Так люди не давались.
Посередині валки вози й сани з батуринським лазаретом посуваються.
Між ними Мотря.
Коли валка зупиниться на хвилину, вона злазить зі своїх саней і обходить недужих. Обтулює їх, вкриває, з острахом дивиться, чи котрий на стужі не заков'яз.
Вона тепер їх одинокий ангел хоронитель, бо благий дід в Батурині остався. Що не напросилися його, їхати не хотів. На руїнах городу залишився — сам-оден.
Мотрі він з гадки зійти не може.
Бачить його серед могил і звалищ, одну живу душу поміж тисячами мерців.
А може, ті мерці живі для нього? А може, й він не живий, а дух?
І на ту гадку кров теплішою стає. Хочеться вести борню з ворогом і з зимою, хоч би зі світом цілим, за право життя, за те, щоб отся широка й багата країна не задубіла під подувом північного вітру, щоб вона діждалася своєї буйної, гарної, розкішної весни.
Дід з батуринського пожарища добув недогарки життя, Мотря роздуває їх, долонею обтулює свічку, щоб не згасла.
Ні, ні! Життя сильніше від смерті! Хай живе життя?
Вітер кидається на неї, снігом у лице сипле, собакою в руки гризе — "ау! ау! ау!".
Мотря сідає в сани, її обтулюють вовчою шубою, женуть.
Заморозь від кінських копит відривається, б'є візника в лице, до Мотрі скаче.
Поле біжить, утікає кудись, поспішає перевалитися за обрій, котрого і не видно. Дерева зриваються з місць, осніжені, волохаті, не дерева, а духи тих дерев, що були зелені літом, а осенею золотисті, гіллям, як руками, одні других чіпаються, метушаться, як у тривозі перед тим, що хоче з ними зробити зима. Вона вже добирається їм до коріння… Втікати, втікати, втікати!
Мотрі не зимно, а горячо. Вона стомилася до болю… За останні два годи вічність пережила… Не жалує… І не думає про себе… Почуває себе заодно з людьми, з полем, з землею. Вона — це вони, а вони — це вона… "Забути про себе, щоб не бути забутим", — сказав колись Войнаровський. І вона хоче забути… Забула… Її нема… Є тільки цей край, за котрий іде боротьба, і люди, які цю боротьбу ведуть… Щоб вони не зімліли, щоб не склали оружжя: ось чого вона боїться… Коли б могла глянути їм у душу! Рвала б її, бичувала, останні сили добувала би з тих душ, що позбуваються гарту, хлянуть, м'якнуть, маліють. Власну кров переливала би в їх жили…
Чуйкевич на засніженому коні прискакує до її саней. Кінь дихає горячо. Жар б'є від нього.
Чуйкевичеві очі горять.
— Не змерзла, Мотре?
— Ні, ні. Мені горячо. Вертай до гетьмана. Про нього дбай!
Він повертає конем. Вітри, як тічня голодних вовків, кидаються за ним. Виють, заводять, харчать. Поле біжить, дерева зриваються з місць, небо паде, земля перекочується за обрій, світ іде шкереберть.
Хтось хлипає, ячить, хтось крикнув, ніби з нього душу деруть, хтось зітхає востаннє у життю, хтось ригає прокльоном, регочеться божевільним сміхом: "Ха-ха-ха"…
Сунуться сани — то знімаються вверх, то падуть униз, як човни по морських валах, вози риплять, колеса до осей примерзають, то не коні, а білі снігові й ледяні груди вітер перед собою жене, — хора рука щораз то химерніше узори на безконечному білому полотні сірими нитками виводить…
Гетьманське військо назустріч невідомому ступає…
— Мотре, сонце моє!
— Пане мій!
Мов з-поза світу забутий голос гуде: далеко, дуже десь далеко.
"Забути, забути про себе, щоб не бути забутим"… — нашіптує другий голос, той, що в душі сидить.
Він сильніший від вітру, від скрипу возів, від усього…
Балка посувається вперед.
Не білий, а сивий сніг паде, сіріє і темнішає кругом.
Ледь-ледь бовваніють осніжені спини вершників і кінські зади.
Затрачуються останки військового ритму, похід не йде, а сунеться, як каравана примарів сонних.
Шлях хрупотить, якби хтось велетенським валом кості торощив.
На горбку біля дороги щось бовваніє.
Кінь на задніх ногах сидить, передніми спинається, воздух б'є, землі шукає.
Хоче встати і за другими йти.
Не може…
Задні ноги ніби приковані до землі. Вони безсилі. І кінь тільки головою вправо і вліво поводить, жахливо розглядаючись кругом. Бачить коней, що людей на своїх спинах несуть, вози і сани тягнуть кудись, може, до теплих стаєн мандрують, а йому годі. Бачить, очі кров'ю заходять, грива дубом стає і з широких грудей добувається останнє болюче іржання.
Якби хтось пилою залізо пилував.
"І-і-і!"
Ні вітер, ні скрип саней, ні стуркіт коліс того жахливого іржання заглушити не може.
Спини вершників на шиї коней похиляються, коні стогнуть і подаються вбік, валка захитується, мов п'яна. Так будить її вітер і штовхає вперед.
Гетьманське військо — не цілі три тисячі людей, з табором і з останками казкового скарбу назустріч невідомому іде.
Жахливе іржання біжить по його слідах — здоганяє.
XI
Ромни у снігах потопали.
На кришах домів, на банях церков і на вежах дзвіниць лежав він білою грубою верствою, ніби зима хотіла живцем присипати город.
Навіть найсильніші вітри, що розгуканими табунами степових коней з півночі налітали, не поздували тих снігів. Зціпив їх мороз, якого в тих сторонах найстарші люди не пам'ятали.
Ворони й круки, що хмарами чорними супроводжали військо, не видержували тієї стужі й замерзали в лету. Чорними ганчірками на білих снігах лежали або, як омела, хиталися між вітами дерев. Ті, що видержували зимно, сиділи на остріжках, насторошивши пір'я, і крякали жалібно.
На голод нарікати не могли. Скрізь лежало трупу і стерва більше, ніж треба.
Так трупи ці не була одна кість. Вбрання попримерзало до тіла, і навіть кручачим клювам нелегко було добратися до м'яса.
Що тратило енергію руху, дубіло й кам'яніло в одну мить. Слина, виплюнута з рота, замерзала, не долетівши до землі. Люди одного тільки й бажали — тепла.
Хто міг, за поріг не виходив. Але ж бо таких щасливців небагато було.
Не тільки хати, крамниці, школи, уряди, але й приюти для старців і притвори церковні — заповнилися людьми.
Люди й поміж худобою по стайнях ютилися, як мишва, залазили в стоги й обороги, а все ж таки не для всіх місця стало. Ломили гілля, обносили плоти й розпалювали вогнища, щоб загрітися хоч трохи. Так що ж! Погрієш груди й руки, а спина продрогне наскрізь.
Запарі в ноги зайдуть, пальці оден качан, на бровах і віях понависають ледяні соплі, і якщо ти силою не зневолиш себе встати й бігти, підскакуючи, мов божевільний, то й біля огню замерзнеш.
Рятували себе люди, як могли. Особливо горілкою, котрої було вдовіль, та ще яблучником, грушівкою і другими домашніми винами. Але ж бо й горілка зрадлива. Незчуєшся, коли вип'єш надміру, а тоді й замерзнути найлегше.
Тому-то по вулицях і по майданах, скрізь, де тільки табором стояло військо, ходили шведські й козацькі патрулі. Голосною командою зривали сидячі гурти на рівні ноги, казали їм виконувати всілякі вправи руками й ногами, перебігати від одного вогнища до другого, щоб тільки підтримати рух, а з ним і життя.
Так і це не помагало багато. Розігрієшся на хвилину, а як присядеш або й приляжеш де, так і не знатимеш, коли перенесешся з отсього жахливого світа у другий, кращий і щасливіший, про котрий мріє людина за кождим разом, як присяде його якась велика біда.
— Звідкіля отеє бісове зимно взялося?
— З півночі надтягнуло.
— А невже ж і там немає людей?
— Є, та вони до його привикли.
Балакали короткими реченнями, бо здавалося, що й слова замерзають.
— Також не мало коли прийти, аж тепер.
— За війною вся біда снується.
— Бог не любить війки.
— Чоловік усьо на Бога спихає.
— А на кого ж?
— Лісового діда обидили.
— Його?
— Мало то лісів повирубували, мало звірини повинищували… Злиться. Нема такої стежки в лісі, щоб нею люди не ходили.
— Як не вояки, так бандити. А він того не любить.
— Ні…
Розбурхана злиднями уява відривалася від дійсності і блукала хоробливими стежками. Хотілося вірити, що справді є десь якийсь другий світ, коли не кращий, так інший від теперішнього.
— А ти бачив лісового діда?
— Батько бачив. Задуманий ішов і на бороду йому на-столочив.
— На бороду?