Його туманні міркування перервав гомін стрілу.
Навіть найхоробріший вояк, що привик до гарматного реву, як до колискової пісні, здригнеться, почувши гук стрілу серед нічної тишини.
Драке вискочив з хати і вернув за хвилину.
— Застрілився… — промовив, безрадно махаючи рукою.
— Хто?
— Хорунжий Вільд.
Як внесли хорунжого Вільда до хати, то він ще тримав судорожне в одній руці задимлену пістоль, а в другій останній лист від своєї любки.
— Чорна паня… йде білими полями… за нею червоні сліди… — лепетів синіючими устами. Здивовано глянув на своїх товаришів, на пляшки і чарки, на двоє перестрашених дівчат, і сумно-згірдлива усмішка закам'яніла на його устах.
Леонгельм пустив блискучий ґудзик Горна.
— Це був погляд з другого світу. Бачив?
XXX
В тиждень пізніше частина шведських військ знов підступила під Веприк. Реншільд сердився.
— Захотілося королеві того Веприка, як дурному печеного леду.
— Веприк нам конче треба добути, — пояснював генеральний квартирмайстер Гілленкрок.
— Чому?
— Тому, бо якщо наші головні сили мають перейти у Зіньків, так годі, щоб під боком торчала нам ворожа твердиня.
— Не розумію, чого ми якраз маємо переходити в Зіньків, чому не оставатися нам у Гадячі, де й так залишили ми табор і головну канцелярію військову. Чим мені Зіньків кращий від Гадяча? От, яке їхало — таке здибало.
Гілленкрок попросив його до карти й пояснював, чому Зіньків від Гадяча кращий.
Реншільд заспокоївся.
— Так. Але ж тоді треба братися енергічно до діла, бравурно, а не посилати до якогось там шотландського офіцерика лист з уклінним питанням, чи не був би він ласкав здати своєї гумористичної твердині. Баталіони розженуться, наберуть запалу і нараз: гов! бо трубачі з білою хоругвою пішли до твердині. Це ж діточа забава! Пощо?
— По те, щоб даром не проливати крові й не марнувати пороху, котрого в нас і так не дуже-то багато.
— Але ж ми згори знаємо, що нам командант Веприка відповість.
— Ми всі згори знаємо, що помремо, а все ж таки не зрікаємося приємності жити.
— Фі! — свиснув Реншільд і в цю мить ухопив Гілленкрока за рукав та потягнув його до вікна.
— О, бачите, бачите?
Їздці, що вертали з твердині, похилили білу хоругов униз, — значиться, дістали відповідь неприхильну.
Командант Веприка писав, що він високо цінить лист з мирним предложенням, який йому зволив прислати його милість король, але твердині здати не може, бо це противиться його розумінню офіцерської честі. Що ж до погроз, що буцімто добутий Веприк тяжко спокутує свою упертість, то він, як командант Веприка, не дуже тієї погрози боїться. Король, який так високо цінить лицарську честь і відвагу своїх людей, не може не доцінювати тих самих прикмет у людей свойого противника.
Король прочитав цей лист, писаний дуже здержливо і з формального боку бездоганно, і усміхнувся:
— Краще з мудрим згубити, ніж з дурним знайти. Люблю мати діло з хоробрим противником. Та, на жаль, нам нічого другого, мої панове, не остається, як дальше добувати Веприк…
І знову загули гармати.
Мороз пустив і вітер ущух. Політував білий рідкий сніжок.
— Стелиться нам дорога на другий світ, — почав молодий хорунжий Бегель. Та ще він тих слів не скінчив, як свиснула куля, і він повалився горілиць.
— Бог з нами! Бог з нами! — загуло під мурами Веприка.
— Гурра! Гурра! — лунало з-поза мурів.
Шведські баталіони то підсувалися до ровів, то подавалися назад під градом куль; які сипалися з окопів.
Обложенці стріляли цільно, але не густо, облягаючі також муніції не марнували. Видно, що в одних і других не було її багато. Артилерійна антифона рівно ж не гула надто грімко. З Веприка тільки чотири гармати посилали кулі на шведів.
Шведи з вісьмох відповідали. Тоді король післав до Гадяча по більше. А між тим зообилося темно.
— Чорна паня йде білими полями, — сказав сотник Горн, витираючи об сніг закервавлену шаблю.
— І лишає червоні сліди за собою, — додав Драке, показуючи на трупів, котрих санітари збирали по полі.
Воєнні священики розгрішували умираючих і благословили трупів хрестами.
Командант Веприка, користаючи з темної ночі і з легшого морозу, велів вали й мури обливати водою. Варили в казанах сніг і окріп виливали на острокіл, на городські ворота — кругом.
В шведській начальній квартирі панував дивний настрій. Крім Гілленкрока, Левангавпта і ще декількох вищих старшин, що, не розговорюючи багато, сповняли прикази свого вожда, всі почували себе ніяково, прямо глупо. Не можна сказати, щоб сумнівалися в успіх свого оружжя, привикли здобувати не такі твердині й розв'язувати не такі стратегічні завдання, а все ж таки щось їх по серці, ніби миш, шкребло.
— Король побільше гармат післав.
— Більше муніції змарнує.
— А що ж йому робить? Відступати?
— Хай би був не приступав.
— Коли ж до його — приступає.
— Скажіть це йому!
— Заспокійтеся, панове, — почав Левенгавпт. — Завтра Веприк візьмемо!
— А чорт би його взяв! — відрубав Реншільд. — Велика мені честь взяти таку твердиню! Правду вам сказати, то мені сором коло такої діри чипіти.
— До воробця стріляємо з гармати.
— Часом воробця тяжче вбити, ніж слона.
— Не знаю, бо я до слона не стріляв, — закінчив уривану розмову Левенгавпт. Але настрою не змінив. Люди були гіркі, як полині, і кусливі, як під осінь мухи. Привикли до побід, і невдача їм не смакувала. Не казали того, але боялися, щоб богиня війни не повернулася до них сумним лицем.
XXXI
Коли ранок дня 7 січня підняв повіки і глипнув, — побачив різдвяне чудо.
Серед білих снігів, обагрених калюжами крові й опоганених грудами вбитих або тяжко покалічених коней, майорів ледяний город.
Вали й палісади, мури і криші обпеклись шкливом гладким, срібно-сяйливим, як на казковому лицарі в казковій кузні викутий панцир. Тільки до ізгибів валів, до щілин частокілля і до вершочків веж вспів притулитися білесенький сніг, надаючи тому і так незвичайному образові ще більшої, якоїсь прямо вже несамовитої принади.
Разом із тим, як сонце з-поза імли виявляло своє зацікавлене обличчя, різдвяна казка набирала щораз більше реальних прикмет, аж коло години 10 рано облилась легкою загравою. І тоді Веприк нагадував зачарований замок, який бачили ми хіба в нашій діточій уяві, розбурханій фантастикою бабусиної казки, замок, весь викутий з ледяної криці, обсипаний алмазом і обжемчужений. Сонце дихнуло на його, він спаленів і займився огнем.
Шведи, замість зі зрозумілою злістю дивитися на город, від котрого перед тижнем відступили і якого вчора ніяк не могли добути, любувалися ним. Навіть Реншільд не сердився, тільки з руки зробив дашок над очима і глядів:
— Гарно. Нагадуються фйорди, коли в тепле полуднє сонце стопить сніги, а ніччю мороз їх ледяним панцирем прикриє.
— Як Альпи після заходу сонця, — додав від себе Гілленкрок. — Сонце зайшло, а вони все ще не хочуть зміняти своєї багряниці на чорну кирею ночі.
— А все ж таки нам треба цей Веприк добути, — рішив король і коло полудня дав знак до приступу.
Почалась антифона гармат, торохтіли мушкети, з луском розривалися ручні бомби. "Бог з нами!" мішалося з "Гур-ра!".
Шведські баталіони йшли руйнувати ту різдвяну казку, котрою недавно тому тішилися, як діти.
Передні ряди несли перед собою в'язанки хворосту і снопи соломи, а то й немолоченого збіжжя, яке у присілках добули. Так захищали себе від куль, а підступивши під твердиню, загачували рови, приставляли до валів драбини і дерлися уверх. Але драбини зісовгувалися по ледянім шкливі і щонайбільші смільчаки летіли коміть головою вниз. На тих, що вспіли вилізти на останній щебель, сипалося каміння, гарячою струєю лився окріп, сокири розчереплювали їм лоби. Хто ж і тую небезпеку минув, ноги собі ломив, бо вали, частоколи і мури, обілляті вечером водою, пообмерзали вночі ледом, гладким, як скло. Від того леду відбивалися кулі шведські і, замість у ворога, влучали в своїх.