Полтава – Богдан Лепкий

— Голіята? — і козаки стали сміятися з цього слова і товариша, від котрого його почули, Голіятом прозвали. Вже він так і Голіятом помре.

— А ось і наш табор! — промовив котрийсь, і всі голови в той бік повернулися.

Далеко, може, ще миля перед ними, в чистому мерехтливому повітрі, ніби зорі густі на снігах розсипані, козацькі огні горіли. А ще дальше, на виднокрузі, жовтувата смужечка відтинала небо від землі, знак, що за яку годину зачне світати.

Це той час, коли чоловік звичайно найгірше хоче спати, а ще в такий мороз, як нині. Пригадав це собі Мручко, сів на окульбаченого коня і поскакав вперед. Заглядав до кождих саней і кождого відділу питався:

— Чи є ви всі?

— Всі, всі! — відповідали йому бадьоро.

— Вважайте, щоб мені котрий не вснув та не замерз, а то такого, їй-Богу, поб'ю!

Козаки сміялися, і Мручко був також рад собою.

Тільки йому з голови ті замерзлі москалі не сходили. Коли би він їх був побив, так це друга річ. В бою, та ще з доброї руки і згинути не жаль, але так на морозі задеревіти, як дуб, — гидко і страшно!

Зітхав і мовив молитву. Була це молитва о славну смерть, якої від покійного свого діда навчився, а якої в жаднім молитвеннику не знайдеш. Мовив її, розглядаючися кругом. Як старий насуплений орел на кручі, сидів на коні і очима панував над цілим простором.

Нараз зупинив коня. Гонів кількоро перед ним посувалася якась валка. Побачили його і звернули з дороги. Але не назад, аг тільки вбік направо.

"Далеко не заїдуть, — погадав собі Мручко, — там стрімкий яр, а за яром байрак бездоріжний, густий, що саньми не проберешся. Завернуть. Другої дороги нема".

І справді. Не тривало довго, як валка зупинилася. Біля Мручка стояли вже його козаки, ті, що з піших завдяки москалям кіннотчиками стали, і ті, що їхали на санях. Сидір з Одаркою теж.

Мручко рушив назустріч невідомій валці.

Наперед сказати можна було, що це або шведи, або наші, бо звідкіля б тут москалі взялися?

"Чи не король це Карло? — погадав собі Мручко. — Бо він любить такі нічні прогульки, повні несподіваних і небезпечних пригод".

Але як під'їхали ближче і показалися сани, так Мручко рішив, що ні. Король Карло на санях не їздить, лиш на своїм Аяксі лицарських пригод шукає.

Так, значиться, це наші, і тільки наші. Але хто такий і куди його Бог провадить?

Під'їхали ще трохи, і Мручко побачив людей десятків два на конях, а за ними великі панські сани з будою і з двома віконцями в тій буді. За саньми знов невеличкий відділ і ще якісь сани, навантажені і шкурою прикриті.

— Прощане! — шепнув до себе Мручко, і така його злість взяла, що мало з шаблею не кинувся на тую буду.

То він зі своїми людьми недосипляє ночей, як божевільний, кидає собою на всі боки, ран не боїться, життя не щадить, а вони, бач, вигідно до царя на прощу чимчикують.

— Ах чорти б… — не втерпів і закляв по-козацьки. Кипіло в нім… — А то куди? — зверещав, стаючи серед дороги. Валка захиталася, стала.

— Куди? — повторив Мручко.

Замість відповіді бренькнули шаблі і кламцнули курки. Мручкові люди, побачивши здалеку, що їх сотник у якусь нову пригоду попав, прискорювали ходи і поспівали йому в допомогу. З усіх боків окружували валку.

Перевага була по стороні Мручка. Але він не скористав з того. Навпаки, свідомість тієї переваги ніби зимною водою облила його.

— Ховай шаблі! — гукнув. — Не марнуй куль! Крові братньої не будем проливати!

Старшина, що провадив валку, підскочив конем до Мручка.

— Дайте дорогу, пане сотнику. Бачите, генеральних старшин веземо.

— Генеральних старшин? А то ж куди? Їм місце в генеральній раді.

— Не нашої голови діло питатися куди. Приказ, і годі.

Мручко зніяковів. Дійсно, прикази дається на те, щоб їх сповнити. Військо, яке не сповнює приказів своїх старшин, це не військо, а збіговище зазброєних людей, не оборона краю, а його небезпека. Мручко розумів це краще, ніж хто другий. Слухав своїх зверхників і вимагав послуху від підвладних. А отеє зрушив головну й найсильнішу підвалину військового устрою, допустився того, що вважав найбільшим нашим лихом.

Старий чоловік поступив, як нерозважний хлопець. Лихий був на себе.

— Але ж бо такий момент, такий момент! — виправдував себе перед власною совістю. — Ворог у сили росте, а наші з табору втікають. Як же ж їх не спиняти, хоч би й ціною послуху військового?

— Товаришу! — озвався. — Я тебе не вирую. Але невже ж ти знаєш, куди вони їдуть, отсі твої старшини?

Козак видивився на Мручка.

— Куди ж би, — спитав, — як не до полків?

— До царя! — гукнув йому у відповідь Мручко, аж там-той разом з конем підскочив. — До царя! — повторив. — Щоб жебрати ласки в нього, докладати на своїх, видавати наші тайни і зраджувати наші слабі місця.

Тепер тамтой зніяковів і піднесену шаблю спустив.

— До царя, сотнику, то я не піду, — відповів по хвилині вагання. — Гетьманові присягав — не зраджу його, — і повернув конем, а за ним стали повертати і його люди та уставлятися боком здовж дороги. На дорозі лишилися тільки сани, запряжені шестірнею гарних породистих коней, не з будь-якої стайні. Фореси, що сиділи на них, озиралися то на буду, то на Мручка. Хиталися, не знаючи, що їм робити. Запримітив це Мручко.

— Ви сидіть! — промовив. — Худобина за своїх хазяїв не відповідає. Ще чотирьох козаків поїде з вами для всякої безпеки. — Але тих чотирьох не знайшлося. Треба їх було вибрати і приказати, щоб їхали з саньми.

Годилися нерадо.

— Рушайте! — гукнув Мручко.

— Стій! — почулося нараз із буди. Захиталася шестірня, коні затупцювали.

— Стій! — роздалося вдруге.

Сани заскрипіли і стали. Дверці відчинилися, і блисло двоє сердитих очей.

— А ту що? Напад на гладкій дорозі?

— Не гладка, а крива ваша дорога, панове, — відповів, під'їжджаючи до саней, Мручко.

— Ти хто такий будеш? — згірдливо спитало його двоє голосів нараз.

— Хто буду не знаю, а поки що я сотник, сотник Мручко, Коли чували.

— Бунтарю! Як ти смієш ворохобити наших людей і нападати на поїзд полкових та генеральних старшин? Ми тебе на паль!

— Терпіливості, панове, терпіливості! Ще не відомо для кого цей паль застружать скорше. І цар не всякого на фотелю саджає.

— Не твоєї дурної голови діло!

— Може, вона й дурніша від ваших, що не зраджує рейментаря свойого, але зате вірніша.

— До дискурсу не стаємо з тобою, хаме! Відповідай, як ти смів спиняти своїх старшин?

— Ті, що від гетьмана втікають, не старшини мої, а — зрадники!

Сердиті очі згасли, якби хто дві свічки здмухнув.

— Лиши, товаришу, лиши! — почулося з буди. — Бачиш, п'яний якийсь, сідай, замикай двері, бо зимно. Та двері за той час намерзли, і їх годі було примкнути.

Мручко з коня зіскочив і приступив до буди.

— Дайте, най гляну, з ким маю честь.

І здивувався.

— Так це ви, панове? І хто б то погадав! Такі вірні прибічники гетьманські, дорадники! Так голосно горлали і так тихо втікають! Заспокійтеся. Такими лицарями Україна волі не здобуде. Їдьте! Не спиняю вас!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: