Полтава – Богдан Лепкий

І коли б Карло не загаявся був у Саксонії, коли б він ще тогідь дав мені нагоду пристати до нього, я підняв би був на Україні такий зрив, як колись за Богдана Хмельницького вчинився, бо хто каже, що народ проти мене, цей краще б своєї совісті спитався, може б, вона відповіла йому, на кого то нарікає народ. Невже ж церкви й школи будував я для себе і для тих своїх дітей, котрих не маю, і невже ж я маєтки збивав для них? Складав я Їх на будівлю Української держави і для їх хазяїна, для мойого наступника, хотів я озолотити булаву, а дехто брався ожемчужувати пірнач. Та невже ж я тому винуватий?

— Ні, ні, ти не винуватий!

— Ти прав, — притакували вголос старшини. А гетьман продовжав:

— Цар Петро хотів, щоб його боялися, я хотів, щоб мене любили. Бачу, що в нас страх від любові сильніший. Це т.їій гріх. ~Бот і будучність да розгрібать мене! Але щоб нарсд за мою любов до його ненавидів мене — це брехня! Брехня! — гозториз, і голос його заломився. Видно було, що доторкгіув-ся болючого місця в душі. — Коли б народ ненавидів Мазепу, то звідки цей Мазепа брав би ті полки, які на кождий його заклик неначе з-під землі виростали? Якщо народ ненавидів Мазепу, то чому ж так хоробро обороняв його столицю? Якщо народ ненавидить Мазепу, то звідкіля ж беруться ті мазепинці, що їх тепер цар у Лебедині карає?.. Мазепинці є і будуть, поки Україна вольною не стане, поки не здійсниться весь задум Мазепи.

— Хочемо бути учасниками задуму твойого.

— Хочемо й обіцяємо!

— Заприсягнемо!

Гетьман попросив о спокій.

— Кажете, що згинете або побідите зі мною. Побідимо не ми, лиш ідея наша, як ми її не закопаємо живою. Коли б ми нині вернули до царя і попросили його о вибачення і ласку, то вирили б таким чином яму для нашої ідеї. Того я не зроблю, а ви, як хочете. Не силую нікого. Хто хоче, хай іде, не заверну його з дороги, ні силою, ні словом. Але ж хто останеться нині на те, щоб опустити мене завтра, цей буде відступником і гробокопателем нашої волі.

— Вб'ємо такого, як паршиву собаку!

— Як зрадника, як Юду повісимо на сухій гілляці. І почувся бренькіт щабель, так зловіщий у подібних припадках.

Довго прийшлося гетьманові ждати і стукати кулаком об стіл, заки заспокоїлися розгарячені голови старшинські.

— Спасибі за готовність вашу не опускати мене при нинішній важкій годині.

— Доживемо кращої, — потішали його.

— Вірю і надії не трачу. З нами тут козаків тисяч три з лишком. Але ж бо Левенець ще не рішився, а Полтавський полк чималий.

— Левенець на вибір Скоропадського не поїхав.

— І Скоропадський по добру булаву не прийняв. Його присилували. Він наш однодумець. Як матиме нагоду, верне до нас. І залоги теж не всі вже перейшли до царя. Подбаємо, щоб вони получилися з нами.

— Подбаємо! Не пощадимо себе.

— І високу Порту приклонимо якось. Коли б не Лісна, турки були би вже тут. Але що найважніше для нас, так це Січ. Я на Гордієнка числю. Він нібито ворогував зі мною, бо запорожці не дуже прихильним оком глядять на Гетьманщину, і на наші буцімто панські порядки, але в рішаючий мент рішить у них здоровий розум. З царем проти свого гетьмана не підуть. України не зрадять.

— Честь їм!

— Слава січовому лицарству!

— Хай живе Гордієнко! — гукали старшини, буцімто запорожці вже й справді за порогом стояли.

Гетьман свого наміру добився. Пригноблення, яке почувалося з початком наради, уступило місце бадьорому настроєві. Не хотів його псувати. Ґалаґанові не вірив, хоч цей укупі з другими зривався з місця і кричав те саме, що вони. Розмову з Апостолом відложив на пізніше. Це не Ґалаґан, з чим треба побалакати на розум. Зеленський, Горленко й інші лукавити не вміють. Вірні йому. Треба тільки підтримати їх духу. І гетьман кінчив:

— Як бачите, панове товариство, діло наше не таке-то вже безнадійне. Воно важке, але до Термопілів ще нам далеко…

— Далеко, далеко, — тихим голосом завважив Чуйкевич.

— Ой, далеко—— покивував головою Андріяш.

— І не треба, щоб близько було, — спротивився гетьман. — Не треба!.. Горі імієм серца! Не пропала ще козацька мати. І не дамо їй пропасти! Заступимо безталанну грудьми нашими, виведемо її з дому сорому і неволі на ясні зорі та на тихі води. Підемо назустріч невідомому, з'єдинені невгнутим бажанням здійснити наш задум великий, підемо на змагання важкі з нашим старим козацьким кличем на устах: добути або дома не бути!

— Добути або дома не бути! — загуділо в гетьманській світлиці, аж стіни задрижали,! вітер на хвилину ущух. Добули шабель і блиснули ними.

— Хай живе воля!

— Слава гетьманові Мазепі!

— Не опустимо його!

— Присягнім жити й умирати вкупі!

— Присягнім!

— Присягнім!

Даром супротивлявся гетьман, казав, що вже присягали йому, а він їм, і впевняв, що віри в своїх людей не втратив, — не заспокоїлися, поки Орлик не поставив хреста між двома ярими свічками і не засвітив їх. Повторилося те, що було колись у Києві після від'їзду царя з гетьманського пиру на Печорськім.

— Кличу всемогучого Бога на свідка, во Тройці святій ,всюди сущого, і матір Божу, заступницю нашу, і святого Михайла, опікуна лицарського, українського, кличу й заприсягаю вам і народові нашому, споконвіку вольному, а тепер невблаганним ворогом нашим катованому, що не ради користі власної, не задля почестей марних, для багатства нікчемного, а для вас усіх, що під моїм рейментом єсьте, для жінок і дітей ваших, для вічного добра Матері нашої рідної України безталанної, для користі Війська Запорозького й усього народу українського, для збільшення і помноження прав і вольностей наших, хочу і бажаю всею душею моєю і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками й дітьми своїми і весь наш край з Військом преславним Запорозьким ні під царською, ні під ніякою другою кормигою чужою не пробували, лиш у своїй власній державі як люди вольні і від нікого не залежні, хіба від власних законів своїх, во віки вічні проживали, що дай Господи — амінь!

— Амінь! — повторили усі, цілуючи хрест з мощами святими й заприсягаючи вірність гетьманові аж до самої смерті.

Сіріли шибки, перлилися зіниці козацькі, то синяві, то зеленаві відтінки блукали по невиспаних обличчях.

Линяли саети на контушах старшин.

Розп'яття між горючими свічками колисалося в очах.

Ніби Христос був перемучений докраю і ніби за хвилину промовить голосом благальним: "Боже, Боже, пощо ти оставив мене!"

Але Христос мовчав.

Орлик тривожно споглядав на двері… Коли ж відчиняться вони? І коли на порозі появиться дід, ростом ще вищий від царя, з очима, полинялими від сонця, в сорочці, на дощах праній, на вітрах сушеній, з великою незгійною раною на груді?.. Що за жаль, що за шум! Тільки й край, тільки дум, стільки в народі сили, а кругом лиш могили і кінця їм немає. Слава воскресення чекає, від Воскресення до Вознесення з року на рік, весь вік, і нема нам спасення.

Він чи не він? Живий чи мрець? Увійшов чи так тільки Орликові здається?

Сверлував простір — діда не було. Це був лиш образ, закріплений в душі. Бажання так сильне, що аж вбиралося в тіло.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: