І гетьман велить Орлика покликати до себе.
— Як спав?
— Погано, милосте ваша.
— Ов!
— Проклятий мороз. Мерзне народ.
— Багато сеї ночі замерзло?
— Шведів більше, ніж наших, бо вони одягнені гірше.
— То зле. Треба нині стягати дерево, яке є, від столярів дошки брати і курені строїти. Годі, щоб люди гинули від стужі.
Дежурний офіцер з приказом у город побіг.
Гетьман з писарем обмірковував політичні питання.
— Підеш до Піпера, Пилипе, і скажеш йому, але обережно, щоб не обидився дипломат, що прокламації, які він від шведів до нашого народу оголошує, треба інакше писати. Вони не видержують порівняння з тими, що їх Скоропадський під дикататом царським складав. Знаєш чому?
— Розумію, — притакнув Орлик, встав і зараз-таки хотів до канцлера йти. Але гетьман спинив його.
— Постривай! Перше нам треба лист до Гордієнка написати. Бери перо!
Орлик сів за стіл, приладив папір, чорнило і вибрав добре застругане перо. Гетьман ходив по хаті і диктував. Письмо було довге й переконливе. Пригадувалися в ньому всі тії тягарі і знущання, які терпіла Україна від московського ярма, а Запоріжжя зокрема. "Знаємо що було, та ніхто не знає, що для нас Москва в майбутньому готує, — диктував гетьман. — Я сам чув, як цар на підпивку вигукував: треба б викоренити, казав, треба би мечем і огнем винищити тих злодіїв і тих поганців запорожців. Тому-то, — диктував гетьман дальше, — і рішився я стати в обороні усього нашого українського, козацького народу, за який відповідь здам колись перед Господом Богом. Тому-то я і перейшов на бік короля Карла".
Тут старався він розвіяти тую нехіть, яку могли мати запорожці до шведів, як до народу чужого і іншої віри. "Шведи прийшли до нас як союзники певні й вірні і кривди ніякої українському народові не чинять, не так, як москалі, котрі тепер знущаються над Україною гірше, ніж колись татари. Тому-то, — переконував гетьман запорожців, — всім нам тішитися треба, що маємо такого союзника і користати з нагоди, щоб укупі побороти нашого грізного ворога. Поможіть же нам, славні лицарі запорожці, довершити цього великого діла, поможіть визволити нашу матір Україну з тяжкого московського ярма, щоб усі ми зажили людьми вольними і від нікого не залежними, бо як — ні, то Москва дорешти покасує наші вольності козацькі, полки наші поперетворює у драгунські, винищить нас тяжкими знущаннями катівськими, а недобитків пережене за Волгу".
Гетьман диктував так скоро, що Орлик ледве поспівав писати під диктат.
— А тепер перепишеш цей лист начисто і подбаєш, щоб він попав у руки Гордієнка. Разом з листом післати треба гроші, бо цар їм їх не жалує. Розумієш?
— Знаю, милосте ваша. Доказом того лист, який до вашої милості від запорожців прийшов.
— Це стара партія писала, цареславна. Але ж бо вона не устоїться проти Гордієнка. Молодше товариство за ним стоїть, а він завзятий ворог московського уряду. Вірю, що Гордієнко до нас прийде, лиш біда, що москалі хочуть нас відрізати від Січі. Треба нам з Січею утримати зв'язок.
Орлик притакнув.
— Аз краю які вісті наспіли?
— Недобрі.
— Exemplum? [98]
— Деякі сотники відказують послуху розпорядкам вашої милості, як ось в Опошині, Груні і Котельні.
— Про полтавського полковника теж негарні вісті приходять, народ шумить. Творяться ватаги самочинні й нападають на двори, грабують. Ні проходу, ні проїзду безпечного нема. Помордованих шведів знаходять.
Гетьман, слухаючи тих слів, голову хилив, морщина між бровами глибшала, руки кріпко стискали поруччя.
Орлик глянув і нараз замовк, як ножем урізав. Настала мовчанка. Скупе і бліде світло насилу продиралося крізь шибкк. Деколи тільки долітав несамовитий рев, якби мордували когось…
Хірурги відпиловували відморожені руки й ноги.
Гетьман встав. Глянув на Орлика. Орлик зрозумів, що він щось важного рішає.
— Пилипе! — почав.
— Слухаю вашої милості.
— Важкі часи переживаємо, синку! Вважаймо, щоб не осоромили себе.
Орлик хотів щось відповісти, але гетьман перебив йому.
— Пошукай мені миргородського полковника і попроси, щоб негайно зайшов. Сам-оден, заки старшини на нараду зберуться. Іди!
XIII
— Гу! Яка студінь! — нарікав Апостол, входячи до гетьманської квартири. — Чоботи до землі примерзають.
— Зима, полковнику, поспіху нас учить, а то ми надто вже поспішаємо поволеньки. Миргородці зокрема.
— Пощо спішить! Поспіємо до смерті.
— А діло не вовк, до лісу не втече, — правда? Знаю я, знаю отсю філософію. От бачиш, брате Даниле, коли б ти отеє до мене не йшов, а біг, то; може б, тобі і вуса так не понамерзали.
І дійсно, химерно закарлючені вуса миргородського полковника мали прямо несамовитий вигляд. По обох боках лиць звисали йому якісь два ледяні валки; а на їх кінцях теліпалися якісь блискучі барильця, ніби брильянтами висаджувані гузики при святочній киреї.
Одно око засклепив мороз дочиста, і Апостол даром повікою кліпав і підморгував бровою. Лід не пускав, і в кімнаті таки добре зимно було.
— Як бачу, то зима навіть перед гетьманом респекту не має.
— А невже ж гетьман не такий чоловік, як другі?
— Такий, та інший.
— Колись було. Нині біда усіх нас порівняла.
Апостол замість відповіді відривав лід від своїх закарлючених вусів.
— Я тебе, пане миргородський полковнику, — почав, зміняючи голос гетьман, — попросив отеє на довірочну розмову.
Апостол поклонився злегка.
— Спасибі за честь. Я повсякчас до послуг вашій милості готовий.
— Не сумніваюся. Прости, що турбував у таку ранню годину, але діло важне.
— Тим більша честь для мене, ясновельможний пане. Гетьман позасував двері і присунувся ближче до гостя.
— Заки пічну, прохаю о тайну. Що скажу, будемо знати тільки ми два і Господь Бог у небі.
Апостол підняв шаблю і поцілував перехрестя.
— На тую шаблю ще мій прадід клявся. Впевняю вашу милість, що зайвого слова і волом з мене не добудуть.
— Так воно і повинно бути, не знають люди, що іноді значить одно зраджене слово!
— Такого гріха я на своїй совісті, мабуть, не маю, — відповів обидженим голосом Апостол. Гетьман заспокоїв його.
— Я не про тебе, а загально, бо коли б я тобі не вірив так, і не кликав би до себе. Діло, як кажу, важне, навіть дуже.
Апостол поправився на кріслі.
Цікавість розбирала його, а гетьман нарочно словами грався.
— Ваша милість можуть приступити ad rem [99]. Най мене Бог важко скарає, якщо покажуся негідним довіренності мойого рейментаря.
Гетьман стиснув його за руку.
— Не дивуйся. Всіляко поміж нами бувало.
— Я перечеркнув старі рахунки, — відповів Апостол.
— А я їх подер, — підхопив гетьман. — І тому балакатиму з тобою не як з колишнім супротивником, а як з союзником вірним.
— Радо послухаю, Іване Степановичу… Кажи!
— Важкі часи переживаємо, брате, — почав гетьман. — Дуже важкі. Я ще такої опресії не тямлю.
— Я також.
— Ніби всі сили видимі й невидимі змовилися на мене Невдача за невдачею руйнує мої найкращі наміри.
— Кінець діло хвалить, — потішав гетьмана Апостол.
— Кінець діло хвалить, — повторив за ним гетьман. — Тільки що того кінця якось не видно, і не знаю, чи діждуся його. Тому-то й турбуюся тим, що може статися, коли мене не стане.
— Що це ти, ясновельможний, на парастасну нуту попав?
— Дух бо бодр, плоть же немощна єсть, брате Даниле. Боюся, щоб дух не остався без тіла… І мабуть, що останеться, — сказав гетьман, наголошуючи кождий склад останнього слова. Задумався. У віщім прочуттю потопав.
Апостол зніяковів. Не міг догадатися, куди то гетьман веде. Чи не підступ який? Може, Ґалаґан знов щось накрутив, бо він до усього спосібний?
— Ти, пане гетьмане, — почав Апостол, — ще не одного з нас переживеш. Твій рід довговічний.
— Але ж бо ніхто з мойого роду не переходив того, що я.
— І ніхто не мав такого розуму, як ваша милість.
— Розум виснажує тіло… Будучим я тривожуся, Даниле, будучим, — коли мене не буде.