Полтава – Богдан Лепкий

— Але ж бо у вас мороз! — говорив, вітаючи гетьмана.

— Козацький! — відповів, притакуючи, гетьман.

— Дійсно, багато дечого у вас на велику міру, край, урожайність землі, літом спека, а зимою мороз. Сподіюсь, що й народ виросте тут до великих діл спосібний.

Гетьман усміхнувся гірко.

— Коли б не надія, що так, то чи хотілося б мені двигати на своїх старечих плечах такий тягар, як нині?

— Треба, треба! — повторяв король, доторкаючись пальцями відмороженого обличчя. — Для будучності живемо, для майбутнього, бо теперішність нецікава, правда, що нецікава?

Гетьман глянув на короля і в його мутних очах вичитав підтвердження цих слів.

Цей чоловік скучав нині, а цікавився завтром, тільки завтром. Для нього не існувало carpe diem [103], він не хіснувався життям, не пив з його солодкої чаші, цей володар був рабом невідомого.

І гетьманові жаль зробилося його. Оба одною ідеєю жили — народ свій зробити великим. Гетьман двадцять, а король десять літ життя посвятив тій божевільній, якщо не божеській ідеї. Але ж гетьман жив, гетьман у чарівну криницю життя спускався на саме дно, збагнув його тайни, чув, як ридає розпука і як регочеться щастя. А цей???

Оба не знатимуть одного, тихомир'я, суботнішнього передвечір'я, коли скінчиться робота в полі і в хаті, — закочені вози й плуги, підметене подвір'я і ти на воротах стоїш, слухаючи, як дзвонять у монастирській церкві вечірні дзвони і як від лісів, живицею і цвітами пахучих, як від хвилястих нив і сонних водних плес тихо наближається ніч, наче велика чорна квітка з загадочно блискучими очима.

Ні, вони того не знатимуть ніколи. Невідома сила вижбурляла їх з лона вічності, гнала, батожила, перла з силою скитійського вітру і з розгоном тієї стихійної потуги, що ледняками з півночі на полуднє пре, і оба вони заспокояться щолиш у могилі…

Мовчки стиснули собі долоні.

Нараз король:

— Правда, ваша світлосте, що нема такої твердині, якої б не можна було здобути.

Гетьман надумувався хвилину.

— Є, — сказав рішучим голосом. — Твердиня, у якій засіла ідея.

— Твердиня, у якій засіла ідея, — повторив король. — Ваша правда. Вона нездобутна. Але вона може розсадити мури, й рознести, й на шматки порозривати тих, що її облягають. І розірве… Тільки це мусить бути велика, дуже велика ідея. — Очі його робилися подібними до північної, білої ночі, в яку заснути годі.

"Його душа безсонницею страдає", — погадав собі гетьман, а король котив слово за словом, як криги леду з ледняків у пропасть.

— Боюся, щоб ідеї наші не були більші наших сил. — Нараз, ніби сам перестрашився того, що сказав, спитав голосом молодечим: — Цар має сестру, правда? Подумайте, ну, подумайте собі: які божевільні гадки родяться у вузьких людських умах, її хочуть сватати за мене. — І не дожидаючи, що на це відповість гетьман, кинув йому друге питання:

— Ви вчора дерлися з москалями. Eine nette Emotion [104], що? — І знову, не даючи прийти гетьманові до слова, кинув третє питання: — Багато людей замерзло нинішньої ночі?

— Багато, — відповів одним словом гетьман, піднявся з місця і став шептати молитву за усопших. Король шепотом говорив псалом покаяння.

Вертаючи до свого двора, гетьман мимохіть порівнював свою нинішню розмову з королем Карлом з колишньою балачкою з царем Петром.

Оба жбурляли питаннями, як каменюками, і, не дожидаючи відповіді, задавали нові, без зв'язку, без тих логічних переходів, до яких ми так привикли. З довгого ланца мечем відтинали поодинокі звена, а решту кидали, як щось зайве, скучне.

Хоч так далекі, все-таки в дечому схожі з собою — несамовиті.

В Русанівці довелось гетьманові і королеві простояти цілих три доби, щоб люди й коні відпочили трохи.

Та гіркий цей спочинок! Кругом оден біль, оден великий лазарет. Хірурги день і ніч увихалися по таборах, відпиловуючи відморожені пальці, руки й ноги. Верески й зойки такі, що птах на хату не сів би. Одна втома замикала людям повіки. Шведи й козаки були так утомлені, що не спали би хіба тоді, коли би їх самих пилувати.

Мотря не прижмурила очей. Як з криги леду викута, снувалася по лазаретах, помагала хірургам, перев'язувала рани, кормила й напувала хорих. Обидовська пробувала те саме робити. Але її обімлілою принесли до хати.

— Пощо того, Ганнусю? — говорив її Войнаровський.

— Хотіла робити те, що Мотря.

— Мотря одержима, ти знаєш. Мотрі — людини нема. Це не вона, це її постанова, а ти, Ганнусе, ти ще з життям рахунків не позводила, ти все ще поранкова зірниця.

— Боюся, чи нам вечірових не треба. Ідемо в ніч.

— Яка ж бо ти, — відповів і долонею гладив її шовкове волосся. Не перечив, бо не хотів брехати.

— Ну бачиш, бачиш, яка ж бо ти! — шепотів, не сміючи наблизитися до неї.

Терпіння, яке чорною струєю розлилося кругом, держало їх здалеку від себе. Здавалося гріхом збирати мід, тоді як другі саму гореч пили, сам найгіркіший полин.

XX

Дня другого січня рушили з Русанівки до Гадяча, до того Гадяча, що шведам нагадував гадюк.

Мороз не попускав. Рипіли сани, скрипіли чоботи по снігу, здавалося, земля, замерзаючи наскрізь, скреготала зубами. Ломилося галуззя, розколювалися пні дерев, дерева не могли стерпіти стужі і мерли.

Воздух переставав бути собою, замерзав, ось-ось і зітнеться в одну велетенську кригу, в котрій ліси і села, люди і звірята заков'язнуть, як мушка в янтарі.

Чулося його тугість, його болючий дотик, віддихаючи, вхлипувалося міліони малесеньких іголок, які ранили горло і легені, впивалися в кінці пальців і жилами підпливали під серце. Заколять його!

Як виступали з Русанівки, майорів місяць, вузенький, наче серп, що півсотні жнив відбув. Не світив, не сіяв, лиш, як марево мертвецьки біле, висів на небі… Місяць замерзав… Місяць-мертв'як… А сонце де? Вже й до полудня не далеко, а його ще ніхто не бачив. Невже ж і сонце замерзло?

Від дитини привикли до його — тут воно сходить, а там зайде підвечір. А нині кема! Не прозолоть срітлиста, лиш молочне сяєво розливається по снігу. Невже ж і сонце замерзло?

Страшно стає. Холоне душа, не хочеться дальше йти, мерзнути, страдати — пощо, коли вже й сонця нема і нема нічого, крім одного терпіння. Завмирає, що найсильнішого в чоловіці є, — охота до життя… Ще хвилина, і вона скостеніє, як костеніє земля, небо, повітря — усьо.

Повіки, ніби зі студеної бляхи, важкі, що годі двигнути, і навіть в очі зимно. Ще тільки під черепом вариться. Думки, як у казані бульки, вискакують і діваються кудись. Вже ти над ними не пан.

…А коли б так тепер ворог наскочив, — що тоді? Битися?… Як?.. Руки заклякли, не розтулиш.

Лезва не добудеш із піхви. Пальці до рукоятки примерзнуть. Хіба зі шкірою їх віддереш…

…Так тоді чи не покластися б на землю, замкнути очі і притулити лице до снігу.

Гарно як! Земля, хоч і її мороз в'ялить, а все ж таки вона твоя мати. Приголубить і огріє тебе, вона одна-одніська змилосердиться над тобою.

А коли б так покластися на землю? Як звірина, затравлена псами, що в передсмертній розпуці кладеться і затулює повіки: роби зі мною що хоч! Якби так покластися на землю?..

…І чому-то Господь крил чоловікові не дав? До Гадяча вже тільки дві милі. Розправив би, майнув і за годинку малу, або й скорше, сидів би під кришею та грівся біля огня…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: