— Хай і ллється, щоб лиш не надармо, — відповів Войнаровський, вискакуючи на ґанок.
Ганна прилипла до вікна. Весь світ перемінився для неї в одно питання: піде Андрій чи ні?
Коли б не те, що в Ромнах старшинська жінота вже й так стала на ній свої язики гострити, то бігла би на його квартиру і просила, щоб її не лишав самою. Вона ж дійсно сама. Батько там, а мати і рідня по другому боці греблі. Біля неї лиш Мотря. Так Мотря непритяменна. По лазаретах, по таборі снується, ніби нічого не знає, не розуміє, своїм ділом занята. Для Ганни Войнаровський і брат, і друг, і товариш. З ним вона може і про прежнє, і про майбутнє побалакати, душу сирітську розвести. Без нього світ переміниться в пустиню. "Андрію! Андрію!" — кликала за ним її душа…
На Тамаринім дворі кипіло. Люди суєтилися. Не знали, які частини мають іти, а які ні. То сідлали коней, то розсідлювали і вели до стаєн. Крик, гамір, біготня.
Не вміли козаки так тихо в похід виступати, як шведи.
Шведи йшли, як машина, а наші шуміли, як Дніпро. Без супротивлення і шарпанини ніколи не обійшлося.
А вже коли б так хоч сотна часть того сповнилася, що вони собі і другим тоді бажали, то хіба весь світ мусів би провалиться.
— Ідуть, ідуть! — і що жило в Тамаринім дворі, вибігло на ґанок й на ворота, — в чім хто стояв, незважаючи на мороз, що шинами палив.
В Ганни душа завмерла: піде чи ні?
Мов крізь мряку бачила прапори, коней, людей, уродливих трабантів, сурмачів з сурмами блискучими, цілу тую процесію богині війни, що з шумом грізним, мов позасвітним, перевалювалася біля воріт.
Не лопотять порвані прапори, не ревуть грізно труби і навіть коні не іржать і не порскають весело. Ой, не будуть їм раді ті, до яких вони на криваву гостину ідуть!
Поміж трабантами король…
І Ганнині очі ожили на хвилину, ніби мряка розступилася нараз. Побачила його виразно, ясно, як на картині. Сухорлявий, ніби незамітний нічим. А все ж таки в нім однім тая сила, що тисячі за собою тягне, що про життя і про смерть їх рішає. В тих синіх, ніби полинялих очах майбутність Європи таїться. Той високий білий лоб за тисячі думає… Переїхав… Біля його молоденький князик, вродливий Реншільд, ще кількох знайомих Ганні генералів і регіменти пересуваються спокійно, рівно, як за хвилею хвиля.
Грюхотять гармати, аж Тамарин двір у посадах дрижить, гудуть шкурами повкривані вози, аж підскакують ґанкові колонки. І знову імла, і знову мряка — пустиня.
Нараз очі Ганни всміхаються, і ціле обличчя прояснюється, як город в поранковому сонці. Побачила Люксембурга і Рачка. Як два звірки на санях сиділи. Щось розказували собі. Не лиш устами, а й очима, раменами, цілими своїми марними постатями розмовляли з собою. Аж замовкли, похнюпили носики, і по обличчях їхніх розлився смуток і така прикра жалість, яка лиш на малпячих мордочках буває. Прогуготів похід, і Ганна легше дихнула.
Зі шведами лиш кілька сотень наших пішло. Не запримітила навіть, хто їх повів. Гетьман, значиться, у Гадячі остався, а з ним і пан Андрій… Пан Андрій носатий, пан Андрій кирпатий, я не люблю пана Андрія… пригадала собі і засміялася весело.
Тамариха притулила її до себе:
— Донця моя!..
Засоромилася Ганна і рум'янцем гарячим облилася.
— Це не сором, дитино, кохати, не сором, — гладила її по голові сотничиха.
— Я не кохаю, — відповіла Ганна, глянула на Тамариху і розсміялася, як дитина, бо брехати не вміла. Тамариха і собі в сміх.
— Боже мій. Боже! Зміняється світ, а кохання яке було, таким і останеться довіку.
На вулиці зашуміло знову. Задня сторожа йшла.
— Може, це наші? — майнуло по голові Ганни, і вона задрижала.
— Не тривожся, дитино. Гетьман у Гадячі залишається, його небіж також.
— А вам хто казав?
— Знаю. Ходім на обід.
— Невже це вже полуднє?
— Вже і з полудня пішло. Час скоро минає. Щоби так скоро наше лихо минуло… Ходім!
По обіді Ганна до своєї кімнатки подалася, бо Тамариха по старому звичаю любила полежати годинку. А нині тим паче. Набігалася та натупцювала, мов на весіллю.
Стільки несподіваних гостей і таких неспокійних, як козаки. Ніколи не вгадаєш, від чого вони скиплять. Часом за таку марницю бешкет знімуть, що і згадувати не варто. Та краще вони, ніж москва. Щоб вона не вернула ніколи. Одну третину города спалили. А що вбивств, що всякого насильства було — не перечислити.
Кажуть, на Псьолі трупи купами лежать, а скільки їх у проруби пішло, геть воду попсували. Переварюєш її, анижу додаєш, і все-таки пити не спосіб.
І як це Господь дивиться на те все і мовчить, ще й цареві силу до його кривавого рейментовання дає…
Багато жури в пані Тамарихи на голові, і вона мусить хоч годинку вснути, щоб забути про неї. Тепер тільки спокою, що спиш, якщо тобі сни неспокійні не сняться…
Ганна по своїй тихій кімнатці розглядається. Як цікаво сотник Тамара все те продумав. Стільки добра і так воно заховане, що ніхто й не догадався б. Навіть прислуга про тую світличку не знає, крім старого дворецького, але цей скорше вмре, ніж своїх панів зрадить.
Він оден із прислуги до цього крила заходить, і в печах зимою палить, і прибирає. Нікого з гостей туди не просять, це святая-святих.
Тамара Ганні якоюсь тіткою приходить. Любов Федорівна її знає від малих літ. На її дітей дивиться, як на своїх, та ще тепер, по втраті власних синів.
Ганні у Тамарихи добре, краще, як у рідної мами, — о, куди!
А все ж таки хочеться звідтіля до власної хати і до власного щастя. А воно десь так далеко, далеко…
…Де воно?
Дивиться Ганна на килим, пишно тканий, на мебель розкішну і на портрети на стінах. Чи з них хто був щасливий? — питає.
Чи щастя його довго тривало? Де воно тепер? У тій красі, що веселить очі нащадків, і більше, більше нігде…
На килимі і на портретах погляд Андрія застиг.
Як він любить те все і як жалує, що війна руйнує красу…
Хтось стукає у мисник. Ганна потискає сучок, і входить Мотря.
— Ось де ти заховалася, Ганно! — вітається.
— Не ховалася я, Мотре. Тамариха силою мене до себе забрала. Добра така.
— Є ще добрі люди на світі, та мало.
Ганна не відповідає. Вона нині всіх добрими бачить, тільки бідними чомусь. І Мотря теж, може, найбіднішою з усіх. Довго, довго дивиться на її пишну вроду, а тоді:
— Яка ти гарна, Мотре! — і тулиться до неї, як дитина. Мотря не відштовхує Ганни від себе:
— Дурненька ти моя! — каже і по голові гладить. Хотіла розказати її про свої походні лазарети, про те, скільки нинішньої ночі людей померло, скільки рук і ніг хірурги відпилували, але слова на устах завмерли. І її в тій світличці так якось світло зробилося на душі, як давно.
— Гарно тут, Ганну сенько, серце, гарно!.. Бачилася з Андрієм нині? — питається нараз. Ганна паленіє.
— Бачила, Мотре.
— І що він? Все такий розмріяний ходить, ніби світ не про нього.
— Не знаю.
— А хто ж має знати, як не ти?
— Я? — і Ганна складки на своїй спідниці поправляє. Мотря пильно дивиться на неї, ніби вона старша й мудріша, ніби мама, а не сестра.
— Га! Що ж! — зітхає. — І любові треба на світі. Може, більше, як чого. Тільки вважай, щоб із того якої біди не було.
— Мотре, що це ти? Невже ж я дівчинка, недоліток?
— Не сердься. От так на гадку прийшло, бо безталанні ми. Проклін над нашим родом, як над Пельопідами, повис. Сама не знаю за що… Треба переломити його.
— Переломити? Чим його переломити, Мотре?
— Жертвою, Ганно, великою жертвою життя.
Ганна, як перестрашена, дивиться на сестру.
— Зжахнулася? — заспокоює її Мотря. — Нема чого. Це не про тебе слово. Комусь же бути щасливою, Ганно… Будь щасливою, будь!
І Мотря кидається Ганні на шию. Сонце світить, ніби в його більмо на оці. Десь далеко вітер скиглить, ніби голодні вовки під лісом виють. Смуток мандрівкою утомився. Сів під дубом і плаче… Вечір сестер в обіймах застав.
XXIV
Москалі числили, що шведи з Мазепою подадуться за Дніпро, щоб розбити Синявського, получитися з королем Станіславом і з Крассовом, а що лиш тоді всею потугою звернуться проти Москви.