— Андрій навіть пояс на чорний бік вив'язав не знать чого.
— Завтра вив'яжу на світлий, — обіцяв, стискаючи дрібну теплу руку.
Хтось постукав у двері. Відсунулися від себе.
— Увійдіть!
— Ясновельможний про здоровля пана канцеляриста спитати велів, — проговорив дижурний сердюцький старшина.
Мотря зірвалася з місця і хотіла йому відповісти, але Чуйкевич ворухнувся, підняв повіки і промовив:
— Будь ласка, подякуй його милості пану гетьманові. Почуваюся гарно, як той, що сповнив свій обов'язок.
XXVII
Шведи втретє на Веприк наступали. Невеличка твердиня, про яку в Європі мало хто й чував, майоріла, як острів серед білого ледяного моря.
Напрасний, північний вітер дув шведам в очі; то розжареними шинами палив, то зимними ножами шпитав.
— Вперед, вперед! — гукали шведські офіцери, підсуваючи свої баталіони під вали Веприка.
— Бог з нами! — пробували кричати вояки, але голос їх або замерзав на лютому морозі, або здмухував його вітер. Він зривав останні зжовклі листки з дубів на валах твердині і повними пригорщами сипав їх на голови облягаючих.
Фельдмаршал Реншільд був весь обтиканий ними.
— З нас навіть вітер сміється, — сердився, струшуючи ті зів'ялі лаври. — Хто бачив у таку стужу й шувір добувати твердиню!
— Вам дуже до лиця отся фантастична прикраса, — потішав його генерал-майор Лягеркрона, — виглядаєте, як тріумфатор.
— Всі ми виглядаємо, як божевільні під проводом найбожевільнішого з вождів, — кинув йому красивий маршал і попер конем перед оден з Левенгавптових баталіонів.
Ядро, випущене вправною рукою з валів твердині, попало якраз у збиті лави молодого баталіону, двох розшарпало на смерть, а кількох поранило важко. Вояки, не досить ще закалені в боях, захиталися. Замість іти вперед, обступили вбитих і метушилися коло поранених товаришів, котрі стогнали і кричали, проклинаючи Веприк, Україну і війну.
Польний курат Рабеніюс, котрий не ховався в запіллю, лиш разом зі своїми людьми ліз "самій смерті в зуби", то над помершими відмовляв молитву, то ранених сповідав, то підбадьорював зацілілих, загріваючи їх словами псалмопівця.
Але баталіон буцім примерз до зимного поля.
— Каналії! — скрикнув нараз Реншільд. — Я вас здесяткувати велю. Ви соромом покриваєте лицарську славу Швеції, ви зраджуєте свого короля!
— Vivat Carolus rex! [110] — підхопив молодий корнет, гаркнули бубни, Рабеніюс чашу зняв угору, і баталіон двигнувся з місця.
Але самотний, дрімливий остров серед ледяного моря перемінився нараз у гору, що зіває сіркою і ригає огнем. З башень твердині вилітали ядра, а з прорізів у частоколі жужжали кулі так густо, цільно, дошкульно, що навіть найсміливіші шведи кидали в'язки хворосту, з котрими підступали під вал, і пускали з рук драбини.
І цей третій приступ відбився об завзяття хороброго команданта Веприка, шотландського офіцера. Мороз і вітер помагав йому. Аж темна ніч кинулася між облягаючих і обложених і відділила їх від себе.
Шведи подались до своїх шатер, ровів і до повіток, наскорі збитих з патиччя та соломи, котрими вітер термосив безмилосердно, так, що раз у раз треба їх було латати й обкидувати снігом.
Продроглий і червоний від вітру фельдмаршал Реншільд бігав по своїй квартирі.
— Це вже верх безголов'я! — гукав. — Навіть школярі, що бавляться у снігові твердині, розуміють, що в такий мороз і вітер легше відбиватися з-поза валів і мурів, ніж здобувати їх. Тільки наш великий полководець того знати не хоче. Що для його люди, що для його кождий з нас — щоб тільки його хлоп'ячі забаганки були сповнені!
Обершт Гілленкрок повернув очі від своїх фортифікаційних планів.
— Ексцеленціє! — промовив спокійним, аж ніби сонним голосом. — Ховайте тую злість на завтра. Пригодиться!
Реншільд вовком подивився на його.
— Не штука вам. Ви маєте діло з мертвим папером, а я з живими людьми. Ваші моделі твердинь не збунтуються, а мені лице не лиш від морозу, а й від сорому палає, коли бачу, що наші хоробрі баталіони відмовляють послуху, бо від них неможливого вимагається.
— Для хороброго жовніра нема нічого неможливого в світі, — відповів Гілленкрок словами короля.
— Фі! — свиснув йому під ніс фельдмаршал і згірдливо надув свої дівочі губи. — Фі!
Кашляючи, увійшов на квартиру Піпер.
— Ну, і що тепер? — спитав Реншільда.
— Що тепер? — повторив цей.
— Компромітація… — махнув рукою Піпер.
— О, чуєте, чуєте? — підскакував до Гілленкрока Реншільд. — Чуєте, що каже канцлер: компромітація! Брали Варшаву і Краків, а перед якимсь глупим Веприком зупинилися і тепер ані вперед, ні взад.
— Ми ще собі зуби на тім худім Веприку поломимо, — бідкався Піпер.
— А найгірше, що тих зубів вже і так у наших щоках небагато. — Тридцять дряхлих гармат, а сухої і доброї муніції не знаю чи навіть на десять стало б. З чим ми на Росію підемо?
— З королем Карлом, — відповів спокійно Гілленкрок. Такої гармати в цілій Росії не знайдете.
Піпер і Реншільд замовкли. Піпер правою рукою тер своє ліве рам'я.
— Дідьчии мороз, — нарікав. — Нашому наймилостивішому лице раниться.
— Ми не хірурги, — кинув крізь рам'я Реншільд. — Пора королеві розум мати. Перед кількома днями знов ним кудись цілу ніч товкло. Навіть Гультман не знав, куди він подівся.
— Навіть Гультман не знав, — повторив Піпер. — А він більше знає, ніж ми всі накупу.
— Бо королеві ближчий Гультман, ніж ви або моя нікчемність.
— Ближчий, — притакнув Піпер. — Але все ж таки, коли король, його милість, зволить зробити таку дурницю, як, приміром, нинішня облога Веприка, то не Гультманові, а нам, мої панове, треба подумати, як би з тої біди викрутитися.
Реншільд бігав, бігав, аж сів.
— Треба! — сказав, вп'яливши очі в Піпера. Піпер свої примкнув і ніби крізь сон балакав:
— На мою гадку, треба завтра післати тому завзятому шотландцеві проект здачі на таких корисних і чесних услів'ях, щоби він не міг відкинути.
Реншільд надув згірдливо губи.
— А на мою гадку, — відповів, — завтра треба не жалувати муніції, вдарити на отсей проклятий Веприк з усіх пушок і коло полудня, як мороз трохи попустить, піти ще раз приступом, добути песячу буду, вирізати всіх без пощади, а команданта повісити на першім стовпі, який нам попадеться під руку.
Гілленкрок підняв голову з-над планів, встав і позіхнув широко:
— За що? — спитався спокійно: — За що, мої панове?
— За що? — гукнув на його фельдмаршал. — Ви ще можете питатися за що?
Він знов зірвався з місця і став бігати по квартирі, як лев по клітці. Нараз зупинився. Надслухував, а пізнавши хід короля, "Його милість король!" — промовив, стаючи у вояцькій поставі.
Королеві ранився ніс і лице, його повіки були зачервонені, ропилися. Але він цього буцім не чув.
— Але ж бо дефендуються хоробро! — хвалив собі обложенців і затирав руки, буцім це забава, а не справжня війна.
Піпер значуще кашельнув. Реншільд нетерпеливо переступав з ноги на ногу.
— Ексцеленціям не подобається така хоробра оборона? — спитав король, перебігаючи очима з одного на другого. — А я люблю мати діло з хоробрим противником. Бо яка ж це мені емоція, коли я бачу, що ворог б'ється нікчемно. Соромлюсь тоді за його і за себе, за його, що він нездара, а за себе, що з нездарою стаю до бою.
— Веприкові зима сприяє, — завважив Піпер. Король заперечив рукою.
— Зима зимою, — говорив запалюючись. — Але кажіть собі що хочете, а вони таки хоробро б'ються. Знаєте, мене нині кортіло бути з ними, а не з вами, панове, і відбиватися, а не наступати.
З-під вусиків Реншільда то вибігала, то ховалася згірдли-ва усмішка. Аж врешті не втерпів.
— Я також, — сказав, — умію цінити хоробрість, але коли вона доцільна.
— Доцільна? А невже ж буває недоцільна хоробрість? — дивувався король.