— Одарко, чуєш! А може, ти й справді як не опириця, так хоч русалка або мавка?
Одарка глянула на Обидовську; зразу з докором, але як побачила її добрі, цікаві очі, так до жартів охоти набрала. Чорні очі зиркнули несамовито. Блудні вогники в них загорілися. По устах усмішка перебігла, ніби сонце по листю, а самі вони рожевими платками розтулилися.
— А ви ж гадали як? Русалка я, і не лиш русалка, а й відьма. В дівчину перекидатися вмію. Вночі русалка, а вднину дівчина. Двійним життям живу; розкіш яка!
І сміялася своїм привабливим, аж страшним сміхом. Обидовська посміхалася по-діточому. Вона знала, що це неправда, що Одарка вдає, як у театрі, але обом їм після страхітних переживань останніх часів хотілося інших зворушень, хотілося забути про дійсність і гадкою перенестися в казку.
— Як нічка зорі розсипле по небі, — говорила шепотом Одарка, — а місяць вискочить гратися з ними, пропадай, сирото Одарко! Тебе вже нема, а є русалка, Зорійка, знаєте, тая, що в неї миргородський полковниченко рутяний віночок украв. А вона його на річку шукать пішла і між русалок-сестричок попала. Еге ж, еге ж, я та сама Зорійка, коли чували.
Обидовська очі примкнула, ніби наосліп за її словами ішла… Так гарно було слухати.
— Шувар шелестить і шепоче осока, ніби полковниця яка в шовках та саєтах ступає. Пустіть мене, сестрички ріднесенькі, назустріч козакові піду…
Пустили. І ось зачаїлася я, а місяць сипле сяєво срібне, зорі золотисті сіяють. Цить — хтось іде! Це він, козак. Сусе Христе! Гарний який, як світ світлий, як місяць ясний. Присмокталась до уст, яка гаряча кров…
— Одарко! — шарпнула її за вишиваний рукав Обидовська. — Не бреши! — і тим словом чар, ніби свічку, здмухнула.
У вікнах знов ледяні шибки, на стінах іней, в умивальниці лід, а за порогом що? Не питай. Обі нараз розсміялися.
Обидовська притягнула Одарку до себе.
Тая клякнула біля її крісла. Обидовська гладила Одарчине чорне волосся, аж синє.
— А дуже ти його кохаєш?
— Кого? Сидора?.. Дуже. Гарний і добрий, доброта одна, пані.
— А він тебе?
Одарка засоромилася.
— Він?.. Як хоче… Це вже не моєї голови діло.
Обидовська усміхнулася гірко:
— Дай, Боже, вам щасливими бути, бо я, — затялася на хвилину, — бо я не зазнала щастя. Одарка припала до її руки:
— Бідна паня.
…В лампаді масло тріскотіло.
— А про московського офіцера ти мені не розкажеш? — спитала по хвилині Обидовська.
— Чому б то ні, якщо ви цікаві… — і уста рукою обтерла. — Отож, як залишив нас пан Мручко в Райгороді, мій Сидір став скоро вертати до здоровля. Дідусь йому якісь такі ліки давав і мастями цілющими мастив, що рани гоїлися скоро.
— Молода й здорова кров, — завважила Обидовська, а Одарка казала:
— Тішилася я, що за декілька днів поїдемо до його села, бо там спокійно. Еге ж — поїхали! Після півночі загуготіло у Райгороді. Зірвалася я, — червоно в хаті, ніби хата горить. Кинулася до вікна, пожар! Люди, як оглашені, літають, сюди й туди. Ревуть корови, блеють вівці, собаки зриваються з ланців, — знаєте, як воно є, коли ворог на сонне село нападає. Жінка якась з ножем за донькою біжить: "Заріжу тебе, — кричить, — на сором москалеві не дам". Не знаю, може б, і я збожеволіла, не бачивши чогось такого зроду, але ж Бог досвіду не поскупив, так і голови не стратила. "Вставай!" — гукнула на Сидора. "Або що?" — "Москалі", — кажу. Помогла йому вдягнутися й вивела боковими дверми в садок. За садком цвинтар, а там балка, гадаю собі, пересидимо яку годину, москалі пограбують Райгород і далі підуть, як звичайно.
А Сидір до мене: "Такого ти хочеш від мене? Там людей мордують, а я маю втікати?" — і виривається з рук. Не пускаю. "З глузду збився, — кажу, — хорий і безоружний і битися хочеш? Як? Куди?" "Мушу". — "Як ти мусиш, то я в криницю ускочу — теж мушу"… Шарпаємося. Аж тут чуємо: біжать… Людей кількоро. Шпорами побренькують. Відскочили ми від себе, розбіглися, як ті перепелиці в полі, і до землі принишкли, до могил. На мені білий кожух, на йому свита, не побачать, гадаю, коли б їх тільки не наднесло на нас… Та Бог стеріг… Перебігли, матіркуючи, москалі. "Одарко!" — почула я. "Я осьдечки, недалечке від тебе", — відповідаю. Він вмить збагнув і приліз рачки до мене. "Що нам робить?" — "У балку подамось". — "Не хочу! До людей піду. Там б'ються"… Боже ти мій! Вговорюю його як можу, аж тут райгородці на цвинтар пруть, а за ними москва… Між гробами битва зчинилася. Люди хрести ламали, хай Бог простить, і відбивалися. Сидір теж, і я при нім. Так нас і взяли. Приводять до квартири, там, де майор московський стояв, дивлюся і очам своїм не вірю: він, отсей самий москаль, що мене колись до відьми в лісі завіз був. Він мене теж пізнав. Підступив і очима блиснув, як вовк. "Тепер ти мені не втечеш, — каже. — Ну, перекидайся хутчіш у відьму, перекидайсь!" — і замахнув рукою. Але не вдарив, тільки сплюнув. "Вивести проч усіх! Тая тут останеться, на допрос!" — гукнув на солдатів…
Одарка встала і поправила плахту на собі. Защібнула корсетку. Дрижала. Оповідання, видимо, хвилювало її.
— А ти? Що ти? — питала Обидовська, в котрої губи наливалися кров'ю і паленіли, як доспівавдчі вишні в садку.
— Що я? Гадаю собі, раз козі смерть. Підступила до нього. "На, бери, — кажу, — але знай, що в мене за мізинним нігтем отруя. Приткну до уст, і трупа матимеш, не мене. Та ще бережись, щоб не задраснула тебе!" Мов ужалений відскочив. "Роті тебе, як суку між собак, кину. Пограються!" — зашипів. "Трупом мене ти кинеш, а не живою", — відповідаю, сідаючи на лаві, буцім нічо… Остервенів. Тупотів, кидав собою, як дикий кіт по клітці, стогнав. Я очей з його не зводила. "Не дивись! Сліпаки тії вирвати з лоби велю! Відьма, вовчиця!" — "Маю на тебе дивитися, так краще рви!" — відповідаю, усміхаючись.
Обидовська глянула на Одарку.
— Ти справді страшно вмієш усміхатися, дівчино. Мороз по спині йде.
— Життя навчило.
— А він? — спитала знов Обидовська.
— Він? То прискакував до мене, то відкидало ним, як біснуватим. Аж за голову вхопився руками: "Дівко, — кричить, — ти мене з ума зведеш!.. Будь моєю, озолочу тебе. Бачиш?" — і висипав з кармана перстенів, ковтків, усякого узоріччя, аж в хаті замихтіло… "Овва, — кажу, — багато награбували. Та не про мене воно. Чужої кривди не бажаю…" "Оженюся на тобі, — почав тоді. — В маєтку мойому панею заживеш, може, й бояринею станеш, а так пропадеш, війна столочить тебе, як корова ратицею квітку. Сам чимало такої змарнованої краси бачив… Не здержу, збожеволію з жалю, збо-же-во-лі-ю!" Жаль мені зробилося дурного. В його голосі справді почувався біль, чути було, що з серця балакав. "Так би й казали, — кажу тоді вже іншим голосом, ніж перше, — так би й казали, а то кидаєте собою, мов біснуватий, дочиста ви мене налякали". — "Дівчино! — пустився до мене, розтворивши рамена, як ворота. — Дівчино моя, я без ума від тебе!" — "Стривайте, стривайте, — кажу тоді, — нині ні, не хочу — не можу, — поправилася, — підождемо до завтра". Просіяв. "До завтра? — питає. — До завтра?" — і не втерпів, прискочив і таки поцілував мене. Я злегка відсунула москаля. "Бачите, який ви нахаба", — кажу. А він: "До завтра? До завтра? — шепотить, ніби йому жар з рота б'є. — Так ти завтра згодишся бути моєю?" — "Може, і згоджуся", — відповіла, не знаючи, що мені й казати. Подумав хвилину, протер чоло, махнув рукою і якось заспокоївся. Казав мене відвести до якогось двора, а все ж таки варту поставив, для безпеки, як він казав, а я гадаю тому, щоб не втікла. "Тільки ви мойого Сидора відпустіть, — кажу, прощаючись з москалем, — а то я собі смерть зроблю, коли йому станеться що злого". Знов подумав хвилину і знов рукото махнув: "Хай до чорта йде! Не бачив я хахла!" І відпустив, навіть попрощатися дозволив. А мій Сидір своє: "Без тебе не піду!" — "Мусиш, бо до чого ми тут удвійку досидимося? До смерті. А так, може, ти десь на гетьманських людей наскочиш. Бачиш, московський відділ невеличкий, може, відіб'єш мене". Якось я його насилу вговорила, хоч надії на відбій, правду сказати, не мала, а тільки його рятувати хотіла. Пішов, а я цілу ніч ока не примкнула.