати
І поспішало тих три тисячі вірних гетьманові козаків, які залишилися під його рукою.
По дорозі дехто приставав, а дехто відставав, але зміни ці були не дуже-то й помітні. Відставали звичайно ті, що з перевтоми або із-за недуги не могли поспівати, а приставали охотники до боротьби зі зненавидженою Москвою, котра своїми "безеценствами" скрізь собі чимало ворогів натворила.
Довгою, начебто безконечною валкою потяглися козацькі відділи, як мереживо чорне по білій скатерті снігу. Вершники, піші, сани, вози. Женуть череди овець, гукають чабани за стадами скоту, підпригують собаки, висолопивши червоні лизні.
На возах жінки, діти, домашня птиця, котячі очі визирають цікаво з-під діточого тулубця. Хочуть затямити собі дорогу, щоб вернути назад.
Бахмач з пригородками своїми зірвався з місця і пустився за гетьманським військом.
Де? Куди? На який кінець?..
Тікати, тікати, тікати!
Доля безталанного Батурина червоним опирем попід плотами блукає і тривожить людей. Хочеться бути якнайдальше від нього. Хочеться забути, що був такий город на світі, нехай він переміниться у казку, в твориво буйної уяви… в дійсності не було його ніколи…
Тікати, Тікати, тікати!
— Чого лізеш на голови людям? Шлях на гони простягнувся широко, а йому місця нема!
— Як барани, збиваються люди докупи, боки оббивають собі. І чого?
— Глота, як біля дверей у церкві в час пожежі.
— І воюй же тут з такими!
— Бо то найгірше, як невоєнний народ домішається з козацтвом, тоді вже і ладу не вдержиш!
— Який тут лад'. Безладдя окаянне… Отсьому особливо спішно. Так підіжди, голубчику. Підіжди! Не першим, а останнім прибудеш!
І висували віз чи там сани із довжезної валки, становили на полі і не дозволили їхати скорше, поки вся валка не перекотиться.
— Я тебе, парубче, страх кохаю, — приговорював Мручко до котрогось зі своїх, — прямо душі в собі не чую, але якщо ти мені лінії не триматимеш, то здмухну тебе, як свічку. Побачиш!
Козак схоплювався, ніби зі сну будився, стягав коня і старався їхати рівно поруч других, щоб не допускати нікого до тих возів, на яких везено гетьманові скарби.
Двох товаришів перешіптувалося:
— У старого Хмеля не такі скарби були, та де вони?
— Виговський добув та витратив на війну.
— Еге, Виговський!.. Богданових скарбів чорт береже і нікому приступу не дає.
— Великі маєтки все нечиста сила в землю до себе потягне, і пожитку з них чортма!
— Тому-то в тебе і шаг не загріє місця.
— А щоб ти знав. Краще пожити, ніж мають у землі гнити.
— Може, й так. Але в когось же і гроші мусять бути.
— Найкраще, коли б їх не було на світі.
— Вицідив би півведра горілки і заплатив конем.
— Чогось зараз конем!..
— Не знати, куди ми йдемо? — питався якийсь піхотинець, насилу витягаючи ногу з грязюки. — Кара Господня, не марш. Зимно таке, мороз, а до того ще й вітер.
— Кашель, а до кашлю колька, — відповідав йому товариш.
— А щоб ти знав. Коле мене і шпигає під боки, ще кілька гонів поженуть, і впаду.
— Не бійся, чорт тебе не вхопить, підеш, бо мус.
— Але куди?
— Або я знаю!
— Тут, мабуть, ніхто нічого не знає. Були за Десною і вернули на Сейм, а отеє вже і Сулу переходим. А за Сулою що?
— Побачиш. Хочуть, щоб ти світу провидів.
— Самі вони не знають, чого хочуть. Коли битися з москалем, так тоді треба піти йому назустріч і дати баталію, а як миритися, так післать людей з білою хорувою. А то москаль туди, а ми сюди, він гайта, а ми вісьта. До чого воно подібне?!
— Жаль, що тебе гетьманом не зробили.
— З нашої сотні нинішньої ночі знов двох козаків пропало.
— Добрий козак своєї сотні не покине.
— То колись, а нині і старшини від гетьмана втікають.
— Бо нинішній старшина не козак, а пан; в нього козацької честі немає.
— Ой, тото! Мій дід розказує, що Богун, хоч який пан був, а на війні, як звичайний козак, бився; все напереді, все перший.
— Нема тепер таких. Тепер полковник до гараздів охотник. Що ж тоді від нашого брата хотіти?
— Я б усім цим дезертирам та мародерам кулею в лоб. Запорожці який вольний народ, а в поході такий послух тримають, що кращого й не треба. Послуху в нас чортма!
— Послух велика річ. Без нього і побіди нема.
Вітер, що трохи ущух був надраном, зривався тепер наново. Десь від Донця табунами розгуканих коней летів. З лівого боку вдаряв, ніби до серця добирався. Не лиш вершників і піших тручав, але й вози перевертати хотів. При якому коні не досить крепкі, цей і повертався дишлем управо. А спинявся оден, так і ціла валка захитувалася, одні на других наїздили. робилося каліцтво, знімався заколот і сварка. Бралися й до шабель.
— От і погода яка! Краще було в Бахмачі перечекати.
— Щоб москалі наскочили знічев'я. Правда?
— Москаль як схоче, то і в Ромнах наскоче.
— В Ромнах шведи стоять. Не зважиться.
— Ми все на чиюсь поміч рахуємо, а найкраще не оглядатися на нікого.
— Лиш з трьома тисячами добувати світ. Правда?
…Мовкли.
Сніг ліпив. Такий білий і густий-густий, що робилося чоловікові, як комасі у мішку муки. Не знати було, де небо, а де земля, де ліс, а де річка, і коли б не те, що вітер віяв від сходу, то не знати було б, куди йти. Прямо безконечне біле море гуло, ревіло, сатаніло… А-у! А-у! А-у!
Похід у білому морі потопав. Де-не-де тільки з цього моря дишель торчав або колесо на осі вертілося, або людська рука вітру хапалася — знак, що туди недавно тому перейшли шведи. Дорога тільки зверху була присипана снігом і рівна, а під сподом, який аршин углиб, вона розмішана, як тісто, як "чортяча розчина", у котрій ноги грузнуть.
Передні, вершники і піхотинці, то ще якось насилу по скреплій заморозі пробиралися, але чим дальше, тим гірше ставало, розмішувався шлях, робилася дійсно якась дідьча розчина, у якій коні грузли по черева, а люди по пахи. Все когось доводилося витягати з неї, бо обмілів і застряг, як муха в мазі. Осаулчики і стойчики вискакували іноді на своїх шпарких конях з тієї каравани набоки, а перебравшися насилу крізь снігові гори й безодні і виїхавши на рівне поле, з котрого вітер поздував сніг, мчали з дорученням до передових відділів або скакали до хуторів, що ледь-ледь майоріли в балках. Заволохачені від інею коні й люди майнули на хвилину, як сонні привиди, і розпливалися в білому морі сніговії.
Край, літом такий привітливий і гарний, перемінився тепер в білу, студену, смертельну пустиню.
Мороз з кождою хвилиною кріпшав. То не сніг політував на землю, а сипалися якісь тонесенькі колючки, пробивали найтеплішу шубу і вбивалися в тіло людини аж до шпікукості, ранили й калічили його.
Дрож пробігав по шкірі, зуби дзвонили, в руки й ноги запари заходили, а тоді в губі робилося млісно-солодко, перед очима хтось блискучими коліщатами грався, хтось тихеньким голосом найулюбленішу пісеньку наспівував, хотілося одного: присісти де-небудь хоч на хвилину, на маленьку хвилиночку тільки і задрімати.
Але такий вже зі своєї дрімки не будився.
Зима добре подбає про нього. Обтулить периною снігу, студеною долонею приплеще місце, де він лежить, і щолиш весною, як розтануть сніги й розцвітуться квітки, побачить тепле українське сонце жертву жорстокої зими. Жертв таких з найближчою весною буде більше, ніж за останніх сто літ коли-небудь бувало, бо й зими такої за минуле століття не було!
Була це зима, яка, здавалося, хотіла знесилити людей, відняти в них всяку охоту руху, вбити всяку енергію, зробити війну неможливою.