Полтава – Богдан Лепкий

Про тії ласки царські всякі казки ходили, а гетьман що? Його пісня вже, мабуть, відспівана, а його будучина — знак питання. Він тепер: "Або пан, або пропав", але це друге після Батурина, мабуть, правдоподібніше. Чечеля і Кенігзена не воскресити, 40 гармат, крім моздірів і муніції, не відібрати, скарбів, забраних Меншиковим, також. А десять тисяч щонайкращого війська де?

Гетьман почав:

— Зібралися ми, панове товариство, щоб у цей важливий мент обміркувати вкупі наше діло.

Устами промовляв, а очима блукав по головах слухачів. І здавалося Їм, що це жагуча іскра скаче по них. Дехто не втерпів, голову схилив.

— Та поки що, — продовжав гетьман, — пом'янім товаришів наших добрих, Чечеля, Кенігзена і всіх тих, більше й менше відомих, що так хоробро обороняли нашу столицю. Їх ім'я: тисячі!

Встав, а за ним піднялися й старшини.

— Лицарською смертю померли хоробрі оборонці безталанного Батурина, і колись нащадки наші, згадуючи імена їхні, зніматимуть шапки. Багато живих помре, а ці покійники житимуть от рода в род. Вічная ж їм пам'ять!

— Вічная пам'ять, — понеслося хором, аж шибки у вікнах задзвеніли.

— Вічная пам'ять…

І зробилося тихо, як у церкві.

Криваві марева понад похиленими головами перелітали…

Гетьман сів і дав рукою знак, щоб і старшини сідали.

— А тепер спитаюся вас, панове, чи є між нами такий, що схотів би жити, як Ніс, а не вмирати, як Чечіль? Порадьтеся своєї совісті і дайте мені щирий отвіт.

Перекидалися поглядами, не розуміючи, до чого гетьман веде.

Аж Данило Апостол почав:

— Не знаю, чому то милість ваша якраз нині поставив до нас таке питання. Невже ж дали ми який привід до того? Всі ми, Іване Степановичу, не днешні, і, мабуть, навіть наймолодші поміж нами заглядали вже смерті в очі. Може, й не раз. Знаємо тоді, яка солодкість у лицарському, а яка гореч у нікчемному життю. І хто з нас волів би пить помиї, ніж вино? Але ж бо й найшляхотнішим вином упиватися теж недобре. Так само лицарською славою п'яніти. Хоч би ми всі, так, як тут є, мов спартанці під Термопілами погибли, то яка з того була би для України користь? Скажеш "слава", так славою одною ситий не будеш. Для України треба не тільки вмирати, але й жити.

— Життя життю не рівне, — почувся голос гетьмана, тихий, але виразний, що його і в найдальшому кутку чути було. — Буває життя гірше від смерті, і не про одного кажуть, що він пережив себе. Помер би в пору, то і славним остався б, а так жив і славу свою пережив… Не хотів би я пережити своєї слави. А як ви — того не знаю-Здвигнув раменами, і останні слова повисли у повітрі та не розпливалися в ньому.

— А я гадаю, — стояв при свойому Апостол, — що всяке життя від смерті краще, навіть від лицарської, від такої, якою Чечель і Кенігзен погибли. Бо возьмім хоч би теперішню нашу війну. Живеш, так, значиться, мусиш обороняти своїх позицій, бо — мусиш, а згинеш, так тоді ворогові легше, а нашому ділу втрата. Як гадаєте, панове, ні?

— Мертві сорому не знають, — озвався компанійський полковник Кожухівський, і обличчя його зробилося якесь урочисте й грізне разом.

— Що ти, полковнику, кажеш! — скрикнув Зеленський. і здивування застигло на його устах. — Невже ж ми аж до такого дійшли?.. Мертві сорому не знають?!

— Чи знають, чи не знають, — перебив їх охочекомонний полковник Гнат Ґалаґан, — хіба нам яке до цього діло? Ми ще, дякувати Богові, живі. А поспішатися до смерті — це не лицарство, лиш дезерція. Бо що воно таке значить: боротися хоробро? На мою гадку, це значить з усіх сил обороняти свойого життя і не погоджуватися з гадкою про смерть, не складати оружжя. От що!

Сказав і так якось ворожо глянув на Кожухівського, так йому зморшками постягало кутики уст, буцім він шкірився до нього. От-от і — вкусить.

— Мертві сорому не знають, — повторив Кожухівський голосом сумно-рішучим. — Невже ж ви бачили сором на обличчях батуринців? Я бачив у них завзяття, жах, злість, навіть розпуку, а сорому ні. Сором тут, поміж нами…

Останні слова він вимовив тихо, і обличчя його стало беззахисне, сумно-всміхнене, ніби на все готове.

За вікнами вітер гудів. Щось гуляло по даху і реготалося злобно…

— Пан компанійський полковник Кожухівський, — перервав тишину Ґалаґан, — каже, немов то сором поміж нами. Добре було би знати, у кого і в чім він цей сором бачить? — І зморшки постягали йому не тільки кутики уст, але й очей-Ліве прижмурилося, ніби питалося: "Еге ж?"

Кожухівський відкашельнув і встав.

— Хочеш, полковнику, знати, так слухай! Голос його нараз змінився. Звучав певно і безбоязко, а обличчя з лагідно-всміхненого зробилося суворе-грізним.

— Миргородський полковник натякнув перед хвилиною на Термопіли. Si parva magnis comparare licet [97], порівняймо себе з тими спартанцями, що в Термопілах на певну смерть сіли. Не гадали вони, як і куди їм спасаться, хоч ясна річ, ще коли Єфіяльт якусь там стежку знав, так і їм могла вона бути відома. Але не шукали вони тієї стежки, лиш повечеряли востаннє з вождем своїм, розпрощалися і на другий день, здержуючи навалу ворожу, трупами своїми загатили їм вхід до рідного краю… А було їх лиш триста. Триста героїв!

— А хто це сказав тобі, що я або Апостол хочемо спасатися? — схопився Ґалаґан.

— Еге ж, еге! — притакнув Апостол. — Хто тобі сказав?

— Хто? Слова ваші говорять, — відповів Кожухівський.

— Які слова?

— Ті, що ми їх перед хвилиною чули.

— Ті, що ви перед хвилиною казали, — схопився і собі Андріяш. — Про дезерцію і про те, що нікчемне життя краще лицарської смерті.

— Нікчемне? — спалахнув Апостол. — Я про нікчемне життя не казав.

— Ти, полковнику, казав "усяке", так тоді, значиться, і нікчемне, — відрубав Андріяш.

— Нікчемне? — І Апостол зірвався з місця. — Постривай, голубе, я тобі зараз пригадаю, що і як я сказав! Але Ґалаґан сіпнув його за рукав.

— Сідай, товаришу. Панове компанійські все краще знають.

— Краще компанійський, а вірний, ніж настоящий, а…

Не докінчив, бо гетьман постукав рукою об стіл:

— Я вас, панове, не кликав на сварку, а на раду. Кінчи, що почав, Кожухівський!

Кожухівський шукав рукою спинки свого крісла. Видно, хвилювався.

— Не штука втікати з корабля, якщо він тріщить, а штука боротися з вітрами, щоби він не потонув. Наш корабель у небезпеці. Ми врятуємо його лиш тоді, коли будемо рятувати згідно, слухаючи нашого капітана.

— Або врятуємо, або ні, — перебив Апостол, закручуючи карлючку на вусі.

А Кожухівський:

— Отож-то й біда, що в нас віри немає, біда, що між нами є люди іншої гадки.

— Якої ж то, якої? Виразно кажи! — наставав Ґалаґан.

— Такої, щоб примиритися з царем, — сказав Кожухівський, ніби кістку виплював з горла.

І всім так якось зробилося, буцімто їм довго щось в горлі і в грудях стояло, а тепер воно уступило і зробилося легше.

— Недовго треба чуба мняти, щоб відповісти тобі, — почав Апостол. — Не про царя ми з Ґалаґаном гадаємо, а про наше діло. Кождому вільно свою гадку мати, а за слова ловити — це негарно і не по-товариськи. Ми не ретори, а козаки, що зуби свої на війні з'їли, і воювали вже тоді, як дехто ще на деревляному коникові їздив і бодякам голови стинав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: