Зимний піт виступив на лоб писця. Він весь письмовник умів наізусть, а все ж таки боявся, щоб не пропустити якого слова, бо Меншиков звик був кулаком на спині робити коректуру. Та, на щастя, світлшший якось не дуже-то й приглядався до письма, перебіг очима, підписав і казав прибити печать.
Скрутиш і всунеш за халяву, говорив, вручаючи письмо Гірчиці. — А пройшовши територію під нашим регіментом находящуся, бумагу сію уничтожиш, щоб і сліду від неї не осталося.
— По приказу вашої світлості.
— А тут тобі на витрати в дорозі! — як псові, охлап кинув Гірчиці пригорщу срібла.
— З Богом!
XXV
Був пізній вечір. Гадячани лягали спати, як нараз загомоніли дзвони.
Не на тривогу, бо дзвонив не найбільший "Пилип" сам, лиш усі нараз, як на Великдень, — а все ж таки затривожився Гадяч.
В таку пізню пору, і дзвонять? Завтра будень, не свято — що за причина?
Зривалися і бігли до воріт.
— Не чули, сусідо, чого це дзвонять?
— Кажуть, гетьмана вбили.
— Івана Степановича? Боже ти наш!
Всіми вулицями на замок перли.
Замкові ворота зачинено. Сторожа не впускала товпи, котра з кождою хвилиною більшала й голосніше гула.
— Чому не пускаєте людей? Правди під решетом не скриєш! Весь город знає, що гетьмана вбили!
— Хто?
— Старшини. Іван Степанович старшин до царя не пускав.
— За волю України стояв, а старшинам щоб тільки їх маєтки!
— Ми їм дамо маєтки! Пускайте, іродові діти, а то розвалимо браму!
Дзвони втихли, та не тих народ. Товпа могутніла і хвилювала, шуміла. Ніби ворог облягав замок. Вже й каміння понад голови летіло. Сторожа ледве подалася крізь бокові ворітця, бо не могла стримати напору людської хвилі.
— Плечима підважуй! Ануте враз!
Декілька плечей підсунулося під браму, яку обложені з другого боку загатили возами, скринями, колодами, чим могли… Облога.
— Розступіться, люди! Бачите, коваль тарана несе! Коваль з синами й челядниками двигав дубчака здоровезного, розгойдав ним і гепнув, аж луна замковими мурами побігла.
— Ще раз, ще!
Ворота йойкали, стогнали, і не будь вони цвяховані густо, і не будь у них заліза більше, ніж дерева, то розлетілися б удребезги.
— Івана Степановича вбили, смерть убийникам, смерть старшинам!
Аж нараз із подвір'я озвався голос грубий, як з-під землі.
— Заспокійтеся, люди! Гетьмана Бог беріг. Він вийшов ціло. На молебен за його здоровля, не по душі дзвонили.
— Хто балака? — почулося з товпи.
— Хто бреше? — заревіли кругом.
— Сердюцький сотник, Коновченко, — відповів той самий грубий голос. — Вірний рейментареві свойому.
— Такий вірний, як Апостол і другі.
— Вірні, як Юда Христові.
— За млинок і ставок ви і маму рідну продали б.
— Не вірте йому, він бреше. Хай вийде канцелярист Чуйкевич.
— Канцелярист Чуйкевич вийти не може, бо його ранили, гетьмана обороняв.
— Чуєте? Івана Чуйкевича вбили. Оден був гетьманові вірний, і того вбили.
— Вбили, вбили! — ревіла товпа. І коваль знов закликав людей, щоб подавалися взад, бо він розгойдує таран.
— Що там роздобарювати довго. Червоного півня пускаймо!
Замкові небезпека грозила.
— Смерть старшинам! Смерть скритовбийникам, — гуділо кругом.
Аж відчинилося одно з освічених вікон, і в ньому появився гетьман.
— Славні міщане любимого мойого города Гадяча! — промовив. — Спасибі, що турбуєтеся моїм життям. Як бачите, я цілий. Убійник в мого канцеляриста Івана Чуйкевича кулею попав. Заговірник Гірчиця, насланий на мене царем, в наших руках. Завтра спокутує свій гріх. Розходіться спокійно і спіть безпечно, поки я з останками моїх вірних людей стережу вашого добра, життя і волі!
Вікно зачинилося, але гетьман все ще стояв у ньому, щоб усякий міг побачити його і впевнитися, що це він, а не якийсь обманець.
— Іван Степанович живий! Хай живе Іван Степанович! — гукали міщани, прихильні до гетьмана, а ворожо настроєні до старшин. — Хай живе! Гура! Гура! — і по козацькому звичаєві підкидали шапками.
Гадяч, як і другі городи, де були гетьманські замки, сприяв Мазепі, бо він давав гарні заробітки ремісникам, дбав про школи і богодільні та не щадив гроша на міські будівлі і на оздобу церков.
Зате не любили старшин, що збагачувалися скоро і не все способом правим та законним.
— Ще ми їх дістанемо в руки! — потішали себе.
— Ще ми колись розрахуємося з ними, — обіцяли собі. Нерадо розходилися по домах, щоб досипляти довгої зимової ночі.
А коваль дубчака вже не покидався. Тащив його з челядниками до кузні. Заслужив собі.
XXVI
В мешканню Чуйкевича світло притінене, щоб хорому не било в очі. Освітлена тая половина кімнати, в котрій біля печі сидить Войнаровський з Ганною і тітка Тамариха.
Ліжко з Чуйкевичем і Мотря біля його в тіні. Тільки сріблистий відблиск від снігу паде на них крізь невеличкі шибки.
— Може, ми бентежимо недужого? — шепотом питає Ганна. — Підемо!
Чуйкевич перечить головою.
— Сидіть, — заспокоює гостей Мотря. — Він не спить, йому відрадніше, коли в хаті є люди. Правда, Іване?
— Відрадніше, — притакує хорий. — Мені добре з вами.
І шукає Мотриної руки, а знайшовши, кладе свою гарячу на її, як з мрамору.
Мотря не боронить. Ніколи вона не була такою доброю для нього, як тепер. Цілу ніч не відступала від нього, аж, зморена сном, притулила голову до його подушки й задрімала…
І снилося їй, буцімто йдуть вони полем великим серед вечірньої імли. І чогось-то він спішиться, а вона ледве поспіває за ним. (Журавлі відлітають. Не видно їх, тільки чути жалісливі крики). Нараз перед ними прірва, широка й глибочезна. Іван скаче туди, вона хоче кинутися за ним, так він рукою дає знак, щоб осталась.
— Іване! — кричить Мотря і будиться. Але тим криком і хорого збудила. Їх очі зустрінулися з собою.
— Тобі щось поганого приснилося, Мотре? — питає Чуйкевич.
— Мабуть… — відповіла, струшуючи слезу з довгої ріс-ниці.
І щолиш тоді зрозуміла, який він близький для неї.
А хоть того не сказала йому, мабуть, відчув, бо по блідім обличчю осіннім сонцем розлилось задовілля.
Ніколи так не хотів жити, як тепер.
— Що говорив хірург? — питався.
— Казав, що рана неглибока, за кілька неділь ходитимеш.
— За кілька неділь! — повторив сумно, але в душі було йому якось радісно і легко, як ніколи. Навіть болю не чув. Почував себе, мов під ангельським крилом. Потім заснув, як після купелі дитина, і збудився підвечір.
Біля його сиділа Мотря, а в кутку приятелі.
— Добре мені.
Тітка Тамариха присунулася до Войнаровського.
— А я, бачите, й досі не знаю, як воно склалося, люди всячину розказують.
— Дуже просто, — відповів шепотом Войнаровський. — Вертали ми з гетьманом з города на замок.
— Хто саме?
— Гетьман, я і він, — рукою показав на ліжко. — Город певний, охорони не взяли ми з собою. А до того, правду сказати, Іван Степанович не любить її. Він з того боку фаталіст. Перед своїми не окриєшся, говорить. Любить показуватися народові.
— В тім-то й біда. Не такі тепер часи, мої ви, ой, не такі!
— Ідемо, аж нараз на скруті, з-поза остріжка: бух! Куля свиснула мені попри ухо, зісовзгнулася по дядьковому панцирі і попала Чуйкевичеві між ребра. Він ще кинувся, заслонив собою гетьмана, але за хвилину лежав на наших руках… Та й тільки.
— Це справді дуже просто…
— Найбільші події збуваються невигадливе, тільки люди люблять їх прибирати у всілякі вимисли.
— І мої оба так само просто пішли, — зітхала Тамариха. — Одному куля в чоло попала, другому груди прокололи списом.
— На те ми й козаки, паніматко, — приповів Войнаровський, — щоб не своєю смертію вмирати. Обидовська вхопила його за руку:
— Андрію! При хорім про таке не говорять.
— А як той хорий теж козак?
— Хоч би з діда-прадіда — не треба. Всі ви любите страхітне і сумне.
— А як веселого немає?
— Так треба його хотіти, я не люблю смутку, не люблю. В голосі її звучала діточа щирість, здавалося, що розплачеться, коли їй скажуть, що любить.